У кожного це своє місце: міст, ліс, дах своєї 9-ти по верхівки, улюблений бар чи ще щось. А в мене – кар’єри і покинута залізнична колія.
Шлях до них далекий, але він завжди наповнений роздумами і відчуттям, що ось-ось ти втечеш від усього.
Довга алея каштанів веде до мого оазису. Влітку там прохолодно і завжди приємно пахне, попри те, що алея поблизу шосе. Це справжній тунель зелених барв. Люблю проходити це місце піднявши голову до неба. Зелена ряднина листя де-не-де дозволяє сонцю запустити свої промінчики світла в своє по-справжньому казкове місце.
Зараз же весна взяла собі за правило довго тримати людей в передчутті тепла. Отож, постійна пасмурна погода додає нудьги і нотки печалі в мою прогулянку.
Минувши «каштанову країну» проходжу повз пожежну частину і станцію «Супрунівка». Теж непогане місце, щоб побути на самоті. Хоча нерідко там можна зустріти місцевих хлопців з «чудо-приборами щастя» або закоханих парочок, що роблять собі фотосесії. Іноді навіть важко сказати кого там більше.
Шлях до станції
І от, метрів за 200 заповітне місце моєї душі. Місце, де залишаються всі жалі,
болі. Місце де залишається минуле.
Високий пагорб покритий густими кущами, який плавно переходить в давно покинуту залізничну колію. Зробивши кілька затяжок на одягу і добряче замазавши білі кросівки – все ж вилазиш на «край Полтави», вилазиш на край своєї душі. Перед тобою відкривається здавалося б банальна картина – кар’єри. Але все в цьому пейзажі таке врівноважене і влучне.
Кар’єри, залізнична колія
Давно заржавіла колія, місцями протрухла й розламана стає екватором, що розмежовує занедбані хащі й давно покинуте будівельне сміття, з прекрасним зеленим горизонтом, що випромінює надію і вселяє бажання жити. Звучить дещо суіцидально, але коли опускаються руки, така картина дійсно допомагає розслабитись і переоцінити свої думки.
Кит поплив
Пройшовши кілька рельсів, сідаєш посеред ним і вдивляєшся в далечінь. «В руке банка колы, в кармане пакетик с киви. И я самый модний, и видимо самый крисивый», - слова з пісні Майка Борзова, що був популярний в 90-ті, зараз на 100% відповідають відчуттям. І сам не помічаєш того, як твої думки змінюються з віковічних питання: «Який сенс буття?» на «так, оце кит поплив, а ото на черепаху схоже, а ото наче Дамблдор їсть свої лимонні цукерки».
Нудьги від буденності наче й не було. Небо й природа все відчувають. Вітер заколихує тіло, небо забирає думки, а божа корівка, що сіла тобі на руку дає посмішку. І лише мамин телефонний дзвінок нагадує, що вже минуло дві години і час йти додому.
Грізний смайлик неба
Підводишся, загадуєш бажання, дмухаєш на сонечко і дивишся, як воно щезає в небі. Сподіваєшся, що сіра хмара, яка суне на тебе, добереться сюди повільніше, ані ж ти добіжиш додому.
Сповнений якимось невимовним радісним теплом повертаєшся назад у сірість. Але сам ти вже – кольоровий.
