За радянських часів Полтава була промисловим містом. Майже поруч розташовані турбомеханічний та олійно-екстракційний заводи, нинішній «Полтавамаш» і вже почилий у Бозі фарфоровий завод, комбікормовий, «Хіммаш», завод ГРЛ… Цю низку підприємств, які давали роботу десяткам тисяч полтавців, можна ще довго продовжувати. Серед тієї більшості промислових об’єктів, що мали переважно «чоловічу» спеціалізацію, були й майже суто «жіночі» — фабрики «Демітекс», «Ворскла», «Полтавчанка», «Мрія»… Такої проблеми, як безробіття, Полтава тоді не знала і пишалася своїми трудовими здобутками. На жаль, далеко не всі підприємства у перші десятиліття незалежності пережили хворобливу зміну форми власності та адаптацію до нових економічних умов. І якщо деяким із них, зокрема таким, як фабрика «Ворскла», вдалося вижити, то з сумом доводиться констатувати: підприємство поки що не має змоги працювати на внутрішній ринок. І це при тому, що у фабрики величезний виробничий потенціал: кваліфіковані фахівці, сучасне обладнання, володіння новітніми технологіями… Про те, чому виникає такий парадокс,
ми поспілкувалися з головою правління ПАТ «Полтавська фірма «Ворскла» Віктором ЧМІЛЕМ. Він працює на цьому підприємстві понад 30 років і знає проблеми легкої промисловості не з чуток. — Я розумію, що завжди потрібно йти в ногу з часом і відповідати його вимогам, — розповідає Віктор Іванович. — Та не можна було за один момент нищити все, що складалося десятками років, адже за радянських часів накопичилося немало позитивного досвіду. Промисловість розвивалася під крилом держави. Були держплани СРСР, УРСР. Усі знали, що людей треба годувати й одягати, скільки й чого потрібно виготовити. Хоча тоді казали, що капіталізм — це стихійно, а в нас усе планово. Та ми за 20 років співпраці із зарубіжними підприємствами самі побачили, що при капіталізмі стихійності немає. Ті ж німці рахують не менше, ніж ми рахували при держзамовленнях, і не приступають до роботи, не спланувавши. За радянських часів будували фабрики, текстильні комбінати, у кожному райцентрі працювали підприємства швейпрому або місцевпрому. Місцева промисловість виготовляла все: від глечиків до вишиванок.
У тієї ж фабрики «Полтавчанка» на Полтавщині було 26 цехів. А швейно-виробниче об’єднання «Ворскла», окрім головного підприємства в Полтаві, де працювало понад 1 100 чоловік, мало філії у Кобеляках і Кременчуці. Загалом об’єднання налічувало понад три тисячі працівників. Ми виготовляли весь жіночий і дитячий асортимент, шили чоловічі сорочки, спецодяг та інші повсякденні речі. І все мало попит! У людей були робочі місця, підприємства сплачували податки, держава мала достатньо коштів, щоб виплачувати зарплати лікарям, вчителям та іншим категоріям працівників, платити людям пенсії. Для чого усе це було руйнувати? — Наскільки відомо, це не лише проблема Полтави, а й усієї України. І постраждала насамперед текстильна промисловість… — Усе рухнуло, коли припинилися поставки бавовни. У Тернополі був бавовниковий комбінат «Текстерн», де працювало понад 25 тисяч людей. І він зупинився. Я коли дізнався, то був дуже здивований: вони ж до останнього трималися! Ще 7—8 років тому працювали. Підприємство закрили через відсутність бавовни, яку закуповували в Таджикистані,
Туркменії, Узбекистані. Ці держави тепер відправляють сировину в Туреччину, розташовану ближче, а та вже продає бавовну до Європи. В Україні вважають, що сировина нам не потрібна, бо це додаткові витрати і зайва морока. Мовляв, закупимо готовий одяг у Китаї, Марокко, Тунісі, Бангладеш. Утративши ринки сировини та збуту, закрилася, зокрема, Полтавська бавовно-прядильна фабрика «Демітекс». Та що там говорити — зупинилися практично всі наші текстильні комбінати: херсонський, донецький, тернопільський, київський, дарницький… Черкаський ще трохи «ворушиться», а чернігівський працює переважно на експорт. А серед усіх українських швейно-виробничих підприємств, таких, як наше, лишилися одиниці. Фабрика «Ворскла» — найбільша з них. — Проте підприємство нині працює тільки на західноєвропейський ринок? — Це був єдиноможливий шлях, щоб вижити і втриматися на плаву. Колись ми щороку виготовляли понад два мільйони одиниць продукції на внутрішній ринок. Шили все, навіть бавовняні сукні та робочі халати. То був рівень, який задовольняв вітчизняний попит. Але щороку з’являються нові вимоги.
