Полтава

Він просто хотів, щоб усім було добре: Кременчук попрощався із Захисником Романом Івановим

Вічна пам'ять!

Бувають люди, чия присутність робить світ теплішим. Саме таким пам’ятають Романа Іванова — люблячого батька, талановитого майстра і відважного захисника. Сьогодні до Міського палацу культури прийшли десятки містян: рідні, друзі та просто небайдужі.

У тиші фойє, серед квітів і сліз, Кременчук схилив голови перед воїном, який повернувся до рідного міста «на щиті» після довгих місяців болісної невідомості.

Як розповів офіцер відділення ЦВС лейтенант Віталій Іванчиков, Роман народився 8 травня 1982 року в Кременчуці. Тут він зростав, закінчив ліцей № 6 та ПТУ № 22, а згодом працював будівельником на приватному підприємстві.

«На жаль, 24 липня 2024 року Роман загинув, мужньо виконавши військовий обов'язок у бою за Україну в районі населеного пункту Костянтинівка Покровського району Донецької області. Весь цей час він вважався зниклим безвісти. У захисника залишилося двоє дітей. Вічна пам'ять загиблому! Слава Україні!» — зазначив Віталій Іванчиков.

Близька знайома сестри Романа, пані Алла, згадує його як людину надзвичайної доброти:

«Він був таким, що ніколи нікому не відмовить. Дуже любив дітей і завжди намагався зробити так, щоб усім було добре. Роман не ховався від війни, пішов служити за покликом серця ще близько трьох років тому. Він був дуже світлим, відгукувався на будь-яке прохання і просто не вмів когось образити...»,

- розповіла вона.

А ще, за словами жінки, Роман обожнював щось будувати та створювати — це було його справжнім захопленням.

Це підтверджує і рідна сестра загиблого захисника — Марина. Як розповіла жінка, з самого дитинства її брат вирізнявся не лише добротою, а й неабияким розумом — навчання давалося йому легко. Проте справжнім покликанням Романа стало дерево.

«У нього було справжнє хобі — він відчував дерево — згадує Марина. — Він багато чого робив цікавого: і столики, і двері — все, що пов’язано з деревом. Працював у деревомодельному цеху, дуже багато всього створював своїми руками. І це було його кокнертне хобі».

Сестра з особливим трепетом згадує характер брата, який завжди був опорою для оточуючих:

«Якою він був людиною? Насамперед — дуже веселою, кмітливою та доброю. Він завжди допомагав іншим, був надзвичайно працелюбним. Вчився дуже гарно: і школу закінчив добре, і в училищі мав отримати червоний диплом. Роман завжди до всього підходив серйозно. Він був впевненим, добрим і ніколи нікому не зробив нічого поганого. Його дуже любили, у нього було багато друзів».

Повномасштабне вторгнення розділило життя родини на «до» та «після». 7 травня 2024 року Роман став на захист країни, а вже у липні зв’язок із ним обірвався.

«Так трапилось, що прийшлось йому піти захищати нашу країну. Пішов на війну 7 травня. Два місяці був на навчаннях, а 24 липня... ми вважаємо, що це була та сама дата. Він зник безвісти, його не було. Ми чекали півтора року. Десь шість місяців тому нам сказали, що тіло знайшли, привезли до Хмельницького. Потім ми ще понад п’ять місяців чекали на тест ДНК, бо треба було зробити все належним чином. І ось буквально місяць тому підтвердили, що це він», — розповідає сестра.

Вдома на Романа не дочекалися найрідніші: мама, сестра та двоє донечок. Тепер вони зберігатимуть пам’ять про свого героя, який понад усе любив життя і свою родину.

Відспівали захисника у Свято-Миколаївському соборі. Свій останній спокій воїн знайшов на Свіштовському кладовищі. Поховали захисника у секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України, де над кожною могилою майорить синьо-жовтий стяг як символ незламності та вічної вдячності громади.

Глибокі співчуття родині. Світла пам’ять воїну, чиє ім’я тепер назавжди вписане в історію нашої свободи.

Валерія Макряшина

Фото Мирослави Ковальчук

школа, Свобода, Громада, Культура

Читайте ще