Командир взводу 46-ї ОАеМБр Роман Харчина із Вельбівки.Він не народився військовим і ніколи не прагнув армійського життя, але став професійним і безстрашним захисником тоді, коли знадобилося закрити собою все, що любив: рідне село, маленьку донечку та побратимів, які на фронті стали йому кревними братами. Цей дивовижний контраст мирної, добродушної людини та залізного сержанта ДШВ, який завжди заходив на позиції першим, назавжди закарбувався в серцях близьких. Про його воротарський азарт на сільських стадіонах, всесвіт батьківської любові, подвиг порятунку друга та пронизливі останні слова у рацію — у великому спецпроєкті-мозаїці за спогадами тих, ради кого він ішов у саме пекло.
«Вічно забіганий, у піску і з м'ячем під рукою»Спогади однокласниці Юлії Павлюк (у дівоцтві — Костюк)
Ми навчалися з першого по дев'ятий клас у Вельбівській школі. Наш клас був неймовірно дружнім — це вже зараз усі порозбігалися та пороз'їжджалися, а тоді ми трималися разом і після уроків. Хлопців у нас було дев'ятеро, а дівчат всього п’ятеро. І вони до нас ставилися дуже гарно, бережно.
У Ромі це суто чоловіче відчуття — що дівчину треба оберігати — було закладене змалечку. Напевно, йшло з родини, вони з братом і старшою сестрою Анжелою завжди були дуже дружніми.
Дружний клас Вельбівської школи. На фото: другий ліворуч сидить Роман Харчина, друга ліворуч стоїть Юлія Павлюк. Фото з родинного архіву.Коли я згадую Романа, перед очима одразу постає його портрет: шкільний светр, трішки на нього великий, і він постійно ті рукава на руки натягує-розтягує... І посмішка. Він завжди посміхався, завжди був на позитиві. Що б не сталося, які б побутові чи шкільні негаразди не траплялися, у нього на все була одна відповідь: «Та нормально все... Та нормально там усе буде».
У школі ми мали свій фірмовий маркер: коли Романа викликали до дошки — у будь-якому класі, з будь-якого предмета — він виходив, ставав і починав хрустіти пальцями. Оцей «хруст-хруст-хруст» на руках знали всі. Якщо Роман починав хрустіти пальцями, ми в класі розуміли: нервує, щось забув або не знає.
Про записочки в портфелях та зимові «бої»Якоїсь особливої шкоди ми не робили — ми були зайнятими дітьми,
постійно в русі: то КВК, то якісь розваги, конкурси. Усіма шкільними заходами керували дівчата. Хлопці спочатку пручалися й не хотіли брати участь у самодіяльності, але проти нашого натиску встояти не могли. Роману теж діставалося — треба було якісь сценки кумедні ставити, пародіювати, то він і стареньких бабусь грав, і якихось відьом. Не скажу, що він був у захваті від цього, але треба — значить треба.
Пригадую, десь у шостому чи сьомому класі ми, дівчата, сильно образилися на хлопців. Уже й не згадаю за що. Так вони, і Роман у тому числі, щоб попросити вибачення, написали нам записочки й потайки порозкидали кому в зошит, кому в портфель. Писали, що нас дуже люблять, що без нас не можуть і щоб ми не ображалися. Для нас, малих, це було так незвично і зворушливо.
А взимку вони нас традиційно закидали сніжками. Шкільна їдальня стояла окремо від основної будівлі, і ми знали: поки добіжимо до столової — будемо всі в снігу. Хлопці закидають нас, а потім Роман обов'язково підійде, загляне в очі й тихо так: «Тобі хоч не боляче? Нічого не попало?».
«Ні, ти прийдеш.
