Тетяні Туровець 39 років, вона вимушена переселенка з Донеччини. В рідному Торецьку жінка мала власний бізнес – салон краси. Проте з 2014 року життя Тетяни, як і всіх мешканців Донеччини та Луганщини, змінилося. А у березні 2022-го Тетяна переїхала до Гадяча разом зі своїми доньками. Проживали в приватному секторі, а згодом переїхали на квартиру. Тетяна розповідає, що довелося побачити, пережити, як війна змінила світогляд та життя загалом. Й чому не варто сидіти на шиї у державі. Журналістка Гадяч.City Анжела Король записала монолог Тетяни. По звуку прильотів розуміли звідки вилетіла ракета, куди летить та де приземлиться З 2014 року наше місто жило в бойових умовах. За цей період наше місто двічі звільняли, проте ми постійно перебували під захистом українських військових. Місцеві за короткий час навчилися розрізняти звуки снарядів і ракет. З легкістю визначали звідки вилетіло, куди летить й де приземлиться. Обстріли були не такими інтенсивними й потерпали переважно околиці міста. Я проживала в такому районі, де знаходилася військова частина, нині – воєнний штаб.
Тому клієнтами перукарських послуг у моїй студії були частіше військові, аніж місцеві. BG Image З початку повномасштабного вторгнення Торецьк залишився без води. Через два місяці – без газу та світла. В березні ще були морози, люди на вулицях з підручних засобів робили піч, так можна було не лише приготувати їсти, а й зігрітися. Ще й кожного дня місто інтенсивно обстрілюють. Було важко шукати їжу та воду. “Збирайте речі та йдіть з дому, якомога далі від міста. Вже почалося” Події 24 лютого пам"ятаю добре. Цей день, мабуть, ніхто не забуде. Як і всі люди, того дня, збиралися на роботу, діти – до навчальних закладів. Старша 16-річна донька була на навчанні у Бахмуті. Менша ще спала, а я вирішила погуляти вранці із собакою. Вийшла з під’їзду й не зрозуміла, що відбувається. В місті був хаос, паніка. Люди тікають: хтось пішки, хтось машинами. Я стояла посеред вулиці, а повз мене, пробігали люди. Я стояла й думала: “А що відбувається?”. До тями мене привів телефонний дзвінок брата, він у мене служить в Збройних силах України. Зателефонував й запитав де я, сказав швидко збирати речі та йти з дому,
якомога далі від міста. Прильоти ставали все частіше й частіше. Автор: Анна Завийборода Щойно розбудила доньку, прийшло сповіщення, що в цей день в школу ніхто не йде. Тоді ще ніхто не знав, що відтоді в навчальному закладі ніхто не буде більше навчатися. Зателефонувала своїй старшій доньці — Бахмут теж обстрілювали. Ситуація була напруженою. Діти, які не бачили жаху війни, були в паніці. А моя дочка, бачила й пережила, тому була переважно спокійною. Навчальний заклад хотів всіх провести в бомбосховище, проте адміністрація прийняла рішення відпустити студентів додому, до батьків. До автостанції діти добиралися пішки — транспортне сполучення уже закрили. Доньку привезли батьки однокурсника, які виїхали по нього. У перші дні повномасштабного вторгнення, з рук не випускала телефон, постійно моніторила новини, слідкувала за ситуацією в місті. Наша квартира на дев"ятому поверсі, а моя студія – першому. Тому ми вирішили пожити на роботі. Адже з першого поверху, в якійсь критичній ситуації, можна було вибігти. За кілька тижнів половина жителів міста виїхали. У місті почали з’являтися мародери.
Виламували двері магазинів, все виносили з прилавків. До мене у салон також намагалися влізти — на заваді стали металеві двері та наша собака. І мародери дали спокій. Я телефонувала до чергової частини, але на тому кінці проводу почула лише довгі гудки. Не дочекавшись допомоги від правоохоронних органів, почала на своїй сторінці в мережі фейсбук вести пряму трансляцію. Відключила лише тоді, коли пішли. Знімала ще з тієї причини, що в той період, люди повинні знати, що відбувається. Адже мародерство було переважно в комендантську годину. Після того я вирішила закрити студію і їхати. В мене був вибір поїхати до Полтави, або в маленьке місто чи село. А у Гадячі в мене були знайомі, які служили в Донецькій області. Великі міста відразу відкинула, адже не люблю їх. Інколи після трудового дня хочеться посидіти в тиші й спокою, побути на самоті, розібратися зі своїми думками. А у великих містах такого немає, постійно шумно. Попросила гадяцьких знайомих знайти житло якщо не в місті, то хоча б щось ближче до міста. Натовп переляканих людей виніс мою дитину з вокзалу на вулицю Дорога до Гадяча була складною,
ми добиралися сюди добу. Із собою забрали собаку. Їхали "зеленим коридором". Скрізь були свої випробування. Ми виїхали у березні, тоді були ще приморозки. Нам довелося дві години стояти на морозі перед залізничним вокзалом, тому що в середину нас не впускали. Коли відкрили вокзал, не встигли ми дійти до середини приміщення, як натовп переляканих людей виніс мою дитину назад, на вулицю. В цей момент було страшно, адже одна дитина залишилася з однієї сторони, інша – на вулиці в сльозах. Я залишила сумки, почала розкидати той натовп, бо по-іншому до доньки не мала змоги прорватися. Автор: Анна Завийборода За день до виїзду, наш евакуаційний потяг потрапив під обстріл. І діти пропонували повернутися, казали: "А раптом і наш потяг потрапить під обстріл". А я відповідала: "Якщо ми залишимося, буде набагато гірше". В дорозі ніде не зупинялися, їсти взяли з собою. Вагони потягів були забиті людьми та тваринами — їх було дуже багато, господарі не залишали своїх улюбленців. Проте всі з розумінням ставилися один до одного, навіть спали один на одному. До речі, і тварини поводилися тихо та спокійно.
