Сергій Проказін з Полтавщини — один з трьох військових пілотів, які три тижні тому одночасно загинули в авіакатастрофі на Житомирщині. В його родині льотній справі присвятили життя батько, брат і син, а він сам був досвідченим авіатором і дослужився до заступника командира бригади.Ті, хто особисто знав підполковника Проказіна (звання присвоєно посмертно — Авт.), називають його дуже світлою і позитивною людиною. Тому "Телеграф" вирішив дізнатися, яким насправді він був за свого яскравого життя.Науки не давались, а руки були золотіНа момент загибелі 47-річний майор Сергій Проказін був бойовим пілотом 40-ї бригади тактичної авіації Повітряного командування "Центр" Повітряних сил ЗС України. Цю професію обрав ще у дитинстві, бо бачив перед очима приклад батька Леоніда Ілліча — льотчика-винищувача. Старший Проказін був родом з Ейська на Кубані, дитинство та юність провів у Таганрозі під Ростовом-на-Дону, а вище військове авіаційне училище льотчиків закінчив у Качі під Севастополем. Згодом служив у різних точках колишнього Радянського Союзу та країнах соцтабору.
1975 року, коли народився первісток, його ескадрилья перебувала в Узбекистані, тут з'явились на світ і два брати Сергія — Леонід (названий на честь батька) та Іван. Глава родини також брав участь у Афганській війні. І саме там 12 листопада 1980 року при виконанні бойового завдання ледь не загинув — його літак було збито неподалік Файзабада.— Я в останній момент зміг катапультуватися і був першим з трьох льотчиків, кому пощастило після цього вижити і продовжити літати. За місяць я вже був знову в строю, — розповів "Телеграфу" батько загиблого пілота Леонід Проказін. Порятунку сприяла низка щасливих випадковостей. Хоч пілот і приземлився на крутий схил гори і покотився вниз, від падіння його врятував парашут, який зачепився за каміння. Він з труднощами вибрався зі строп і під вогнем душманів зміг добратися до місця, де сів вертоліт Мі-8, який брав участь в операції.Потім служба привела родину Проказіних до Польщі, де Сергій пішов до школи і провчився до п'ятого класу, а потім був переїзд в Миргород на Полтавщині. Навчання з ним ділив в обох школах Юрій Станкевич,
батько якого також служив в ескадрильї.— У гарнізоні в Польщі тільки у Проказіна були дерев'яні санки — велика рідкість за Союзу. На них перекатались, мабуть, всі гарнізоні діти, — згадує Юрій. — Вчився Сергій посередньо. Точні науки йому не дуже давалися, а руки були золоті. Він любив майструвати, часто через це зависав у гаражі. Також любив хімію в поганому сенсі. Робив вибух-пакети і лякав котів! Були ми з ним і "фальшивомонетниками"! Він же займався фото. А у фотоплівці і фотопапері багато срібла. То ми з ним кидали 3-копійчані монети у закріплювач, вони покривалися сріблом і ми ці монети здавали у буфеті як 20 копійок!По закінченні миргородської школи №7 Сергій і брат Леонід обрали таку ж професію, як і батько. Але вступили брати в різні навчальні заклади, тож згодом опинились у різних країнах.— Всі троє синів з дитинства мріяли по льотну справу, навіть до чергової ланки зі мною їздили, — каже Леонід Ілліч. — Але молодший не пройшов по зору, зараз він працює в метро (пару років Іван працював фінансистом у Виборгській прикордонній частині, планував продовжити служити,
але в цьому йому відмовили, через українських родичів — про це батько згадує в коментарі під пам'ятним фото з синами в одній з соціальних мереж — Авт.). Сергій спочатку хотів в інституті радіоелектроніки навчатися, але йому там не сподобалось, і за рік він вступив до інституту льотчиків у Харкові (зараз це Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. — Авт.), а Льоня після авіаційної спецшколи у [російському] Барнаулі обрав Волгоград. Середній син так і живе в росії, літав також на винищувачах, але був відстороненний, тому що брат в Україні, згодом він перейшов до морської авіації, але зараз ніде не задіяний, бо прикріплений до авіаносця, який кілька років на ремонті. І останні роки ми з ним припинили спілкування.— Тоді, в 90-х Сергій Проказін потрапив до одного з перших наборів курсантів, з яких формувалась нова авіаційна еліта Незалежної України, — додала подробиць про курсантські роки льотчика в коментарі "Телеграфу" прес-служба 40-ї бригади тактичної авіації. — У 1997 році після успішного навчання він потрапляє до 642-го гвардійського винищувального авіаційного полку,