Ми йдемо всі разом, або ніхто не йде»У нього було загострене почуття справедливості, він завжди відстоював свою думку. І це проявлялося не в конфліктах, а в людяності. Якось у школі організовували свято — дискотеку, солодкий стіл, куди кожен мав принести якісь смаколики. Один наш однокласник ніяковів, казав, що не прийде, бо не має що з собою принести — скрутно було в родині. Роман разом із іншими хлопцями твердо сказав: «Ні, ти прийдеш. У нас немає такого, хто бідніший, а хто багатший. Ми йдемо всі разом, або ніхто не йде». І той хлопчик прийшов. Рома не міг допустити, щоб когось залишили осторонь.
Воротарська стихіяАле головною стихією Романа був футбол. Ми з дівчатами теж мали свою команду, тому вільний час проводили на спортивному полі школи чи Левади. Роман був дуже гарним воротарем. Він жив цим футболом. У моїй пам'яті він так і залишився: вічно забіганий, у піску, брудний — бо воротареві ж треба падати, витягувати м'ячі, — і з тим м'ячем під рукою.
У житті він був спокійним, неконфліктним, схожим на такого великого доброго ведмедика. Важко було навіть уявити,
як із ним можна посваритися. А от на полі проявлявся весь його чоловічий азарт і боротьба за справедливість — щоб усе було за правилами. Там, у грі, він міг і покричати, і насварити по-справжньому. Але щойно сходив із поля — все, знову ставав тим самим м'яким, добродушним Ромою.
«Він був справжній»Після школи життя нас розкидало. Я приїжджала в село рідко. Бувало, не бачимося рік, а потім випадково перестрінемося, і він за 10 хвилин «вивалює» мені все своє життя — щиро, без жодних бар'єрів. Було навіть трохи незвично: ми вже дорослі, у кожного свої турботи, а таке враження, ніби ми й не розлучалися.
Він був справжній. Знаєте, коли посидиш із людиною п'ять хвилин і одразу розумієш, яка вона. У ньому не було фальші чи злості. Він дуже цінував родину. Коли ми спілкувалися, завжди так тепло говорив про сімейні цінності, з гордістю розповідав, що в нього народилася донечка.
Остання наша зустріч була влітку, ще до повномасштабного вторгнення. Випадково перетиналися в місцевому кафе «В абрикосах». Обійнялися, як завжди: «Як ти? Та все добре. Як сім'я?». Зустріч була дуже короткою,
вони кудись поспішали, їхали... Хто ж знав, що ми бачимося востаннє? Про те, що Роман пішов захищати Україну, я дізналася вже тоді, коли він був на фронті. Наші шляхи більше не перетнулися, і від цього дуже щемить.
Я хочу, щоб його запам'ятали як одного з найкращих, найдобріших і найсвітліших людей. Справжнього борця за справедливість, який ніколи не зраджував собі.
«У двері стукають... Відкриваю — а там Рома: Приїхав попрощатися»Спогади рідної сестри Анжели Бережної (в дівоцтві — Харчини)
У батьків нас було троє. Я найстарша, потім брат Міша 1988 року народження, а Рома — наш найменший. Кажуть, що молодшим завжди дістається більше уваги й ніжності, але у нас було не так: батьки до всіх відносилися однаково, усе ділилося порівну і по-чесному.
Братська підтримка і рідне плече. Роман разом із сестрою Анжелою у хвилини мирного сімейного затишку. Фото з родинного архіву.Правда, Рома змалечку був ще тим бешкетником! Це зараз побратими кажуть про нього — гіпервідповідальний, серйозний. А в дитинстві він був «шабушний», справжній розбишака. Тоді ж комп’ютерів не було,
усе дитинство минало на вулиці в іграх. З братом Мішею у них різниця всього півтора року — погодки. Вони росли як одне ціле: разом гуляти, разом у бійку, разом десь за школою курити, за що потім обом і влітало. Але в родині ніколи не було роздору чи серйозних бійок, ми росли дружніми.
Уже коли виросли, Рома жив у Гадячі. Ми зустрінемося десь у місті, а він такий люблячий, міцно-міцно обійме: «Що ти, моя красунечка?» Добрий, аж у душу вмів заглянути.
