Одеса — перлина біля моря, яку оспівують у всьому світі, це — морські ворота України. Але знедавна, відтоді, як у 2014 році Росія здійснила військове втручання в нашу державу, спокій зник. Як з цим жити сьогодні, і що ми маємо робити далі, розповідає Олександр ОСТАПЕНКО — кандидат військових наук, старший науковий співробітник, доцент кафедри європейської інтеграції ОРІДУ НАДУ, громадський діяч.
Сучасні загрози
— Олександр Анатолійович, нещодавно ви виступили з доповіддю під час засідання «круглого столу» «Безпека та співробітництво в Чорноморському регіоні: історичні засади та сучасні виклики» за темою: «Аналіз військово-політичної обстановки в контексті сучасних загроз та викликів в Чорноморському регіоні». Про що говорили присутнім, адже зазначена тема надзвичайно актуальна?
— Так, питання цієї дискусії винятково актуальні як в контексті забезпечення суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, так і ступеню їх впливу на стан національної безпеки кожної країни Чорноморського регіону.
Тому в своїй доповіді я ставив для себе наступні завдання:
окреслити своє власне бачення характеристики сучасних загроз політичній ситуації в Чорноморському регіоні, розглянувши політику Росії та Заходу в ньому;
дати результати аналізу підходів кожної з причорноморських країн щодо забезпечення власної та регіональної безпеки.
запропонувати певні рекомендації органам державної влади України щодо забезпечення національних інтересів нашої держави у Чорноморському регіоні.
Навіть без глибинного аналізу воєнно-політичної обстановки, враховуючі події в Україні: анексія АР Крим, агресії на Сході України, «заморожених» конфліктів в Грузії, Молдові, Азербайджані, Північному Кавказі, можна дійти до висновку, що Чорноморський регіон характеризується політичною та економічною нестабільністю, посиленням деструктивних викликів транснаціональних загроз, що перешкоджає реалізації інтеграційних проектів та розвиткові міжнародної співпраці.
— Чи могли би ви детальніше нам про це розповісти?
— Звичайно, бо ж моя доповідь і була збудована таким чином, аби дати всебічний аналіз ситуації: причини, наслідки і одвічне: «Що робити?» Отже, у просторі регіону мають місце негативні тенденції та процеси,
що гальмують його економічний розвиток і створюють ряд загроз у сфері міжнародної і регіональної безпеки. Основні з них:
— Політична ситуація в регіоні має кризовий характер, з тенденцією до посилення потенціалу конфліктності. В основі її — драматичний вибір між традицією і модернізацією, конкуренцією різних цивілізаційних та світоглядних систем цінностей — демократичних, якими керується Захід і більша частина світу, та авторитарно-репресивних, взятих на озброєння у РФ, та які ще мають значну вагу у низці країн регіону. Останніми роками ця криза суттєво загострилася, що призвело до різкого порушення балансу сил у регіоні. До невирішених конфліктів в Грузії, Азербайджані, Вірменії, Молдови, загострення курдської проблеми, провальних результатів стабілізаційних потуг в Іраку і Афганістані, додалися такі центри напруги та насильства як Сирія та українсько-російський конфлікт.
— Російська агресивна політика кардинально змінює геополітичний ландшафт регіону. Маючи потужні збройні сили у Криму, декларуючи можливість розміщення ядерної зброї та посилюючи свій військовий флот,
Російська Федерація намагається отримати монопольне геополітичне домінування у регіоні, зокрема, можливість блокування морських шляхів та створення різноманітних загроз державам Чорноморського простору, якщо останні не підкорятимуться російському диктату. Крим перетворюється на військову базу, за допомогою якою встановлюється контроль над ширшим простором, що включає Балкани та країни Близького Сходу. Запровадження РФ агресивних дій «гібридного» типу, які мають замаскований характер, і спрямовані на підрив внутрішньої стабільності, включають широкий спектр заходів від економічного тиску, експорту тероризму, проведення масованих інформаційно-пропагандистських операцій тощо, і до прямого військового втручання.
— Сьогодні можна впевнено стверджувати, що гарячі точки у Чорноморсько-Близькосхідному регіональному просторі взаємопов’язані і мають багато у чому подібні риси. Російську окупацію Криму, війну на Донбасі та спроби дестабілізації на півдні України, збурення політичної ситуації у Молдові, Чорногорії, Македонії, військові операції у Сирії можна розглядати як ланки одного процесу — агресивний наступ російського імперіалізму з метою реваншу за руйнування СРСР,
розширення НАТО, втрату домінуючих впливів у міжнародних відносинах.