Кожне покоління старається, щоб одяг був не тільки для того, аби прикрити грішне тіло. Він повинен відповідати моді, часу, стилю, філософії та іншим параметрам. Якби ми цього не враховували, підприємства уже не було б. За 20 років роботи на давальницькій сировині з німцями ми навчилися правильно виготовляти продукцію. Ми не маємо права на похибку. Можна один раз попастися на якій-небудь ситуації, і фірма скаже: «Ауфідерзейн!». Власне ця «революція виробничих підходів» розпочалася ще 1990 року. На фабриці провели технічне переозброєння, закупивши в Німеччині обладнання на 18 млн. марок. Воно було на рівні кращих європейських зразків і суттєво полегшувало роботу наших майстринь. Півроку на «Ворсклі» працювало чотири технологи із західноєвропейської фірми «Уніон-матекс». Вони учили нас шити один асортимент — блузу, яка відповідала б усім вимогам європейських стандартів. А коли наші працівники досягли відповідного рівня, за рекомендацією названої фірми ми почали співпрацю з німецькими та французькими торговельними марками. Приміром, з німецькою Betty Barclay та з частиною її портфоліо — Vera Mont ми працюємо вже двадцять років.
Шиємо також одяг для Дому моди італійської компанії модного одягу PRADA та французької марки вишуканого одягу Tara Jarmon, інших всесвітньо відомих фірм. — Отже, можна говорити про те, що полтавські жінки причетні до світового законодавства моди? — У наших дівчат гарний смак і відчуття стилю, хоча від працівників не вимагають жодної творчості. Фабрика отримує замовлення на відповідні моделі, нам доставляють тканини, фурнітуру, лекала, за якими викроюється той чи інший виріб, навіть бирки та цінники. Наша справа — виконати роботу бездоганно і в замовлений термін. І дівчата з цим справляються. Якби це було не так, то відомі фірми давно уже розірвали б із нами контракти. Щомісяця ми шиємо 2 500 одиниць штанів для PRADA, тисячі блуз для німецької фірми Braкs. 50 відсотків замовлень, тобто 120—140 тисяч одиниць за сезон, що триває півроку, — для Betty Barclay, Vera Mont (решту 50% виготовляють у Македонії, Румунії, Хорватії та Болгарії). Нині ми вже шиємо колекцію «Весна—літо—2014». Усе це продаватиметься навесні—влітку наступного року як наймодніший одяг майбутнього сезону.
За 20 років ми навчилися виготовляти все, причому бездоганно, — від блуз до дублянок. Не шиємо тільки жіночої білизни, бо це вже інша спеціалізація. Однак конкуренція на ринку робочої сили зростає. Окрім країн колишнього Радянського Союзу та соцтабору, на ринок дедалі впевненіше виходить дешева робоча сила країн Азії. Це вже призводить до того, що західноєвропейські фірми знижують обсяги та вартість замовлень для українських виробників. — Протягом останніх років керівництво держави неодноразово заявляло, що потрібно розвивати вітчизняну легку промисловість. Чому це так нелегко зробити? — Я сам часто ставлю запитання, на які не можу знайти логічної відповіді: «Навіщо нам китайські одяг, взуття, інші речі? Чому держава вивозить долари в Китай, коли можна пошити все тут, в Україні?» Люди, які мають хоча б віддалене поняття про економіку, чудово розуміють: міцна економіка — багата держава. Так, ми можемо закуповувати за кордоном те, чого в нас немає, приміром, банани. Але імпортувати практично весь одяг і взуття, маючи такі виробничі потужності, кваліфікованих фахівців,
