Її називають символом мужності й наснаги, довгих 16 років перебувала під забороною друку, відмова від звання Героя України - українська письменниця епохи шістдесятництва Ліна Василівна Костенко сьогодні відзначає своє 86-річчя.
У її творчому списку поетичні збірки - «Сад нетанучих скульптур», «Неповторність», «Над берегами вічної ріки», поеми, перший прозовий роман «Записки українського самашедшого» - лідер продажу серед українських книжок у 2011 році.
Починаючи з 1961 року, її піддавали критиці за «аполітичність». Знімали з друку книжку віршів «Зоряний інтеграл», а книжку «Княжа вежа» зняли з верстки. У 1965 році Ліна Василівна підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. У 1968 році написала листи на захист В. Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Ліни Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду». І лише у 1977 році вийшла у світ збірка віршів «Над берегами вічної ріки».
Третій президент України Віктор Ющенко хотів дати їй звання Героя України, але вона відмовилась,
сказавши: «Політичної біжутерії не ношу».
Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» розповідає про напівлегендарну українську народну співачку та поетесу, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші.
До речі, Маусі Чурай у Полтаві споруджено пам’ятник, який знаходиться у самому центрі міста – перед Полтавським академічним музично-драматичним театром ім. Гоголя з боку вулиці Леніна.
Уривки з роману «Маруся Чурай»:
«Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.
Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою.
Плавились бані дерев'яних церков.
Вітер був сильний. Полум'я гуготіло.
І довго ще літав над руїнами магістрату
легенький попіл
спалених паперів —
всіх отих книг міських Полтавських,
де були записи поточних судових справ.
Може, там була і справа Марусі Чурай?»
«Багряне сонце. Дужка золотава
стоїть над чорним каптуром гори.
На п'ять воріт зачинена Полтава
ховає очі в тихі явори»
«Степи і ніч. І хвища над степами.
Полтавський шлях сніги перемели,
Вороже військо ломиться у брами.
Глухі ворота. І мовчать вали.
Стоїть обоз по груди у заметах.
Вже встигли сани льодом обрости.
Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих,-
передні коні в'їхали в хрести!»
«А десь окремо, як болюча згадка,
стоїть за зиму нахолола хатка.
Над Ворсклою, під тими яворами,
де вже ніхто не світить вечорами.
І тільки вогник блимає вгорі.
Там, певно, бог живе в монастирі»