Вічна пам'ять!

Сьогодні Кременчук схилив голови у глибокій пошані та невимовному смутку, прощаючись зі своїм вірним сином Анатолієм Васильовичем Кезіним.

Його шлях був прикладом справжньої мужності та людяності, адже з перших днів повномасштабного вторгнення, 25 лютого 2022 року, він без вагань став на захист рідної землі. Анатолій Васильович був не просто воїном, а душею свого підрозділу.

Його життєвий шлях був тісно пов'язаний із рідним містом: тут він народився 11 березня 1978 року, закінчив 31-шу гімназію та 19-те училище, тут зростав і будував плани на майбутнє. Проте війна внесла свої жорстокі корективи.

Як розповів офіцер цивільно-військового співробітництва Віталій Іванчиков, серце Героя зупинилося 2 лютого 2026 року в стаціонарі лікарні через підступну хворобу.

Сьогодні біля стін МПК зібралося чимало людей, і багато хто з присутніх не міг стримати сліз.

Ці сльози були не лише проявом горя, а й свідченням того, наскільки велике й тепле серце мав Анатолій. Плакали побратими, які втратили надійне плече, плакали друзі, згадуючи його щиру посмішку, і навіть випадкові перехожі зупинялися,
відчуваючи важкість цієї втрати для всього міста. Кожна сльоза, що впала на холодну лютневу землю, стала німим підтвердженням того, що Захисник прожив гідне життя, залишивши по собі світло, яке не згасне навіть після його останнього подиху.

Побратим із позивним «Скрип» згадує: Анатолій був надзвичайно доброю людиною, на яку завжди можна було покластися без жодних сумнівів. Він завжди посміхався, підтримував товаришів та вмів підняти бойовий дух навіть у найтемніші часи, щиро люблячи кожного свого побратима.
«Дуже добра людина була, завжди можна було на нього покластися. Він ніколи не підставляв, ніколи не ухилявся від задач, з ним сміливо можна було йти в бій. Це дуже велика втрата для нас...Дуже гарна, сімейна людина, завжди посміхався, завжди піднімав нас і піднімав бойовий дух...», - розповідає товариш.

Неймовірну теплоту душі загиблого підтверджують і слова його подруга - Оксана. Вона згадує Анатолія як веселого та світлого хлопця, з яким разом навчалися у школі та коледжі. Навіть маючи власні переживання, він завжди знаходив сили підтримати інших — зокрема й її, адже чоловік Оксани зник безвісти, повторюючи їй слова надії: «Ксюшка, тримайся» Він був надзвичайно уважним сином, вірним другом і люблячим батьком, який понад усе на світі обожнював свою доньку.

Згодом чин відспівування захисника відбувся у Свято-Миколаївському соборі, після чого Героя провели в останню путь і віддали землі — поховали воїна на Свіштовському кладовищі у секторі почесних поховань захисників і захисниць України.
Пам’ять про Анатолія Кезіна житиме у серцях рідних, друзів та всього Кременчука як символ честі та безмежної доброти.
Світла пам’ять про воїна назавжди залишиться серед нас! Пам'ятаємо...
Валерія Макряшина
Фото Катерини Майдак