Полтава

Після жахів Маріуполя жінка кременчуцького «Азовця» чекає на чоловіка з полону

Понад півтора року Оксана Григор’єва не має зв’язку з коханою людиною. Але знає, що він живий, тож сподівається на скору зустріч.

Нещодавно у Кременчуці відбулася акція - нагадування про військовослужбовців полку «Азов», які вже понад 20 місяців перебувають у російському полоні. Тоді ми поспілкувалися з однією з присутніх жінок – дружиною полоненого - Оксаною Григор’євою. У перші місяці повномасштабного вторгнення молодій жінці довелося жити у підвалі їхнього будинку в Маріуполі, бачити загибель знайомих, тікати з міста під обстрілами. Тепер уже 1,5 роки жінка чекає чоловіка Олексія з полону. Він родом з Кременчука, тому Оксана з весни 2022 року мешкає у нашому місті, у його родичів.

Тоді вибратися з Маріуполя їй вдалося разом із сином. Олексій ще декілька місяців перебував на території «Азовсталі», а після виходу звідти за наказом, опинився у російському полоні, де перебуває досі.

Оксана знає, що він знаходився в Оленівці, але зараз зв’язку з чоловіком немає, тому точне місце його знаходження дружині та рідним досі невідоме.

- Як спілкувалися з ним на початку повномасштабного вторгнення?

- У закритому Телеграм-каналі.

Але, коли все розпочалося, ми з сином більше місяця сиділи у підвалі без зв’язку, адже практично не було мережі. Уже потім, як ми виїхали з Маріуполя в більш-менш безпечне місце, де з’явився зв'язок та інтернет, я одразу написала, що ми живі, що виїхали. Тоді чула і його голос…

- А коли бачились востаннє?

- Зранку 19 лютого 2022 року. На початку лютого 2022 року їх командування попередило про готовність до можливого загострення ситуації. Тож для нас повномасштабне вторгнення почалось значно раніше, були напоготів. Ми на той час проживали в Маріуполі, бо я з Маріуполя, а чоловік з Кременчука.

- Яким чином вам вдавалося підтримувати з ним зв’язок або хоча б знати, що Олексій живий?

- Спочатку з соціальних мереж дізналася, що їх перевезли до Оленівки. А вже потім отримала інформацію від хлопців, які виходили з полону і були з Олексієм особисто знайомі. Слава Богу, і після теракту в Оленівці він залишився живим. Але потім я не чула його жодного разу.

- З того часу ви не спілкувалися ніяким чином понад півтора року…

- Так. Лише щастить отримувати якусь інформацію через хлопців,

яких обмінюють. Адже часто вони самі виходять на зв'язок з рідними, які чекають інших військовополонених. Нещодавно з нами зв'язався хлопець, який товаришував з моїм Олексієм. Сказав, що він живий, тримається. Для нас це найголовніше.

- Розкажіть про його службу до полону.

- До цього, з 2015 року, він служив у зоні Антитерористичної операції у східних областях України. Приймав участь у боях в Авдіївці, Мар'їнці, на Світлодарській дузі, у Широкиному. Щодо повномасштабного вторгнення – його зустрів теж не вдома, а на службі.

- Перші місяці російського вторгнення в Маріуполі. Якими вони були для вас?

- Через масовані обстріли в місті ми спустилися до підвалу 25 лютого. Туди зносили теплі речі, подушки, ковдри, їжу, посуд. Хтось спав, сидячи на лавці, хтось - на розкладушках. Було у підвалі і немовля, і інші маленькі діти.

Готували спершу кожен собі, згодом - по черзі родинами. Для цього розводили велике багаття біля підвалу, його вистачало на приготування їжі у 4-5 каструлях одночасно. Але ті, хто чергували біля вогню, мали бути дуже уважними, адже приготування їжі інколи закінчувалося смертю.