«Бросав усе і йшов до друзів»Рома в армії не служив, і коли почалося повномасштабне вторгнення, ми навіть подумати не могли, що він піде добровільно. З першого дня війни хлопці будували блокпости, він постійно туди ходив, чергував, мінявся в нарядах. А потім каже: «Я йду на війну». Я спочатку навіть не повірила, а потім... потім прийшло усвідомлення.
Звідки в ньому ця жертовність? Думаю, через його ставлення до дружби. У нього з дитинства було правило: друзі — понад усе. Вдома треба щось робити, робота кипить, але якщо комусь із друзів треба допомогти — він кидає все і йде до них. На фронті це загострилося ще дужче,
там же один за одного.
Він майже постійно був на «передку» — Миколаїв Херсон Соледар Бахмут Коли на твоїх очах гинуть хлопці, з якими ти ще вчора ділив один спальник в окопі, це змінює людину. Навіть коли приїжджав у відпустку, він щохвилини заглядав до телефону: що там коїться, хто з хлопців вийшов з бою, хто ні... Страшенно переживав. Це переплавило його характер — він став одночасно дуже добрим і дуже суворим, серйозним.
Фанатична любов до донечкиОкреме місце в його серці займали діти. Рома взагалі племінників обожнював, мою доньку разом із другим братом практично виховав. Але коли народилася його власна донечка — це була якась фанатична, космічна любов.
Я пам’ятаю день її народження. Рома був у пологовому, ми з рідними чекали під вікнами. І от він виходить до нас, а в нього сльози котяться градом, і він не може їх зупинити. Сльози абсолютного щастя: «Дочка... Дочка народилася!».
Він ночами до неї вставав. Для доньки у нього взагалі не існувало слова «ні». Останній час він жив із мамою та бабусею, то сам доньку і купав, і спати вкладав, і годував. Він нею просто дихав.
Думаю, заради неї він там, на війні, насамперед і тримався. Заради своєї дитини.
Останнє прощанняУ серпні він приїхав у відпустку. Ми бачилися, спілкувалися, все було як зазвичай. А наприкінці місяця я мала їхати під Дніпро у справах на два тижні. Це був якийсь святковий вихідний день. Ромі залишався ще тиждень відпустки, він мав бути вдома.
Ранок. Я стою в кімнаті, збираю чемодан. Раптом у двері хтось стукає. Думаю: «Хто там може бути так рано?». Відкриваю — а на порозі стоїть Рома.
Я так здивувалася: «О, а ти чого приїхав? Ти ж мав до батьків їхати...».
А він дивиться на мене і каже: «Приїхав вас побачити. Попрощатися».
Про що ми тоді говорили в ті останні хвилини? Знаєте, не пам'ятаю... Побутові якісь речі. Пам'ятаю тільки це його обличчя в дверях і слова: «Приїхав попрощатися». І хоча телефоном ми розмовляли кожного дня, більше ми не бачилися.
Якби мені довелося описати Рому одним словом, я б сказала: він — Світло. Просто світла, велика людина. Побратими досі дзвонять, приїжджають, тримають зв'язок із нашою родиною. Бо Рома мав рідкісний талант, який дається не кожному,
— він умів бути справжнім, вірним другом до останнього подиху.
«Хлопець із двома щоденниками, який став кремнем»Спогади вчительки та родички Юлії Тютюнник
Я прийшла до них у клас, коли вони були в п’ятому. Викладала зарубіжну літературу, а в шостому й сьомому — ще й українську мову та літературу. Клас був чудовий — усього чотирнадцять дітей, і серед них аж три Романи! Вони були неймовірно активними, творчими, разом грали в КВК, разом їздили на районні спортивні змагання з легкої атлетики та футболу. Вони вміли гуртуватися. Пам’ятаю, як вони колись програли в КВК іншому класу — Боже, як важко вони переживали ту поразку, але як затято потім готувалися, скільки сил і часу вкладали, щоб відігратися! У такий клас завжди хотілося заходити.
