Як звичайне хобі виросло у туристичну точку Полтавщини.
І знову я про те, що хто куди, а ми – у Кобеляки. Але точніше не в саме місто, а в край. Є неподалік Кобеляк село Кунівка, де власниця звичайного сільського обійстя Ольга Дорофєєва перетворила його на екосадибу, де приймає гостей. Та це ще не все — жінка має і власний садовий центр.

Та все по-порядку. Про цю екосадибу я чула давно, але лише минулої осені вдалося вибратися з екскурсійною групою з Кременчука. Варто відзначити, що це був, так би мовити, пробний заїзд із нашого міста в Кобеляцький край.
І потрапили ми в екосадибу саме на заході сонця, але від цього враження були ще сильнішими. Схил пагорба, внизу річка, невеликий лісок і величезна гойдалка – так у моїй голові відклалися картинки про цю локацію.

Тут стає зрозумілим, що ця садиба вже впевнено потрапила в карту туристичних паломників, а поштовхом для її розвитку стала російсько-українська війна, через яку виїзд за кордон для більшості наших земляків суттєво ускладнився.

Село Кунівка знаходиться за якихось 5–6 кілометрів від Кобеляк. Точніше, навіть не саме село,
а локація в ньому. Вона і зветься просто — «Екосадиба Кунівка».

Власниця екосадиби Ольга Дорофєєва зазначає, що є місцевою жителькою. А розвиток екосадиби почався зі звичайного хобі – вона дуже любить вирощувати квіти.

Говорить, що продає як самі квіти, так і розсаду чи саджанці декоративних рослин. Згодом купила для цих цілей будинок із земельною ділянкою у Кунівці.

Коли благоустроювала садибу, з’явилось ніби прозріння – впали в око неймовірні краєвиди, і так виникла ідея створити екосадибу. А далі, як то кажуть, понеслося.
Зараз тут можна побачити безліч фотозон, є затишні будиночки, де можна просто посидіти, а то й посмакувати чаєм і смаколиками.

Не так давно, а саме цього літа, власниця садиби вирішила обіграти ландшафт біля садиби.

На пагорбі зробили сходи в землі з плетеним деревом. А внизу – то вже майже Нарнія. Тут тобі арка з дерев, далі розташовані гамаки, стоїть чималий стіл. Спускаєшся сюди і потрапляєш у казку – там парує самовар із окропом, пропонують трав’яний чай і смаколики.
Сюди охоче привозять дитячі групи. Ольга говорить, що вчителі не бояться відпускати маленьких розбишак:
звідси нікуди втекти, а розваг — ого-го скільки.

А якщо хочеться усамітнення – знайдете і такий куточок. Внизу Ворскла – а на душі тиша.
Ольга говорить, що нерідко відвідувачі повертаються і привозять нові експонати. Сама ж теж шукає варіанти, щоб при мінімумі вкладень отримати чудовий результат.

А ще точно ви не забудете височезну кунівську гойдалку. Не буду стверджувати, але здається, вона на Полтавщині найбільша.
Говорять, що сюди варто потрапити й на майстер-клас з вергунів.
Також мало хто їде звідси з порожніми руками – ви точно придбаєте якісь саджанці чи кімнатну рослину.

Не дарма Ольга говорить, що в подальшій перспективі — розширення екосадиби і відкриття власного садового центру.
Тепер про найцікавіше – як сюди потрапити з Кременчука. Прямого сполучення у нас немає з Кобеляками, не кажучи вже про Кунівку. Тому їхати доведеться власним транспортом. Або, як у моєму випадку, — шукати екскурсійну групу, що є великою рідкістю.
Як я писала раніше, дорога до Кобеляк – «пісня», адже рівна і без ям: близько 70 кілометрів в один бік. А ще 5–6 кілометрів до Кунівки — також непоганий шлях.

Олена Ліпошко
Фото авторки