бажання працювати — це нонсенс! Чому нині стоїть взуттєва фабрика «Крокуль», а її працівники займаються сільським господарством, а не пошивом взуття? Чому із сотень робітників трикотажної фабрики тепер працює всього 50—60? Приміром, ми останні вісім років зовсім не виготовляємо продукції для українського ринку. Перша проблема — сировинна. Якщо завозити сировину з Європи, сплачуючи всі податки за її ввезення та вартість розмитнення, то вона буде на порядок дорожчою. По-друге, якщо за всіма правилами сплатити податки з виготовленої продукції та заробітної плати, то вітчизняний продукт не витримає конкуренції з продук- цією того ж Китаю, що надходить напівлегальним шляхом. По-третє, на заваді стоїть секонд-хенд, який звозять в Україну з усього світу. На жаль, у нашій державі його потоки майже не контролюються. У Білорусі також є секонд-хенд. Але країна-сусідка тримає його під контролем, щоб не зашкодити власному виробникові. Хотів би наголосити, що Білорусь зберегла свою легку промисловість і нині активно експортує товари в Україну! Секонд-хенд є і в Німеччині,
і в Англії, і в США. Але не в такій кількості, щоб підривати економіку держави. Втратили ми і через відсутність в Україні простору для виробників галузі легкої промисловості. Раніше в нас проводили виставки-ярмарки. Підприємства розробляли свої колекції, виїжджали з показами в Київ, Дніпропетровськ, Херсон, інші міста, куди з’їжджалися торговельні фірми — потенційні замовники. Такі виставки нині проводять, приміром, у німецьких містах Франкфурті та Дюссельдорфі. Під час їх проведення представники торговельних підприємств закуповують зразки продукції, укладають угоди з виробниками. Потім дизайнери розробляють моделі, закуповують сировину в Італії, Китаї чи деінде. Саму продукцію виготовляють в Україні, у Марокко, Тунісі, Болгарії, тобто там, де їм вигідно. Готовий товар доставляють замовнику. Коли той переконується, що все виготовлено високоякісно, оплачує рахунки і отримує замовлення в повному обсязі. Ми в цій ланці поки що тільки на умовах бездоганного виконавця робіт. Нині на внутрішній ринок працюють хіба що ті підприємства, які зуміли пристосуватися до неписаних законів вітчизняного ринку:
закуповують дешеві тканини на сьомому кілометрі під Одесою, шиють якісь там вироби, розпродають їх через усілякі ПП та МП. Там у людей немає офіційної зарплати, сплата податків мінімізована. Такі ще можуть вижити. — Останніми роками ПАТ «Полтавська фірма «Ворскла» взялося відроджувати швейну промисловість у деяких райцентрах Полтавщини. Може, хоч райони працюватимуть на внутрішній ринок? — Так, ми відкрили філії у Лохвиці, Кобеляках і Зінькові. Я скажу, що була правильна політика держави, яка матеріально компенсувала зусилля підприємців зі створення нових робочих місць. Ми мали змогу вкладати ці кошти в обладнання, ремонт або оренду приміщень, в організацію виробництва. У Лохвиці була фабрика «Лотекс», де колись працювало понад 600 чоловік, але свого часу її закрили. Збереглися і приміщення колишнього підприємства в Зінькові та нашої фабрики в Кобеляках. Ми дали їм нове життя, а людям — роботу. Обласний центр зайнятості допоміг набрати необхідні кадри. Перший рік держава компенсувала нам витрати на навчання та обслуговуючий персонал. Наші фахівці «дотягували новобранців» до певного рівня,
бо вони раніше шили спецодяг, потім тривалий час були без роботи. Але… всі ці підприємства також працюють на давальницькій сировині і виконують таку ж роботу, як і фабрика в По-лтаві. Ми хотіли відродити й швейне підприємство в Нових Санжарах, але не змогли набрати там достатньої для роботи підприємства кількості швачок. Прийняли їх у штат на фабрику в Полтаві і вже цілий рік возимо з роботи й на роботу за рахунок фірми. — На жаль, проблема безробіття найбільше стосується жінок. Чи можна влаштуватися на роботу на фірму «Ворскла»? — Ми продовжуємо набирати людей. У нас є вільні робочі місця. Лише одна умова: людина повинна мати початкову швейну освіту. Протягом тридцяти років фабрику по- повнюють кадри з 31-го профтехучилища та професійного ліцею сфери послуг. Проте нині професія швачки не дуже популярна. Всі хочуть бути перукарями, манікюрницями, візажистами тощо. На нашому підприємстві практично всі випускники ліцею, які того бажали, закінчили заочно Київський національний університет технологій та дизайну чи інші профільні виші. І все це за рахунок підприємства.