А Ромка мені запам'ятався тим, що мав... два щоденники. Один — для вчителів, а інший, чистий — для мами. Він не боявся покарання, ні. Він просто надзвичайно сильно жалів і любив маму, не хотів, щоб вона зайвий раз хвилювалася через його оцінки чи витівки.
Бувало, не підготує домашнє завдання. Приходить до школи (а жив же поруч),
я кажу: «Ромка, зошита немає? Ну, ти ж у нас бігаєш гарно, давай на перерві бігом додому за зошитом!». А він так хитро посміхається: «Юліє Миколаївно, ну може не треба?». Рома, Рома... Він брав своїм неймовірним позитивом. Навіть якщо не прочитав твір із зарубіжної, він так уважно послухає на уроці, що потім з голови все запам’ятає, логічно зв’яже і відповість краще за інших. Тоді ж не було інтернету чи мобільних, усе писали з голови, і Рома вмів уявляти й мислити.
«Він вивозив на собі всіх наших дітей»Згодом ми поріднилися: його брат Міша одружився з моєю донькою Наташею. Рома дуже виріс у наших очах, коли в родині почали з'являтися діти. Наша велика родина пережила багато труднощів — ми будувалися в складні часи, грошей не вистачало, але трималися разом. А Рома виявився неймовірною нянькою.
Коли його старша сестра Анжела народила Лєночку і мусила йти на зміну на сирзавод, саме Ромка брав малу, заплітав їй хвостики, водив у садочок і забирав звідти. Потім у Міші з Наташею народилися погодки — Софійка й Богданчик, з різницею всього в рік і три місяці. Дочка ще вчилася в училищі культури,
я — на роботі в школі. Бувало, телефоную Ромі: «Побудеш із малими дві годинки, поки я прибіжу?», а він відповідає: «Та можеш не поспішати, у нас все буде нормально!».
оміняти памперс, погодувати, заколисати, викупати — для нього це взагалі не було проблемою. Він мав якусь дивовижну, вроджену любов до дітей. Коли згодом у нього народилася власна донечка, він уже був абсолютно готовим батьком. Він нею просто пишався, обожнював її до нестями.
Переплавлений війноюДо повномасштабної війни Рома був дуже легким на підйом. Сьогодні тут, завтра там. Працював на будівництвах, легко переїжджав з об'єкта на об'єкт, ніколи не тримався за одне місце, любив компанії, мав купу друзів. І чесно казав: «Армія — це не моє, я не хочу в армію». Він справді чекав 25 років, думав, що його спишуть. Але коли прийшла повістка, він не бігав і не ховався. Сказав чітко: «Я ховатися не буду, піду захищати». У навчальному центрі все схоплював на льоту.
Я ніколи не забуду, як зустріла його, коли він приїхав на лікування. Ми бачилися і вдома, і в лікарні. Переді мною стояла зовсім інша людина.
Кудись поділася та його юнацька безтурботність. На вигляд — той самий Ромка, так само посміхається, але погляди на життя, розмови, внутрішній настрій — абсолютно інші. Він не став жорстоким, ні. В ньому з'явився якийсь залізний чоловічий стержень. Він став справжнім кременем.
Коли я пізніше дивилася інтерв'ю його побратимів, слухала, що вони розповідали про нього на вечорі пам'яті, я була вражена. Я навіть здогадатися не могла, що наш Ромка стане сильним командиром і лідером, який з одного погляду міг вести за собою людей. Вони говорили про нього з такою колосальною повагою!
Він воював майже півтора року на найважчих напрямках — Соледар, Бахмут. Побратими розповідали, що Рома вів людей у бій, чітко розуміючи, що ймовірність повернутися звідти живими — мізерна. Але був наказ. І він ішов першим, поруч зі своїми підлеглими, до останнього намагаючись їх врятувати, взявши всю відповідальність на себе. Це найвища міра людської свідомості.
