Василю Харламповичу, що вплинуло на Ваше рішення стати військовим?
Справа в тому, що нас ще зі шкільної лави виховували в дусі патріотизму. Тож із самого малечку я засвоїв, що немає у світі більш почесного обов’язку, ніж захищати свою соціалістичну Батьківщину. Тому в майбутньому я бачив себе тільки військовим.
І Ви пішли навчатися цьому ?
Так, в 1944 році я вступив до Конотопського військового авіаційного винищувального училища.
А по закінченню Вас направили на фронт?
Не зовсім так, училище я не закінчив. Іще будучи його курсантом, дорогою до лазні я побачив воїнський ешелон, який прямував на фронт. У мене все перевернулося всередині, захотілося йти разом з ними воювати. «На фронт з вами можна?» – запитав у них і почув ствердну відповідь. Тоді я наздогнав своїх товаришів і запропонував йти разом зі мною. Погодилося двоє – Вітя Штоколов та Саша Хижняк, інші ж, хоч у розмовах неодноразово говорили про це, на ділі виявилися менш рішучими. Так я потрапив на фронт.
Де застала Вас звістка про День Перемоги?
В Чехословаччині, де я отримав поранення ноги і щойно виписався з госпіталю. Повернувшись на Батьківщину, твердо вирішив реалізувати свою давню мрію - стати військовослужбовцем. Був курсантом Харківського артилерійського училища, що дислокувалося в Сумах, а внутрішній голос чомусь підказував весь час: їдь до Махачкали.
Мабуть, то був голос долі. Адже там я закінчив прикордонне училище, отримав звання лейтенанта. Та головне - саме там я зустрів свою майбутню дружину, з якою ми прожили в мирі і злагоді 49 років, нині вона покійна.