— Розрив безпекового простору регіону на зону євроатлантичної європейської системи колективної безпеки НАТО — ЄС та євразійської системи ОДКБ створює ризик перетворення України на «сіру» безпекову зону — зону протистояння двох геополітичних потуг. Висока несумісність: Захід і Росія проти
ДІЛ/ДАІШ. PФ використовує сирійський конфлікт, боротьбу з ісламським тероризмом тощо, таким чином намагаючись відвернути увагу Заходу від війни в Україні та пробуючи вийти з міжнародної ізоляції і добитися зняття санкцій. Таким чином, Україна знаходиться в епіцентрі холодного конфлікту між блоком держав Захід-Схід.
— Невирішеність конфліктних ситуацій, їх «заморожування», постійна ескалація напруженості у державах регіону обумовлює посилення інших загроз, зокрема, таких як нелегальна міграція, контрабанда, нелегальний обіг зброї, торгівля людьми, неможливість гарантування безпеки транспортних шляхів, постачання енергоресурсів, активізація міжнародного тероризму, тощо. Росія використовує кризу біженців, щоб ослабити ЄС.
У цьому контексті необхідно відповісти на запитання: як масова міграція біженців до країн Євросоюзу впливає на стосунки Заходу з Росією, яку мету переслідує Москва: допомогти врегулюванню кризи або далі її посилювати, щоб дестабілізувати Європу?
— На фоні тенденції до конфронтації у сфері безпеки регіону проявляється недостатня ефективність регіональних організацій та невикористання повною мірою потенціалу багатостороннього співробітництва, що призводить до гальмування реалізації низки важливих для України регіональних проектів таких як ГУАМ, ОЧЕС та зниження рівня політичної взаємодії у форматі Спільноти демократичного вибору.
— Послаблення позицій України в економічній та енергетичній співпраці з країнами цього регіону, що призводить до втрати можливостей диверсифікації нафто— і газопостачання, витіснення її з традиційних ринків.
— Відсутність концептуального бачення і зафіксованих у політичних документах чітких орієнтирів зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньої політики України у регіоні.
Інтереси Заходу
— Багато хто покладає свої сподівання на захід,
НАТО та США…
— У цілому, регіональна підсистема міжнародних відносин зазнає відчутних змін і має тенденцію до перетворення на конфронтаційну модель, де з одного боку йде зміцнення південно-східного флангу НАТО шляхом підвищення військової присутності та розвитку партнерства з можливими майбутніми членами Альянсу — України та Грузії, а з іншого — нарощування військової потуги та агресивних дій РФ у регіоні та навколо нього.
Посилення агресивної поведінки РФ викликає також і зворотній ефект — зростання відчуття небезпеки у країнах регіону і їх тяжіння до пошуків моделей взаємної підтримки та співпраці, до створення балансу російському домінуванню. Але в умовах, що склалися, важко уявити оптимістичну картину перспектив розвитку регіональних систем співробітництва та безпеки, оскільки для країн регіону навряд чи можливо приймати активну участь у проектах, у яких може бути задіяна РФ. Взагалі, я хотів би особливо зазначити наступне: реалізація завдань забезпечення власної безпеки кожної країни регіону відкриває шлях і до пошуку спільних політик щодо забезпечення регіональної безпеки.
— Як поводить себе Захід в таких умовах?
— Політика Заходу, попри деякі відмінності у позиціях серед різних держав євроатлантичної спільноти, керується насамперед міркуваннями необхідності не допустити масштабного військово-політичного конфлікту з РФ. США за часів президентства Дж. Буша (молодшого) проголосили Чорноморський регіон сферою своїх життєво важливих інтересів, що сприяло входженню Румунії та Болгарії до НАТО та ЄС, налагодженню партнерства з Грузією та Україною. Втім, кволість подальших політичних кроків спрямованих на «перезавантаження» відносин з РФ, пасивність політики сусідства — Східного партнерства ЄС, фактично розв’язало руки Росії, яка включає регіон у сферу власного геополітичного домінування і вважає своїм правом вести агресивні дії у регіоні — спочатку проти Грузії, а пізніше і проти України як покарання за їх євроатлантичні та євроінтеграційні уподобання.
Сьогодні, можна очікувати посилення активної підтримки з боку США процесів, зорієнтованих на зближення країн регіону та Європи, та на послаблення їх економічної і політичної залежності від РФ.
