Полтава

У Кременчуці відбулося урочисте погашення марки, присвяченої нашому земляку, воїну Армії УНР та видатному художнику

На День Незалежності у Кременчуці згадали ім’я людини, яка понад століття тому боролася за вільну Україну. Хорунжий Армії УНР і талановитий митець Олекса Харків став символом покоління, що віддало життя за мрію, яка здійснюється сьогодні.

Сьогодні, 24 серпня, у День Незалежності, у Кременчуці вшановували пам’ять людини, яка понад сто років тому боролася за свободу України.

Олекса Харків (Харьков) народився у Кременчуці 1 березня 1897 року.

Навчався у Петербурзі, брав участь у Першій світовій війні, а згодом став хорунжим Армії УНР. Після поразки визвольних змагань опинився в таборі інтернованих у Польщі, де саме тоді розкрився його мистецький талант.

Як розповіла дослідниця Вікторія Ткаченко, Олекса походив зі знаної кременчуцької родини. Ще юнаком він виявляв здібності до малювання, але доля повела його на шлях військового. Війна та революційні події початку ХХ століття втягнули його у вир боротьби.

Як хорунжий Армії УНР, він пройшов складний шлях українського війська, яке змагалося за незалежність нашої держави. Після поразки визвольних змагань 1917–1921 років багатьом воякам довелося опинитися у таборах для інтернованих у Польщі.

Там, серед поневірянь і нестатків, Харків починає активно займатися мистецтвом, знаходячи у ньому духовну силу та спосіб говорити зі світом.

Він закінчив Краківську академію мистецтв, працював реставратором Вавельського замку, створював унікальні фрески та картини, організовував культурне життя українців у Галичині. Його життя після таборів тісно пов’язане з Краковом та Галичиною. Він став не лише митцем, а й організатором культурного середовища: викладав у навчальних закладах, брав участь у реставрації сакральних пам’яток, створював музеї, проводив театральні гуртки й мистецькі пленери. У своїх картинах і фресках він часто звертався до українських тем, а зароблені кошти жертвував на допомогу пораненим воїнам УПА.

Це ще раз свідчить, що навіть перебуваючи далеко від рідного Кременчука, він завжди залишався вірним Україні.

Попри життя за кордоном, він завжди мріяв повернутися на рідну Полтавщину.

У його листах і роботах простежується туга за рідним краєм. Для нього Україна була не лише спогадом дитинства, а й сенсом творчості та боротьби. В образах тополь, у символічних картинах,

у сакральних розписах завжди відчувається внутрішній зв’язок митця з Батьківщиною.

Олекса трагічно загинув 1939 року від рук польського карального загону разом зі своїми учнями.

Це сталося на Львівщині, під час їхньої мистецької подорожі-пленеру. Польський військовий загін, що мав завдання “утримувати українців у покорі”, стратив групу молодих художників. Їхня смерть була не лише трагедією окремої родини чи громади — це була спроба знищення української культури.

Остання відома робота Харківа — образ святого Юрія-Змієборця у храмі, який став символом перемоги добра над злом.

На заході був присутній і племінник Олекси Харківа — його повний тезка Олександр Харків. Він народився вже у 1953 році, тож особисто дядька не знав. У родині збереглося небагато відомостей про митця, адже довгий час говорили лише, що він нібито був прикордонником. Лише пізніше, завдяки розповідям Антона Ткаченка, вдалося відкрити справжню історію його життя та творчості.

Бабуся Олександра прожила до 103 років, але навіть вона не мала повних відомостей про долю брата. З часом племінник знайшов кілька старих фотографій і документів, які передав до музею. Це стало важливим кроком у збереженні пам’яті про Олексу Харківа.

Особливо значущим для родини стало те, що сьогодні в Кременчуці вшанували його ім’я. Велику подяку він висловив саме Вікторії, яка продовжує справу свого батька і робить усе, аби постать художника та вояка Армії УНР залишалася живою в історичній пам’яті.

Сьогоднішнє погашення марки — це не лише данина пам’яті митцеві й воїну, а й нагадування нам, що боротьба за незалежність України триває вже понад століття.

Наші попередники віддали життя за мрію про вільну державу, яку ми сьогодні відстоюємо у війні.

Вони тоді не перемогли. Ми ж маємо довести їхню справу до кінця. І ми віримо — цього разу перемога буде за нами.

Валерія Макряшина

Фото Микити Ліцкевича

Громада, Культура, Тополя, Харків, Доля

Читайте ще