Війна як лакмусовий папірецьВійна — це страшна трагедія, вона не приносить нічого, крім розрухи. Наша родина заплатила страшну ціну:
ми втратили двох героїв, двох захисників (чоловік Анжели теж загинув). Але водночас війна працює як лакмусовий папірець. Вона підсвічує в людях або найгірше, або найкраще. У випадку з Ромою вона розпакувала його найвищий духовний рівень.
Він залишився в нашій пам'яті світлою, великою людиною і найвірнішим другом.
«Грав так, ніби це востаннє»Спогади друга дитинства, футболіста ФК «Вельбівка» та ветерана 3-ї окремої танкової «Залізної бригади» Андрія Сухна
Я знаю Рому з малих років, ми разом виросли. Наше знайомство починалося на сільських стадіонах, коли ми збиралися грати у футбол. Тоді він дуже любив стояти на воротах, і це в нього виходило неймовірно добре. Чому виходило? Бо він віддавався грі повністю, усім серцем. У команді завжди видно, хто вийшов просто походити по полю, а хто б'ється на сто відсотків. Рома завжди викладався на максимум — хоч у полі, хоч на воротах.
Вірні друзі дитинства, гравці вельбівської футбольної команди Андрій Сухно (ліворуч) та Роман Харчина (праворуч). Фото з родинного архіву.Згодом, десь із 2009 року, ми почали разом грати за футбольний клуб «Вельбівка».
У клубі Рома був півзахисником. Знаєте, він на кожну гру виходив і віддавався так, ніби грав востаннє. У нього ніколи не було відмовок чи небажання: «сьогодні не хочу», «завтра не буду». Він грав на команду і шалено вболівав за результат матчу. Якщо ми програвали, Рома дуже близько брав це до серця, сильно переживав негативний результат.
Забивав він інколи просто нереальні голи. Бувало, вийде на позицію, вдарить — і м'яч залітає у дев'ятку. Ми сміялися, що він, може, й не хотів саме так пробити, а воно залітало.
За темпераментом на полі він залишався спокійним. Ніколи не ліз у бійки чи на рожон. Коли щось ішло не за його сценарієм, було помітно, що він нервує, але Рома тримав емоції в собі, зціплював зуби й урівноважено догравав матч до фінального свистка. Свою злість міг показати вже потім, після гри, у роздягальні.
А ще ми з нього часто приколювалися через його фірмовий біг. Візуально здавалося, що він біжить як маленька дитина — робить такі короткі, але дуже часті кроки. Поки хтось один широченний крок зробить, Ромка своїми маленькими ніжками вже два з половиною чи три протупотить.
Оскільки на зріст він був невисоким, це виглядало дуже кумедно, але бігав він швидко.
За межами футбольного поля ми теж постійно трималися разом. Любили збиратися компанією та дивитися матчі збірної України по телевізору.
Останній дзвінок із запорізької травиКоли Рома пішов воювати, ми зідзвонювалися десь раз на півтора-два місяці. Частіше не виходило — то у мене служба, то у нього запеклі бої.
Останній його дзвінок я пригадую дуже чітко. Це було приблизно за 10–15 днів до того, як мені повідомили, що Рома зник безвісти. Вони тоді тримали позиції на Запорізькому напрямку. Ми говорили по телефону, а він лежав десь глибоко в траві й шепотів у слухавку. Навіть у тих умовах він не втрачав гумору. Тихо сміявся і розповідав: «Андрюхо, уявляєш, росіяни тепер такі бідні, що вночі від нас на велосипедах і пішки тікають».
Ми тоді ще посміялися... А наприкінці розмови згадали, як у нас ніяк не виходило одночасно потрапити на ротацію чи у відпустку в село — то він на фронті, то я. Мріяли, як наступного разу обов'язково підлаштуємо свої відпустки під одні дати, щоб нарешті зустрітися вдома,
посидіти по-братськи, поговорити про життя. Не судилося...
