Не можна мовчати!
Сьогодні в Кременчуці знову пролунали голоси тих, хто не може і не хоче мовчати. Акція "Не мовчи, полон вбиває" вкотре нагадала: за ґратами ворожого полону залишаються наші Захисники. Вони боролися за Україну, а тепер – їхні рідні борються за їхнє повернення.
Організатори акції - родини військовополонених. Вона має на меті привернути увагу до проблеми, пов’язаної з тим, що українські військові, які захищали нашу державу, потрапили в полон і знаходяться там і досі. Частина з них - з легендарного полку "Азов".

Попри втому й розпач, матері, дружини, діти та побратими військовополонених виходять на вулиці, вимагаючи одного – визволення героїв. Їх підтримують небайдужі з Кременчука та інших міст, але все ж здебільшого це родини полонених. Хоча байдуже проходять перехожі, хоча підтримка містян не така велика, як могла б бути, учасники акції не здаються. Їм важлива кожна увага, кожен сигнал авто на знак підтримки.
На акцію прийшла Маргарита – мати військового, який значиться зниклим безвісти у Торецьку. Вона приїхала, щоб не мовчати.

"Я прочитала про акцію, у мене син безвісти зник у Торецьку. Командир сказав, що він загинув, але тіло не можуть евакуювати. Я підтримую акції, їжджу на них. Ми зверталися до командування у Львові, тепер я поїду до Києва, бо нам не кажуть, як саме це сталося. Нам лише повідомили, що він загинув, але обставини не збігаються з тим, що ми знаємо", - розповідає жінка і додає,
що офіційно він не вважається загиблим, оскільки тіло не змогли евакуювати, а рахується безвісти зниклим.
Маргарита згадує, що востаннє спілкувалася з сином 10 листопада 2024 року. Тоді він повідомив, що ротація вже має відбутися, і скоро він повернеться додому. Однак після цього зв'язок із ним обірвався. Згодом командир повідомив, що підрозділ потрапив під удар ворожої ДРГ, і її син загинув, але обставини трагедії залишаються незрозумілими.
Маргарита зауважує, що такі акції необхідні. Також жінка зареєструвала петицію на сайті мерії з вимогою щоденно вшановувати пам’ять загиблих військових у Кременчуці. Вона пропонує, щоб кожного дня о 9:00 через гучномовці по всьому місту лунало повідомлення, закликаючи людей зупинитися й вшанувати полеглих хвилиною мовчання. Однак поки що її ініціатива зібрала лише 35 голосів. Жінка закликає громадян підтримати її, адже кожен має пам’ятати про тих, хто віддав життя за Україну.

На акцію прибув і Тарас – військовий, якого вдалося повернути з полону у 2024 році. Він знає, що означає бути в руках ворога, і чому так важливо боротися за кожного,
хто ще там.

Тарас розповідає, що в полоні відбуваються страшні речі – знущання, катування, жахливі умови утримання. Там багато поранених, хворих, виснажених бійців, яких необхідно якнайшвидше повертати додому.
"Бо там дуже сильно знущаються, а відбувається все, що завгодно. Там треба забирати багато людей, які постраждали. Там різні хвороби, все, що завгодно", - розповідає чоловік.
За час у полоні Тарас пройшов через кілька місць утримання. Найжахливішими умовами, за його словами, була російська колонія в Комишині.
Коли він зрозумів, що їде додому? Лише в останній момент – коли вдруге пересадили в автозаки і сказали, що назад вже не повернуть. Весь шлях додому залишався в повному інформаційному вакуумі.
Емоції після звільнення були неймовірні, але Тарас наголошує: важливо не забувати про тих, хто ще залишається в полоні. Він закликає владу не зволікати, а діяти, щоб якомога швидше повернути всіх наших захисників.
Тетяна, дружина військового, який вважається зниклим безвісти також прийшла на акцію. Вона не знає, де її чоловік, але не припиняє його шукати.

"Ніякої інформації нам не дають: ні координаційні штаби, ні Червоний Хрест. Ми не знаємо, де він перебуває. Надіємося, що в полоні, і сподіваємося, що швидким часом він повернеться до нас", - розповідає Тетяна.
Жінка сподівається, що він перебуває в полоні і що невдовзі повернеться додому. Востаннє вони спілкувалися 7 червня 2023 року, а вже 12-го родині повідомили, що він зник безвісти. Відтоді – тиша. Попри це, вона не втрачає надії, що чоловік живий, що його не забули і що одного дня він повернеться додому. Сьогодні на акцію вона прийшла разом із сином – вони чекають. І чекатимуть стільки, скільки потрібно.

Ці історії – лише кілька з тисяч, але вони показують ту незламну віру і боротьбу, яку переживають родини військовополонених.
Їхня боротьба, їхня незламна віра – це те, що не дозволяє їм опустити руки. Вони кожного дня чекають, живучи надією, що їхні рідні повернуться. Кожна новина, навіть найменша, кожен сигнал, кожне слово може бути тим, чого вони так довго чекають. Це не просто боротьба за повернення рідних – це боротьба за справедливість, за пам'ять і за право кожного українця повернутися додому.

Нагадаємо, «Це щастя, яке я давно не відчувала за ці довгі два роки»: про полон, допити, наслідки та реабілітацію сина-строковика Євгена Вороника розповідає його мама
"Третій рік полону" - дружина військового наголошує, що серед обмінених з полону військових з "Азовсталі" останні рази не було "Азовців"
"Понад 700 військових, які перебували у гарнізонах Маруполя, досі в полоні": у Кременчуці пройшла акція з закликом звільнити полонених ЗСУ
ВІДЕО БУДЕ ЗГОДОМ У ЦІЙ ЖЕ НОВИНІ.
Валерія Макряшина
Відео та фото Микити Ліцкевича