Геополітична стратегія США щодо країн регіону в цілому пов’язана з продовженням політики інтеграції регіональних держав до євроатлантичних структур. США зацікавлені у відновленні територіальної цілісності України, деокупації Криму та Донбасу, і, зрештою, у ліквідації геополітичного домінування РФ у регіоні, яке утворилося внаслідок російської агресії. Питання лише у тому наскільки рішучими можуть бути дії США у близькій перспективі.
— Цікава позиція НАТО в таких умовах…
НАТО практично стає базовою структурою не тільки європейської, але й глобальної безпеки. Зміна міжнародної ситуації стимулювала перетворення НАТО з регіональної організації оборонного характеру на організацію держав, які опікуються питаннями побудови та підтримання нової глобальної системи безпеки. Більшість з держав регіону вже є або заявили про свій намір стати членами НАТО. Таким чином вони намагаються захистити свої демократичні перетворення і знайти своє місце у загальній архітектурі європейської безпеки. Зі свого боку НАТО зацікавлене у ефективному вирішенні проблем безпеки і стабільності регіону.
Разом з тим створення єдиної регіональної системи безпеки, інтегрованої у загальноєвропейську систему безпеки, в рамках якої країни Південного Кавказу та Україна мали стати членами Альянсу, не стало ключовим завданням Брюсселю у Чорноморському регіоні. Альянс виходить з доцільності розбудовувати відносини з кожною країною регіону окремо і не бачить потреби в необхідності налагодження взаємодії з регіональними інтеграційними об’єднаннями Чорноморського простору. Послаблення південно-східного флангу НАТО внаслідок посилення російської військової загрози у регіоні, анексії Криму та воєнних дій на Донбасі, викликало неабияку стурбованість керівництва Альянсу. Порушення військово-політичного балансу сил у регіоні вимагає відповідної реакції з боку НАТО. Внаслідок цього можна очікувати посилення військової активності НАТО у регіоні у вигляді проведення військових навчань, розширення військових баз, постійної присутності кораблів країн НАТО у акваторії регіону.
Враховуючи розбіжність підходів серед країн ЄС та зростання масштабів внутрішніх та міграційних проблем,
навряд можна очікувати більш жорсткої позиції ЄС у відношенні до РФ, якщо остання не вдасться до розгортання більш масштабних військових дій в Україні. За існуючих умов ЄС може влаштовувати яка-небудь форма «заморожування» конфлікту на Донбасі і мовчазне сприйняття анексії Криму, як це сталося у випадку російської агресії проти Грузії, що не відповідає національним інтересам України.
Інтереси країн
— Отже Україна, так само як і Грузія, — країни чорноморського регіону, вже зазнали на собі агресивну поведінку Росії. А як почувають себе в цьому відношенні інші країни, що розташовані навколо Чорного моря та їх найближчі сусіди?
— Україна зацікавлена у формуванні єдиної позиції країн регіону щодо стратегії розвитку системи безпеки Чорноморського регіону як інтегральної складової комплексної системи загальноєвропейської безпеки, а також у формуванні спільної позиції щодо протидії проявам агресії з боку РФ. Такі чорноморські держави як Румунія та Болгарія, серйозно занепокоєні зростанням російської агресивності і російського домінування у регіоні. Політичний курс цих країн у питаннях безпеки і стабільності чорноморського регіону знаходиться цілком у руслі загальної політики НАТО і керуватиметься настановами та рішеннями ЄС.
Грузія презентує себе як країну з проєвропейськими орієнтаціями, яка має на меті вступ до ЄС. Маючи окупаційні російські війська в Абхазії та Південній Осетії, Грузія прагне захистити свої національні інтереси шляхом вступу в НАТО та розбудову регіональних систем співробітництва. Грузія є ключовою ланкою транспортно-енергетичних комунікацій з Каспію до Європи, і з чорноморських країн вона найбільш зацікавлена у стабільності та безпеці регіону. З огляду на подібність геополітичних обставин та схожість євроінтеграційних прагнень України та Грузії, зміцнення двосторонніх відносин за умов сприятливої політичної кон’юнктури може бути доведено до оптимального рівня відносин співробітництва і взаємодопомоги.
Азербайджан насамперед зацікавлений в транспортуванні своїх енергоресурсів на Захід. Маючи стратегічну підтримку з боку спорідненої Туреччини, Азербайджан включатиметься у перспективні для себе схеми співробітництва наскільки це дозволятимуть геополітичні умови його власного існування, сильно обтяжені Нагірно-Карабаським конфліктом. Подібно Україні Азербайджан прагне повернення окупованих територій,
що можливе за умов значного послаблення РФ та ліквідації її військової присутності на Південному Кавказі.