«Він казав: Настю, я везучий, все буде добре...»Спогади дружини побратима, подруги Анастасії.
Я не називаю себе волонтеркою. Я звичайна дружина захисника, яка допомагає підрозділам у міру своїх можливостей. А з Ромою нас пов'язала війна. Мій чоловік Віталій проходив службу разом із ним у 46-й бригаді. Вони здружилися з самого початку, ще з Житомира у 2022 році, коли проходили БЗВП (базову загальновійськову підготовку - прим.ред.). Разом жили в окопах, разом пройшли через найтяжчі бої на Херсонщині, які їх неймовірно згуртували. Вони стали не просто побратимами, а рідними братами.
Побратими Віталій (ліворуч) та Роман Харчина (праворуч) під час короткої відпустки. Фото з домашнього архіву.Кажуть, друзів людина обирає сама. Але їх звела доля в одній військовій роті, а війна — перетворила на рідних братів. Вони разом пройшли крізь усе: від перших днів служби до найважчих фронтових випробувань. Саме там, посеред щоденної небезпеки, де вижити можна було лише завдяки взаємній підтримці, народилася дружба,
міцніша за сталь. Дружба, що назавжди стала братерством.
Взагалі, вся їхня 11-та рота була як одне ціле. Хлопці завжди стояли один за одного стіною! Коли випадала нагода і підрозділ перебував неподалік, вони часто приїжджали до нас у гості, додому.
Так я познайомилася з Ромчиком, і за цей час він став для мене як рідний брат. Він так і казав: «Настю, у мене є рідна сестра, але ти для мене — теж сестра».
Він був дивовижною людиною — тихим, скромним, дуже добрим. Ніколи не хизувався тим, що він воїн, який пройшов через таке пекло. Мало розповідав про передову. Мав колосальні лідерські якості, але проявляв їх без крику чи скандалів. Був дуже спокійним. Побратими згадували: Ромі достатньо було просто подивитися на людину, і за цим одним поглядом усі одразу розуміли, що вони зробили щось не так.
«Мені головне, щоб у хлопців усе було»Коли я знала, що в них планується вихід, завжди писала: «Ромчик, бережіться, ми на вас чекаємо». А він у відповідь незмінно посміхався (посмішка взагалі ніколи не сходила з його обличчя) і підбадьорював: «Настю, все буде ок, зараз ми все зробимо.
Я везучий, усе буде добре».
Він був одним із тих небагатьох командирів, які, нехтуючи власним життям, ішли у сіру зону забирати полеглих побратимів. Казав: «Я повинен їх винести, я їх там не залишу». І вони йшли, знаючи, що можуть не повернутися.
Він неймовірно вболівав за своє відділення. Якось я зателефонувала йому перед виходом: «Рома, що потрібно по медицині чи забезпеченню? Давай я зберу тобі особисту аптечку, покладу туди все найкраще, окремо в коробочку. Це особисто тобі, хлопцям не віддавай». А він слухає мене й тихо каже: «Настю, мені нічого не треба. Мені головне, щоб у моїх хлопців усе було. Головне — забезпечити їх».
Передчуття й останнє проханняТа серпнева зустріч виявилася останньою. Вони тоді вночі вийшли з позицій, а зранку приїхали до нас. Рома повторював: «Я так кайфую, що я тут. Я розслаблений, я просто насолоджуюся тим, що ми всі разом».
Але в його поведінці було щось дивне, якась прихована туга. Він постійно дякував мені: «Настю, дякую тобі за те, що ти є. Якби не ти, у нас би нічого не було». Потім підійшов і сказав слова, які мені врізалися в пам'ять на все життя:
«Навіть якщо мене не стане, будь ласка, не залишай хлопців».
