"Українці здивували нас з самого початку. І танкісти, і десантники дуже професійні, та ставилися до навчань дуже серйозно від їх початку до кінця. Вони не хотіли "вмирати", та хоробро билися до кінця. Вони змусили мене бажати стати частиною Збройних Сил України”, - процитував начальника штабу батальйону OPFOR майора Кларка генерал армії України Віктор Муженко. Головнокомандувач Збройних Сил України привітав військових, що брали участь у міжнародних навчаннях "Combined Resolve X". За його словами, ЗСУ підтвердили свій статус однієї з кращих армій світу і продемонстрували відмінну бойову роботу. Скупі слова вітання не передають і десятої частки того захвату, у якому перебували вояки США та європейських армій від рівня бойової підготовки та злагодженості дій наших воїнів.
Під час навчань “сині”, що називаються офіційно “BLUEFOR”, а неофіційно - “хороші парні”, воювали з “поганими хлопцями”, яких кличуть “OPFOR”, щоби відверто не називати “червоними”. Саме за цю, останню сторону і призначили воювати, зокрема, українських військових, зважаючи на їхнє озброєння - аж надто схоже на зброю так званого ймовірного супротивника.
За планами “BLUEFOR” мали зламати оборону супротивника, вийти на оперативний простір і завершити операцію розгромом оточеного ворога. Але не так сталося, як гадалося. Українські підрозділи успішно відбили першу навалу “синіх”, і, доки приголомшені невдачею “добрі хлопці” перегруповувалися, самі контратакували і прорвалися у тил “BLUEFOR”. Здійснивши глибокий рейд, вони зайняли оборону поблизу містечка Убенсдорф далеко за лінією уявного фронту, погрожуючи комунікаціям “синіх” і атакуючи час від часу колони техніки та живої сили супротивника. Ці дії наших вояків, що не на навчаннях, а у реальній війні здобували досвід жорсткої оборони і глибоких рейдів, поламали не лише задуми “синіх” - довелося змінювати увесь сценарій навчань. Те, що мало бути епізодом, стало центральною інтригою “Combined Resolve X”.
“Ми побачили іншу тактику та підходи, відмінні від того, як воює армія США. Це була чудова робота. Я думаю, що не знають як сказати “ні”, або як не виконати завдання. Яке б завдання ми їм не давали — вони його виконували. Вони були фантастичні. Чудові партнери на цих навчаннях”,
— це пряма мова командира батальйону OPFOR підполковника Міхаеля Кондона.
Чи не правда, це кардинально відрізняється від думок так званих експертів, що їх охоче запрошують українські телеканали? Щоправда, деякі “експерти” плутаються у організаційній структурі ЗСУ, вигадуючи міфічні дивізії. А дехто навіть вдягає бронежилета задом наперед, як це нещодавно у програмі “Стежками війни” телеканала “ZiK” продемонстрував якийсь “військовий інструктор” Цві Аріелі. Щоправда, цей добродій є нібито професіоналом “ЦАХАЛ” і консультує не ЗСУ, а Нацгвардію - то може бути зовсім не в курсі, як вдягати плитоноску, щоб підсумки для набоїв не опинялися на спині. Але ж це не дає йому права робити заяви, що дискредитують Збройні сили України. А він цим займається не перший рік.
Можна було б і оминути увагою такі випадки, якби вони не траплялися регулярно, та не знаходили жвавого відгуку серед громадян. Уважно спостерігаючи за українським суспільством протягом останніх чотирьох років, неважко помітити певну закономірність: якщо до власних співгромадян українці здебільшого ставляться з надмірною підозрою,
то будь-якій людині з закордонним паспортом довіряють безоглядно. Причому, ступінь цієї довіри не може похитнути жоден сумний досвід. Починаючи із вже майже забутих Айвараса Абромавічюса та Олександра Квіташвілі до невпинно крокуючих до того самого забуття Давіда Сакварелідзе та Войцеха Бальчуна - усі “ландскнехти” запам’яталися гучними обіцянками, скандалами та напрочуд мінімальним путтям для країни. Шкода ж, заподіяна діячами на кшталт Міхеіла Саакашвілі, неабияка.
Втім, визнаючи провальною діяльність нещодавніх кумирів, українське суспільство одразу знаходить собі інших: аби не своїх, апріорі вважаючи іноземних громадян більш порядними та кваліфікованими за власних співвітчизників. Саме це поєднання почуття меншовартості з неперебореним досі патерналізмом є справжньою причиною незмінності українських політичних еліт, а зовсім не міфічний опір приходу до влади так званих нових обличч. Не може виростить нових лідерів нація, що покладає надії не на себе, а на закордонних кудесників, що завтра помахом чаклунської палички змінять життя на краще. Пуття не буде, доки ми не зрозуміємо, що будувати, боронити, визволяти Україну належить нам. Лише нам. І не “гвинтиками”, а свідомими свого обов’язку бійцями і командирами.
Володимир Саркісян