Вірменія залишається країною з власними економічними складнощами та внутрішніми проблемами. Вірменія зацікавлена у виході з міжнародної ізоляції та більш інтенсивному включенні у системи регіонального співробітництва, але цьому суперечать її політика «збирання земель», домінуючий вплив РФ на суверенну внутрішню і зовнішню політику та непоступливість у питанні Нагірного Карабаху.
— І ще один дуже потужний гравець — Туреччина…
— Туреччина у свій час напрацьовувала елементи власної чорноморської політики. Зокрема, сподіваючись на своє геополітичне становище та зростаючу економічну потужність, намагалася реалізувати свої переваги шляхом створення стабільної економічної інтеграційної структури (ОЧЕС), яка б стала регіональним центром тяжіння, і як певної альтернативи вступу до ЄС. Але ідея не набула очікуваних масштабів значною мірою внаслідок нехтування політичними проблемами та питаннями регіональної безпеки, а у сучасних умовах конфронтації ідея регіональної інтеграції взагалі стає приреченою на вмирання.
Разом з тим, Туреччина, проводячи активну зовнішню політику, має значні шанси вийти з ситуації європейської периферії і відігравати більш потужну геополітичну роль. Зацікавленість Туреччини у кримське-татарському питанні і незадоволення російськими акціями у Сирії, де РФ виступає на боці шиїтської меншості, вкупі з міркуваннями атлантичної солідарності сприяють охолодженню двосторонніх відносин. Розширення російської військової присутності у Сирії та бомбардування територій опозиційних сил, включно з місцями розселення сирійських турок, створює новий осередок напруженості у ширшому Чорноморсько-близькосхідному регіоні, у центрі якого опиняється саме Туреччина.
Таким чином, сьогодні Туреччина — один з головних політичних гравців у Чорноморському регіоні, її економіка — одна з провідних у регіоні, а за військовою силою вона друга в НАТО. Туреччина — це сила, яка стабілізує, оскільки спрямована на поширення миру і безпеки. Україна і Туреччина мають ідеальні передумови для розвитку стратегічних партнерських стосунків. Ключове геополітичне і геостратегічне положення Туреччини у регіоні,
її військовий, демографічний, економічний потенціал визначають місце і роль, які вона відіграє в контексті забезпечення регіональної безпеки. Враховуючи географічне розташування Туреччини, добре розвинені транспортні комунікації з Україною, рівень розвитку економіки Туреччини та її специфіку, ця близькосхідна країна є перспективнішим ринком для українських промислових і сільськогосподарських товарів, аніж більшість європейських країн.
Що варто робити в таких умовах
— Що ви порадили учасникам «круглого столу», якими були ваші висновки та рекомендації?
— Звичайно, зі свого боку я зробив відповідні висновки та надав наступні рекомендації: по-перше, у Чорноморському регіоні практично відсутні усталені формальні та неформальні інститути, діяльність яких спрямована на формування та підтримку регіональної стабільності. Російська агресія довела неефективність існуючих інституціональних структур у питанні забезпечення безпеки у регіоні.
Україні доцільно:
активізувати обговорення питань безпеки у форматі регіональних міжнародних організацій — ОЧЕС, ОДЕР-ГУАМ, ОБСЄ, акцентуючи на тому,
що без радикальної боротьби з міжнародним тероризмом, та державами, що його підтримують, без протидії іншим загрозам регіональній безпеці, економічний розвиток регіону буде вкрай загальмований;
ініціювати розробку стратегії формування регіональних інститутів безпекового характеру у співробітництві з відповідними структурами НАТО та ЄС, країнами чорноморського простору;
зважаючи на об’єктивну організаційну здатність регіональних міжнародних організацій, спиратися на двосторонні домовленості з країнами регіону щодо створення механізмів раннього попередження, аналізу та нейтралізації загроз, створити передумови для формування регіональної спільноти як невід’ємної складової безпекового європейського простору.
По-друге, використання сили з боку РФ зайвий раз підкреслило неможливість для невеликих та середніх держав забезпечувати власну безпеку національними засобами поза військовими союзами, що лише посилює прагнення окремих держав чорноморського простору інтегруватися до структур Північноатлантичного альянсу та конструювати власний регіональний комплекс безпеки.