Він ніби прощався. Коли вони поїхали, я сказала чоловікові: «Віталь, у мене якесь страшне передчуття, ніби ми бачимося востаннє». Чоловік сварив мене: «Настю, що ти таке кажеш, облиш». Але за півтора місяця Рома загинув. На той вихід під Запоріжжям пішли найдосвідченіші хлопці. Рома знав, що це за завдання, він прораховував ситуацію і до останнього не давав дозволу виводити туди свою групу, але прийшов наказ зверху. Він розумів, що йде в один бік, але сам ні за що б не залишився, знаючи, що його хлопці йдуть у пекло. Вони потрапили під щільний артилерійський обстріл...
Сни, в яких він посміхаєтьсяДо того моменту, поки Ромчика знайшли й поховали, він снився мені постійно протягом півтора року. І в кожному сні він незмінно посміхався — точно так, як за життя. Я плачу уві сні, кажу: «Рома, ти ж загинув!», а він обіймає: «Настю, та не плач, усе буде добре, не переживай!».
А ще він часто снився мені голодним і просив їсти. Коли вони за життя їхали до нас із чоловіком через Житомир, Рома завжди дзвонив і замовляв:
«Настюхо, приготуй мені пюрешечку й олів'єшечку». Це були два його найулюбленіші кулінарні капризи. І от уві сні він приходив, сідав за стіл, і я його годувала... Лише після похорону він снитися перестав. Рома пройшов Херсон, Донецьк, Бахмут, Соледар, Запоріжжя... Якби він вижив, він обов'язково став би видатним військовим командиром високого рангу.
Я часто думаю: чому першими гинуть найкращі? Мабуть, тому, що вони ніколи не зупиняються. Вони вдягають свій маруновий берет ДШВ і йдуть у саме пекло попереду всіх, роблячи свою чоловічу роботу ради того, щоб ми жили у вільній Україні.
«Спокійно, в раційку, він просто попрощався з нами...»Спогади старшини роти 46-ї окремої аеромобільної бригади Олександра.
Це був липень 2022 року, самий початок створення нашого 4-го аеромобільного батальйону 46-ї бригади. Хлопці 22 липня якраз виїхали на полігон, а я тоді лікувався в шпиталі й повернувся з реабілітаційної відпустки трохи пізніше — у листопаді. Там, на полігоні, ми й познайомилися. Рома був у першому взводі. Дуже хороший, приємний хлопчина. Вони разом із Віталіком постійно зголошувалися на всі чергування,
активно допомагали розписувати наряди. Півтора місяця ми тоді провели на інтенсивній підготовці перед виїздом на «нуль».
Побратими Віталій (ліворуч) та Роман Харчина (праворуч) під час короткої відпустки. Фото з домашнього архіву.Які були перші враження? Мозок одразу видав оцінку: відповідальний хлопчина. Серйозний. Знаєте, у 22-му році нікого силоміць не ловили, у нашому підрозділі всі були добровольцями. Хлопці прийшли вмотивовані, заряджені на те, щоб відвойовувати й захищати рідну Україну. І Рома серед них одразу вирізнявся світлою головою.
Коли підготовка завершилася і рота виїхала на перші бойові, Рому разом із кількома іншими толковими бійцями командир відібрав для навчання. Його залишили в тилу на сержантських курсах — шукали людей, які мають авторитет і вміють працювати з особовим складом, щоб дати їм перше звання «молодший сержант». На бойових ми пробули десь із місяць, і тут до нас повертається Ромка — уже з новенькими личками й позивним «Ром». Його одразу поставили командиром відділення.
Командир, який ішов першимРома був неймовірно відповідальним сержантом.
Не було жодного разу, щоб він пропустив бойовий вихід, чи почав жалітися: «Ой, у мене ніжка болить, ручка болить, я нікуди не піду». До всього — до навчань, занять, тактики, виходів — ставлення було максимальне.