Коли їхали вночі, не вмикали світло, щоб не привертати увагу ворога. “Таню, де ви ходите? Я вареників наварила, хотіла вас пригостити" Гадяч сподобався — маленьке, затишне місто. За кілька тижнів прогулянок по місту, і вже знаєш як своїх п"ять пальців. Я не пошкодувала, що приїхала сюди. Спочатку жили у приватному секторі. Оплачували лише комунальні послуги. Діти допомагали поратися біля дому. Але це складно. Особливо коли живеш сама, без чоловіка, й постійно на роботі. Тому пізніше перебралися на квартиру. BGImage BGImage Знайшла роботу саме в тому салоні, який обходила тричі стороною BG Роботу знайшла швидко — за тиждень, чи два. Перед тим ходила по всіх салонах міста, але вільних посад не було. Але салон “Перламутр” чомусь обходила стороною. Завжди, коли проходила мимо думала “Для чого мені туди заходити, мені ж потрібно в інше місце”. І одного разу, в інтернеті знайшла оголошення, що у Гадячі шукають майстра перукаря. Коли зателефонувала була в легкому шоці. Виявилося, що шукав працівника саме той салон, який я обходила тричі стороною. У Гадячі поганих людей не зустріла.
Всі привітні, добрі. Допомагають. В приватному секторі де ми жили, були хороші сусіди. Тьотя Валя прийде й каже "Ой, Таню, де ви ходите! Ніяк не достукаюся до вас. Я вареників наварила, хотіла вас пригостити". А я що, на роботі до шести. І тут, на квартирі сусіди привітні, ввічливі. Маєш руки, ноги – йди працюй. Нічого сидіти на шиї у державі Для мене війна – це перелом в житті. А ще проблеми зі здоров’ям. На фоні стресу у мене розвинулася пухлина на щитоподібній залозі і довелося робити операцію. Війна – це складність, і без сторонньої допомоги не обійтися. Те саме стосується й дітей, адже потрібно дбати про їхнє психологічне здоров’я. Мені порадили психолога, який працює у Гадяцькій міській лікарні, але ми поки справляємося самі. Завдяки допомозі держави, я придбала меншій дочці велосипед, щоб хоч якось зарадити їй під час війни. Якщо розумно користуватися цими коштами, то можна спокійно жити на них. Проте було б не правильно постійно сидіти на шиї у державі. Ми здорові люди, у яких є й руки, й ноги, голова, і в стані заробити самі собі на прожиття. Тим більше,
що по переду зима, і потрібно взутися, одягнутися. Як в інтернеті гуляє одна фраза "Ну що, настав той час, коли потрібно одягати те, в чому виїхав на кілька тижнів". Війна по своєму розставила крапки над “і” Зараз моя старша донька говорить мені: “Ти мріяла жити у Полтавській області? Тепер ми тут живемо”. Війна по-своєму розставила крапки над “і”. Звісно, я мріяла жити в Полтавській області, проте не знала, що це буде Гадяч. Автор: Анна Завийборода Місяць тому їздила додому, до батьків. Намагалася поговорити, переконати їх, щоб поїхали зі мною. Але вони відмовилися. Мої батьки із тих людей, які корінням вчепилися у своє місто, яке нікому й ніколи не віддадуть. Будуть жити в рідному Торецьку до останнього свого подиху. Я не шкодую, що ми виїхали з Донеччини. Адже розумію, що перш за все моїм дітям потрібна тиша. Щоб могли жити й спати спокійно. А в тих умовах, в яких зараз знаходиться Торецьк, залишатися не можна. На жаль, багато хто й досі не хоче покидати свої рідні домівки. І це боляче. Хочу звернутися до тих людей, які говорять, що їм нікуди їхати. Їхати завжди є куди, потрібно тільки захотіти. Досі їздять евакуаційні потяги, автобуси. Люди приймають рішення самі, як їм жити. Якщо прийняли рішення залишитися у гарячих точках, то ви повинні розуміти, що чекає вас попереду. А попереду зима без світла, газу та води. Якщо ви не бережете себе, то хоч би побережіть батьків своїх та дітей. Матеріал створено в рамках проєкту "Життя війни" за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