Так ми втратили декількох моїх сусідів. Одного з них під час приготування їжі посікло уламками. Він забіг за двері укриття з пораненнями. Два дні ми боролися за його життя (між нами були двоє медиків - це моя сестра та ще одна сусідка), але, на жаль, через велику втрату крові врятувати його нам так і не вдалося. Ще одну сусідку під час приготування їжі контузило. Вона не одразу зрозуміла, що приліт, зайшла до підвалу. Але згодом від стресу у неї, скоріш за все, відірвався тромб. Поховати їх не було можливості - тіла відносили до ліфтової кімнати у дворі. Багато людей не встигали забігти до укриття. Бувало, що виходиш на вулицю після обстрілу і бачиш двір, усіяний трупами, інколи і солдатами…

- І тому ви боялися виходити з підвалу на вулицю…

- Кілька місяців ми не могли вийти до магазину, жили без хліба. Коли закінчувалася вода, зливали її з труб. Але не виходили не лише через обстріли. У місті проходила активна фільтрація. Нам, як родині військового, з цим було краще не зіштовхуватися. Тим паче, на той момент сину уже було 18 років, його могли забрати до російського війська.

- Тобто, в першу чергу, остерігались фільтрації?

- Так, уникали цього. Але близькі люди (яких вважала тоді близькими) здали нас військовій комендатурі, розповівши, хто я, чия дружина. Ми тікали, знаючи, що на нас йде своєрідне полювання – стеження. Це було дуже важко. Не тільки як дружині, а ще й як матері 18-річного парубка.

- Як вам вдалося виїхати з Маріуполя?

- На жаль, в евакуаційні автобуси потрапити було дуже складно. Коли закінчувалася їжа та вода, а обстріли тривали 24/7, ми вирішили їхати. Тож зібрали речі, документи та сіли до машини. Я була за кермом. Але під час цього нас врятував справді щасливий випадок. Перед блокпостом стояли велетенські черги з машин - усі речі тих, хто евакуйовувався, ретельно оглядали, сумки перебирали, хлопців роздягали до білизни, хоч на вулиці був 10-градусний мороз.

Проте, як виявилося, у мене спустило колесо. Один з окупантів сказав мені про це. Я вийшла з машини і в мене почалася істерика, бо це був наш останній шанс виїхати. Окупанти знайшли нам колесо і допомогли його поміняти. У всій цій метушні вони відволіклися і нас пропустили,

не оглядаючи документів.

З Маріуполя ми спрямували спершу до смт. Нікольське (Маріупольський район, ред.), до моїх кумів. Уже там у мене машину забрали… До Кременчука поїхали зі ще одними знайомими наприкінці травня 2022 року.

- З того часу ви постійно у нашому місті?

- Так. Ми обживалися тут, як внутрішньо переміщені особи. Але також у нас тут рідні мого чоловіка.

- І син уже тут, напевне, відновив навчання?

- Ні, син пішов служити. Туди, де й батько. Як тільки дочекався можливості - одразу вступив на захист.

- Ваша думка, чому саме після Оленівки з вашим чоловіком, як і з багатьма іншими захисниками, зник зв'язок?

- Тому, що ворог не дотримується правил полону, як і Женевських конвенцій. Хоча це дуже дико – ми живемо у 21-ому столітті і це страшно несправедливо, що немає ніякого іншого зв'язку, немає можливості хоча б листа якогось передати туди. І ти взагалі не розумієш, що відбувається з твоїми рідними там.

- Знаємо, що росія гальмує повернення українських військовополонених з полку «Азов». Проте ви спілкуєтеся з іншими повернутими. Що вони кажуть про можливість повернення «Азовців» у наступних обмінах?

- Не знаємо, чи в найближчий час можливе повернення. Але надія, звісно, є, нею ми й живемо. І боремося за наших рідних так, як вони боролися за нас.

Нагадаємо, у Кременчуці проходять акція на підтримку полонених

Учасниця кременчуцького пікету розповіла, як потрапила з собакою в полон та як його повернула

Ліна Романченко

Фото авторки

блокпост

Читайте ще