Дехто думає, що завдання сержанта — просто організувати все в тилу, забезпечити й розписати людей. Але в нашій 46-й бригаді виходять усі. Командир зобов'язаний вести людей за собою. Рома заходив на позиції першим, сам розподіляв сектори обстрілу, вогневі точки, керував роботою на місці. Його поважали. У нас у підрозділі взагалі стосунки будувалися не на страху, а на авторитеті. Хлопці слухалися його беззаперечно. Його група з чотирьох бійців жодного разу не відмовилася йти в бій, бо знали: якщо йде «Ром» — треба йти.
Він завжди залишався Людиною і Воїном. Рома ніколи не кидав поранених. Був випадок на одному з найважчих напрямків: хлопці три доби поспіль безперервно відбивали ворожі штурми. Саме тоді, під щільним вогнем, Рома разом із бійцями, ризикуючи власним життям, зумів евакуювати та винести з поля бою важкопораненого побратима. Дві доби несли побратима на руках через багнюку й обстріли до стабпункту (стабілізаційного медичного пункту,
- прим. ред.), витягнули-таки... На жаль, серце того хлопчини вже в лікарні не витримало, але Ромчик зробив усе людське й нелюдське, щоб його врятувати.
Останній вихід у радіалкуУ найскладніших ситуаціях, коли навколо все летіло й вибухало, Рома ніколи не панікував. Взагалі не знав, що таке паніка. Завжди тримав холодну голову.
Його останній вихід у радіалку (радіальний вихід — це вихід бойової групи з базової позиції чи бліндажа вперед, у бік противника, для виконання конкретного завдання, після якого група має повернутися назад у ту саму точку, - прим. ред.) я пам'ятаю похвилинно. Я тоді, як старшина, відповідав за доставку людей: заводив їх на позиції й забирав звідти. Вивозив нашою «коробочкою» (бронетехнікою) до крайньої точки, куди взагалі можна було доїхати. Хлопці зайшли дуже глибоко. Потім почався запеклий бій, прильоти, їх поранило. Десь із годину вони ще виходили на зв'язок...
Я ніколи не забуду його останні слова в рацію. Спокійно, абсолютно тверезо, розуміючи, що відбувається, Рома вийшов на зв'язок і просто попрощався з нами. Сказав, що чітко усвідомлює:
вони на такій точці, що ми туди бронею фізично не доїдемо — ворог усе прострілює, нас просто спалять на під'їзді. Ми рвалися туди, просили командування дозволити спробувати пробитися до них «коробочкою», але добро не дали... Усі реально розуміли, що це буде квиток в один бік для екіпажу.
Він говорив це без жодного надриву в голосі. Спокійно. Розуміючи, що вони вже не повернуться. Потім у ту точку прилетів черговий снаряд, і зв'язок обірвався назавжди. Із чотирьох бійців, які тоді заходили разом із ним, вижив лише один — зараз лікується, відновлює психіку...
Пам'ять про світло й позитивЗвістка про загибель Роми та його хлопців дуже сильно вдарила по підрозділу. Я на той момент уже сам лежав у шпиталі, коли мені повідомили. Це був наш останній вихід на тому напрямку. Невдовзі після цього бригаду зняли з позицій і перевели на інший відрізок фронту.
Тоді загинуло багато толкових хлопців, офіцерів. Сержант «Ром» був одним із найкращих.
Він залишив по собі надзвичайно світлу пам'ять. Наша рота була як одна велика дружня родина. Рома навчив хлопців головному — як треба ставитися до служби: холоднокровно, без паніки, з честю. Навіть перед виходом у пекло він завжди посміхався, жартував. У нього ніколи не було депресивного настрою типу: «От, ми зараз підемо й загинемо, я не хочу». Ні, він завжди заряджав людей оптимізмом, підбадьорював: «Хлопці, та все буде нормально!». Він приймав війну як чоловічу роботу, де, на жаль, є втрати...
Мені дуже хочеться, щоб і його земляки у Вельбівці, і кожен українець зрозуміли: Роман був взірцем. Я б дуже хотів, щоб кожен наш військовослужбовець і кожен громадянин ставився до захисту своєї Батьківщини так, як стався сержант Роман Харчина.
