Війна нищить не лише майно — вона руйнує людські життя.
Катерина та Валерій познайомилися у Рубіжному, що на Луганщині, коли їй було 18 років, а йому 30. Працювали в одному з супермаркетів: вона - касиркою, він - охоронцем. Кохання один до одного вони відчули не одразу. Але спілкування привело до романтичних стосунків, які дуже швидко переросли в шлюб. Новостворена родина Багрінцевих будувала власні плани, мріяла про щасливе майбутнє… Але повномасштабна війна зруйнувала звичний світ, позбавила їх дому та змусила вчитися жити в нових обставинах.

Валерія більше немає серед нас – він загинув, боронячи Україну. Тендітна жінка захисника виховує двох діток: доньку Анастасію та сина Богдана самотужки, проживаючи у Кременчуці. Про зовсім непросте життя родини, яка переїхали до нашого міста із окупованого росіянами Рубіжного, ми поспілкувалися з Катериною.
Під час інтерв’ю вона розповіла, що свого часу спільно з чоловіком почали шукати кращого місця роботи. На той час оголошувався набір до Національної поліції.
- Разом з ним подала заявку, разом проходили конкурс, разом навчалися,
разом сиділи за однією партою в навчальному закладі - все проходили разом, потрапили до поліції, - розповіла Катерина.
Вона додає, що під час шлюбу насправді була, як-то кажуть, «за мужем», бо Валерій був справжнім чоловіком, найкращим батьком.
-Яки риси характери ви виділяли в ньому?
- Він був дуже мужній, комунікабельний, веселий. Він не боявся ніяких труднощів і переконував мене завжди, що все буде гаразд.
Після проходження навчання Валерій працював у Лисичанську (що неподалік від Рубіжного), в ізоляторі тимчасового тримання. Катерина спочатку проходила службу в ізоляторі тимчасового тримання конвоїром в місті Сєверодонецьк, а згодом перевелася до рідного міста помічником інспектора. Бо у 2014 році завагітніла, а наступного народила донечку.
Перші вибухи родина почула у Рубіжному ще у 2013 році. Спочатку Багрінцевим здавалося, що війна скоро закінчиться. Але вона тільки набирала обертів. Чоловік завжди рвався на роботу, навіть тоді, коли всі мости були підірвані.
- Він хотів приймати участь зі всіма разом, приймати рішення якісь, - розповідає дружина.
Попри це,
у 2022 році вони прийняли рішення переїжджати у місто Дніпро, куди евакуювали поліцейських, адже Катерина була на 8-ому місяці вагітності.
- Ми виїхали 5 березня на останній маршрутці з Рубіжного до Дніпра. Без речей, без нічого, тільки з документами. 8 березня наше місто було окуповано.
Так розпочався новий шлях родини поза межами рідного міста. Згодом підрозділ поліції, де служив Валерій, почали розформовувати, тому постало питання пошуку нового житла та міста роботи. Колеги чоловіка масово переводилися до Горішніх Плавнів, він – разом з ними.
Тим часом в Дніпрі Катерина народила сина Богдана. Родина почала шукати житло за місцем служби Валерія, але це було практично не реально – вільних квартир не було.
- Тоді я вирішила виходити на роботу, хоча на той момент нашому сину було три місяці. Я написала рапорт на перевідення, щоб бути ближче до чоловіка. А він знайшов житло в Кременчуці. Я попросила перевести мене у відділенні поліції №1, помічником чергового у Крюків. Як раз у той день, коли ракета прилетіла в ТЦ «Амстор».
- Розкажіть, як ваш чоловік опинився на війні?
- Пішов служити добровільно у 2024 році,
коли створили батальйон поліції особливого призначення «Стрілецький». Це питання він зі мною не обговорював – такі рішення приймав самостійно... Він реально вірив, що ми ще потрапимо додому, в Рубіжне. Хотів приймати в цьому участь.
Валерій був учасником бойових дій в Донецькій та Сумській областях, приймав участь у Курській операції.
Коли був у Сумській області, я брала відпустку на роботі і просила друзів, щоб на машині відвезли мене до нього. Це було 2 дні. Але до його загибелі я не бачила чоловіка рік! Тому ці дні були особливі!
- Про що він частіше говорив під час телефонних дзвінків?
- По-перше, коли чоловік знаходився в гарячих точках, мені про це ніколи не казав. Коли був на Донецькому напрямку, де і загинув, я до останнього цього не знала. Він казав, що перебуває в Дніпропетровській області, що в нього все гаразд і все буде добре.
Він мені багато чого не договорював. Він спілкувався про діток наших, заспокоював мене.

- Які слова найбільше запам'яталися?
- Він мені написав, що нас любить. Я відповіла, що також люблю, але він їх вже не прочитав.
Катерина не стримує сліз під час цих спогадів.