Ми зацікавлені в тому, щоб у нас були фахівці з вищою освітою. — А яка середня зарплата на «Ворсклі» і чи є на підприємстві традиційний соцпакет? — Наші працівники в середньому заробляють 2 300 грн. Проте можна заробити й більше трьох тисяч — усе залежить від успіху в роботі та бажання заробляти. Підприємство також оплачує проїзд тим, хто живе у приміській зоні. Якщо людина винаймає квартиру чи мешкає в гуртожитку, отримує доплату за проживання. Лікарняні й декретні — згідно із законодавством. Путівки у санаторії для дітей частково оплачує наша профспілка. Всі діти працівників «Ворскли», які цього року захотіли відпочити, оздоровлювалися за матеріальної підтримки підприємства. Турбуємося і про харчування наших працівників. Узимку вони харчуються у їдальні за рахунок фабрики, а не бігають з баночками по цехах. На філіали передаємо чай, каву, хліб, масло, цукор. У середньому фабрика витрачає на харчування 25 тисяч гривень щомісяця. Коли до нас приходить новий працівник, ми на 30 відсотків зменшуємо йому норму виробітку. У той же час виплачуємо людині преміальні,
щоб вона фінансово не потерпала під час навчання та адаптації. Швачка може стати справжньою майстринею за півтора-два роки, але якщо цього справді захоче. Ми своїх жінок дуже шануємо, хоч у нас їх працює 95 відсотків! Усі отримують святкові подарунки на Новий рік, 8 Березня та до Дня легкої промисловості. По окладу та гарний подарунок вручаємо ювілярам. Невеликі відпустки за рахунок підприємства та матеріальні допомоги надаємо й тим працівникам, котрі, приміром, виходять заміж або в кого трапилося лихо в родині. Матеріальну допомогу надаємо всім, хто потребує. Буває, що на роботу просяться вагітні жінки. Куди ж їх подінеш — беремо, адже майбутніх матерів треба поважати. Це гуманно. Фабрика також оплачує послуги лікаря-гінеколога, який приходить на підприємство двічі на тиждень. Є в нас медпункт з необхідним набором ліків та вимірювальної апаратури. Медсестра працює на фабриці постійно, а терапевт — узимку, коли починається період застуд. — Чи можуть жінки на «Ворсклі» придбати собі яку-небудь фірмову річ? — Ні, бо ті речі є абсолютною власністю замовника.
Але наші дівчата бачать тканини, моделі, напрямки моди і можуть самі створювати щось схоже. Якщо для себе і в неробочий час, то жінка може навіть скористатися обладнанням фірми і пошити собі модну річ. — Як працювати з таким великим жіночим колективом? — Дуже легко і трохи важко. Легко, бо в екстремальних ситуаціях завжди знаходиш з ними порозуміння. Жінка просто створена для того, щоб витягувати зі складної ситуації і родину, і колектив. Я не знаю, як працювати з чоловічим колективом, але можу сказати, що не було жодного питання, яке жінки не допомогли б нам вирішити. Ми тому й працюємо з деякими фірмами по 20 років, оскільки жодного разу не зірвали ні замовлення, ні вчасного відвантаження продукції. Ми всі розуміємо, що затримати продукцію — це сплатити штраф у сумі 500 євро за добу. Кожний із нас — керівник підприємства, швачка, слюсар чи прибиральниця — дорожать іміджем фірми. У жінок це виходить навіть відповідальніше. Хоча з ними буває й важко, бо в кожної свій характер і настрій… — Вікторе Івановичу, ви, до речі, — один із небагатьох керівників у Полтаві,
хто прийшов на підприємство ще молодим фахівцем і віддав йому все своє трудове життя... — Я сам — волинянин. З дитинства хотів бути машиністом тепловоза, але не став ним, бо мав дуже гарний атестат. Мій дядько підказав, що в Києві є інститут легкої промисловості (нині Київський національний університет технологій та дизайну. — Авт.), де хлопців беруть з руками й ногами… І справді, у нас на потоці на спеціальності «Технологія швейного виробництва» було 125 дівчат, чотири хлопці і… один кубинець. На п’ятому курсі я познайомився з Наталкою Полтавкою, бо вона з Полтави, й одружився. У 1981 році приїхав працювати майстром на фабрику «Ворскла». У 1984 році добудували й відкрили нинішню будівлю фабрики. Я її комплектував, уже будучи заступником директора. Двадцять років працював головним інженером, і тепер-от — директор. Моя дружина працювала на «Ворсклі» провідним конструктором. А коли пішла «нетворча» давальницька сировина, вирішила, що няньчитиме онуків, яких у нас троє. Люблю подорожувати. Об’їздив усю Європу. Легше сказати, де я не бував. У чужих краях зустрічаюся з вихідцями з України.