Україні, яка взяла курс на євроатлантичну інтеграцію, доцільно:
форсувати розбудову збройних сил України у відповідності до критеріїв та стандартів НАТО;
ініціювати переговорний процес з НАТО щодо затвердження для України Плану дій щодо членства (ПДЧ);
спрямувати зусилля української дипломатії на формування активної підтримки з боку країн Чорноморського регіону процесів вступу України до НАТО;
налагоджувати двостороннє воєнно-технічне співробітництво і співпрацю з країнами регіону у питаннях протидії спільним загрозам;
синхронізувати процес вступу України до НАТО з Грузією.
По-третє, для вирішення ключового питання регіональної безпеки — звільнення захоплених РФ територій — важливо розробити загальну концепцію деокупації у співпраці з країнами регіону та зацікавленими державами ЄС і НАТО, країнами-гарантами безпеки України, міжнародними організаціями з питань безпеки, для чого налагодити широкий міжнародний діалог. При цьому враховувати особливості процесів деокупації територій для ситуації у різних країнах регіону — Молдові, Грузії, України. Азербайджану. В умовах фактичного продовження військової агресії РФ у Криму та на Донбасі будь-які домовленості з терористичними угрупованнями та самопроголошеною владою означатиме фактичне заморожування існуючого стану та певну часткову капітуляцію з боку України,
що неприпустимо з огляду на життєво важливі національні інтереси держави. Оскільки Україна не може поки що ефективно протистояти російським збройним угрупованням, єдиним шляхом використання сили для неї стає економічна і політична ізоляція півострова.
Продовжувати розвивати стосунки з Туреччиною у сфері Чорноморської безпеки і проводити незалежну політику, на яку не має впливати політика третіх країн, на основі взаємної поваги інтересів. Україна і Туреччина можуть виступити з ініціативою зміцнення миру і безпеки у регіоні. У цьому контексті, через військовий конфлікт між Росією і Грузією в 2008 р. та російської агресії проти України у 2014 р., усі попередні ініціативи, такі як Організація Чорноморського економічного співробітництва та інші, вимагають негайного оновлення і уточнень. Не виключено, що розвиток українсько-турецького співробітництва буде адекватно успішною відповіддю найнебезпечнішій російській політиці «безальтернативності», яку вона застосувала у Грузії (у 2008 р.) та в Україні (у 2014 р.) і намагається застосувати в інших країнах регіону для подальшої дестабілізації Сирії.
По-четверте, задля активізації інтеграційних процесів у Чорноморському регіоні, доцільно:
докласти зусиль до зміни структури експорту і послуг на ринках вищенаведеного регіону, переорієнтовуючись, передусім, на високотехнологічну продукцію;
розширити договірно-правову базу економічного характеру, що приведе до збільшення експорту українських товарів і послуг в країни регіону. Це можливо за умови розширення номенклатури українського експорту;
активізувати співпрацю в інвестиційній сфері. Економічна стратегія більшості країн регіону передбачає підтримку виконання проектів соціально-економічного розвитку країн, заохочення інвестування національного приватного капіталу в зарубіжні перспективні проекти і залучення сучасних іноземних технологій;
розширювати співпрацю у Вільних Економічних Зонах (ВЕЗ) з іншими країнами регіону, насамперед з Ізраїлем, Туреччиною, ОАЕ;
продовжувати переговори з розвитку торгово-економічної співпраці з низкою інших країн регіону, насамперед Туреччиною, Румунією та іншими;
провести техніко-економічні роботи з підготовки альтернативних шляхів постачання нафти і газу через Україну до Європи — наприклад,
прокладення нового маршруту постачань близькосхідних енергоносіїв «Іран/Північний Ірак-Туреччина-Європа», що проходитиме територією України.
Таким чином Україна повинна в найближчі роки розробити і почати реалізовувати нову стратегію Чорноморської безпеки, що забезпечить позитивні результати щодо пошуку міжнародних партнерів, наддасть нового дихання та скоригує зовнішню політику України, яка потребує негайного реформування щодо сучасних викликів.
Такий підхід допоможе нашій державі: наблизити наших південних і західних партнерів; сприяти розв’язанню українсько-російського конфлікту та повністю припинити ворожі агресії проти демократичної України та її європейських цінностей у майбутньому; поліпшити свій імідж на міжнародній арені; визначити ключових партнерів і встановити чіткі пріоритети; відстоювати свої національні інтереси в стратегічному партнерстві в сфері військової, економічної, енергетичної безпеки.
Андрій ОВЕРЧЕНКО