Важко було розповідати і далі.
- Як ви дізналися про його загибель?
- 2 липня я повинна була заступати на охорону громадського порядку. Але вночі мені зателефонували, сказали, щоб не виходила. Вдень викликало керівництво до себе... Спочатку він був як зниклий безвісті, про що мені й повідомили. Вранці я дізналася, що він загинув, що його немає.
Він обіцяв мені, що ми побачимось. І не виконав обіцянку, - не стримує сліз співрозмовниця.
- Які риси характеру чоловіка ви бачите в дітях?
- Син - копія тато, він дуже на нього схожий зовні. Такий же веселий. Нещодавно почав танцювати – саме як тато. Донька не так схожа на чоловіка. Вона була татова донька, він вчив з нею уроки, разом плели з бісера каблучки чи браслети. Вона дуже переживає і стала закритою.
Вони його постійно згадують. Син ще плутається у часі. Може сказати, що вчора з батьком був на рибалці…
- Що було найважчим у перші місяці після загибелі?
- Все. Усвідомлення, що його немає. Було важко зібрати себе докупи. Здавалося, що без нього я беззахисна зовсім. Якщо в мене щось траплялося, я могла набрати його і він вирішував усі питання…
- Що допомогло тоді зібратися?
- Діти. Він би не хотів, щоб я плакала. Я це знаю. Діти, які мене підтримували, - відповіла Катерина.
Вона досі не можна дивитися на фотографії чоловіка. Їй дуже важко перебувати в орендованій квартирі, де все про нього нагадує.
- Я не знаю, звідки беруться ті сили. Інколи я зриваюся, в мене опускаються руки. Але я розумію, що треба жити далі заради дітей, він би хотів, щоб ми жили.
Катерина зізнається, що навіть якщо і поїде з Кременчука, то недалеко. Бо тут похований її чоловік і покинути його вона не зможе. Адже все життя вони йшли разом і зраджувати цьому принципу вона не збирається. Вдова отримує виплати, які збирає, аби купити гідне для дітей житло. Бо повертатися в Рубіжне нема куди – в їхній будинок прилетів ворожий снаряд і квартира згоріла.
Серед іншого, дружина загиблого розповіла, що свого часу вивчилася на кухаря і дуже любила готувати. Балувала свого мужнього чоловіка домашніми стравами. І хоча зараз це бажання зникло, сподівається, що колись воно повернеться. Ось тоді, можливо, вона піде з поліції та відкриє власну справу у цьому напрямку.
- Чи достатньо, на вашу думку, суспільство пам'ятає своїх героїв?
- Зараз люди стали жорстокі до поліції. Хоча поліцейські віддають своє життя за країну. Деякі люди дуже жорстокі і не розуміють цього, попри те, що багато поліцейських пішли на війну. Я працюю у відділенні поліції і стикаюся з такими людьми. Тому я не можу сказати, достатньо чи ні. Не мені судити.
Співрозмовниця звертає увагу на те, що зараз не вистачає усім людяності. І додає, що разом з її чоловіком зникли безвісти кілька його побратимів-поліцейських і їхня доля досі невідома. Проте реакція громадян на правоохоронців все одно здебільшого негативна.
- Чого, на вашу думку, бракує сім'ям загиблих захисників?
- В першу чергу, я думаю, не вистачає підтримки. Не матеріальної, а просто проявити якесь людське ставлення: питати як сім'ї, як дружина, як справляються. Мені в цьому плані, напевно, пощастило, бо мене підтримали колеги, допомогли і допомагають. Питати: «Як ти?» - це дуже важливо.
Дякує вона й сусідам, які також завжди поряд з нею і можуть підтримати у будь-яку пору доби.
Легше стає й після спілкування з іншими дружинами загиблих,
з якими вона знайомиться у створених у соціальних мережах групах, де об’єднуються жінки, які втратили своїх чоловіків на російсько-українській війні. Мережування поширюється не тільки на Кременчук, а й на всю Україну.
А ось друзів з Рубіжного у Катерини не залишилося. Через різні політичні погляди вони не спілкуються.
Тож війна зруйнувала щасливе життя звичайної української родини. Катерина досі вчиться жити без чоловіка, який був для неї опорою, а для дітей — люблячим батьком. Для неї найважче змиритися з тим, що більше не почує його голосу і не зможе поділитися з ним щоденними турботами.
Але попри біль і втрату, вона знаходить сили рухатися вперед. Заради доньки й сина, заради пам'яті про Валерія, який до останнього вірив у перемогу України та мріяв повернутися до рідного Рубіжного. Саме діти сьогодні стали її найбільшою підтримкою, а їхнє майбутнє — головною метою, заради якої вона продовжує жити.
Олена Синтюрина
Фото з архіву Багрінцевих
Відео Максим Полтавець