Я стократ впевнений, що нашим там робити нічого. Тут ми хоч комусь потрібні, можемо бути людьми. Я в жодній чужій країні не зміг би жити. Навіть у Німеччині, де бував не раз. — А що можна було б змінити в Україні? — Багато чого, тільки не людей. Люди в нас золоті. Чесні, порядні, доброзичливі, найщиріші, мабуть, у світі. Одна в нас тільки проблема. У кожній державі президент, прем’єр чи інший високопосадовець пишається тим, що він, побувши при владі, встиг зробити щось хороше для своєї країни, людей і що йому за це дякуватимуть. У нашій державі за 22 роки незалежності жодна влада не показала належного патріотизму й відданості своїй землі та мільйонам людей, які працюють на її благо. Борються за посадові крісла, мандати, а отримуючи омріяне, думають лише про себе. Наше підприємство торік заплатило 8 млн. грн. із 25-ти зароблених. І я за те, щоб у державі працювала економіка, відроджувалася вітчизняна промисловість, усі платили посильні податки — як в усіх цивілізованих країнах. Бо нині вже практично немає підприємств, які стабільно і прибутково працюють. Якщо закінчаться іноземні кредити,
то в державі почнуться величезні проблеми. І мені не зовсім зрозуміло, чому українська влада не зацікавлена в тому, аби запрацювала вітчизняна економіка! І президент, і прем’єр-міністр, і народні депутати постійно озвучують гасла, що вона повинна працювати. Але чомусь чинять навпаки. Ми створювали нові робочі місця, і нас певний час підтримувала держава. Це був чудовий механізм, адже вони окуповувалися протягом двох років. Проте з 1 січня 2013 року таку підтримку скасували, створювати нові робочі місця стало невигідно. Тож, якщо не буде відповідного законодавства та підтримки з боку держави, гасла можновладців на кшталт «Одягайтеся в усе українське!» викликатимуть лише гірку посмішку. Начальник швейного цеху № 2 Валентина Шевченко та швачка-мотористка Алла Вороніна відпрацювали на фабриці «Ворскла» майже по 30 років. — 1984 року відбувся перший випуск групи швачок-мотористок із професійно-технічного училища № 25, — розповіла Валентина Шевченко. — Нам було тоді всього по 15—16 років! Ми створили першу комсомольсько-молодіжну бригаду, що складалася з тридцяти чоловік.
Дружно мили вікна у новозбудованому приміщенні «Ворскли» на Жовтневій. Скільки в нас було енергії! Здавалося, могли підкорювати будь-які вершини, поїхати на будівництво Байкало-Амурської магістралі. Хотілося жити й радіти життю. Залишитися на фабриці «Ворскла» було дуже престижно, і ми пишалися тим, що будемо тут працювати. Пам’ятаю, скільки радості було, коли запрацювали нові цехи. Ми, зовсім юні, за півдня виконували денну норму. Бувало, що нам доводилося шити жіночі халати 56 розміру з отаке-е-енними кишенями, і ми справлялися. На фабриці всі швачки завжди мали високу кваліфікацію. Щоб потрапити в бригаду, яку я згодом очолила, треба було добре постаратися. Я тоді навіть не уявляла, що працюватиму все життя на «Ворсклі». З того потоку донині залишилося всього семеро чи восьмеро дівчат. Зараз приходять старші, ніж ми тоді були, але на фабриці не всі затримуються, вступають в інститути. Тепер інші часи, інші й вимоги. Доводиться класти просто бездоганні строчки, без права на помилку. У радянські часи також треба було заробити Знак якості, проте це давалося легше, ніж виготовляти продукцію, що відповідає вимогам західноєвропейських виробників. Мені подобається працювати в жіночому колективі. Сварок, п’яниць, прогульників у нас немає, бо кожен розуміє, що може підвести свою команду. Найкраще тут — стабільність. Заробітна плата — вчасно. Лікарняні оплачують, взимку в цехах тепло. Безплатними обідами годують, матеріальну допомогу за потреби дають. Віктор Іванович нікому не відмовляв, бо «треба ж». Так що приходьте до нас на роботу, в наш дружний і гарний колектив! Фото автора та з архіву фірми «Ворскла»