який тоді дислокувався на Миколаївщині. Сергій Леонідович прослужив там на посаді льотчика майже рік, після чого був переведений до 831-го винищувального авіаційного полку, що у Миргороді на Полтавщині. Знаходився тут до 2004-року. Дослужився до посади старшого льотчика.Після цього, за словами батька, Сергій на кілька років опинився "на цивілці", бо почалися перебої з авіаційним пальним, тож літати можливості майже не було. Колеги сина перейшли на нельотні посади, але на той момент його цей варіант не влаштовував.Травив анекдоти і льотні приколиТа вже 2010-го Сергій Проказін знову повертається до улюбленої справи. І не рядовим пілотом, а вже йде на управлінську посаду, його призначають офіцером з бойової підготовки Повітряного командування "Центр".— У Василькові Сергій Леонідович прослужив півтора роки і знову вирушив до рідного Миргорода, — розповідають у прес-службі 40-ї бригади. — Він відновлюється для польотів, і з 2011 по 2013-й рік служить командиром авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 831-ї бригади тактичної авіації. Далі переходить до командної та організаційної роботи:
наступні сім років обіймає посаду начальника штабу — першого заступника командира авіаційної ескадрильї. З 2021 року переходить на службу до Василькова, у 40-ву бригаду тактичної авіації на посаду штурмана. Виконував здебільшого командні, планувальні та організаційні заходи, пов'язані з польотною діяльністю.В цей період поруч із Сергієм була Галина — також військова, і саме спільна справа і зробила з них пару. Дружина називає його своїм янголом-охоронцем і відзначає лагідну вдачу і відданість справі життя.— У мене з Сергієм були спільні друзі, але ми якось не перетинались, — згадує Галина Проказіна. — Склалось все на стрибках із парашутом. Сергій тоді служив у Василькові, я — у Миргороді, проходили спільні збори, там і познайомились. Потім я також перевелась до Василькова, але до навчального центру, а Сергій був у 40-й бригаді.Але перед початком повномасштабної війни пішла на пенсію, бо мала вислугу років і неповнолітню дитину. У нас у шлюбі народився син, зараз йому вісім років. Старший син був від першого шлюбу, але вважав Сергія батьком, став льотчиком,
тільки недавно випустився. А чоловік 24 лютого був у відрядженні в Луцьку, потрапив під обстріл і трохи постраждав. Відтоді у нього постійно були спеціальні бойові завдання, — каже жінка героя.Галина зазначила: Сергій мав досвід пілотування винищувачів Су-27 і МіГ, але в основному літав на навчально-бойовому L-39. В бригаді додають, що Проказін останні півтора роки постійно підвищував свою кваліфікацію, прагнучи ефективно захищати українське небо.— Леонід Ілліч нарощував обсяги теоретичної підготовки та польотів, — розповідають у прес-службі 40-ї бригади тактичної авіації. — Мав майже 400 годин нальоту, лише за цей рік — біля 50-ти. Був льотчиком третього класу і мріяв у майбутньому пересісти на нові винищувачі F-16. Побратими відгукуються про нього як про дуже компетентну і професійну людину.Пресслужба наводить слова одного з колег по службі: "Можна було захоплюватися його спокоєм та організованістю в роботі. Якщо ти щось пропустив, він завжди побачить, підкаже і скоригує. Про таких людей кажуть: рівний і надійний. Будь-то планування чергового польоту чи бойова робота на командному пункті.
Це взагалі людина-позитив. В житті не пам'ятаю його без посмішки. Світла, великодушна особистість, з великим почуттям гумору. За ним були смішні анекдоти і льотні приколи — до і після польоту. Але до роботи ставився відповідально, без жартів. Пишався, що син пішов по слідах батька — теж вирішив стати бойовим льотчиком. Радів, що зберігається сімейна традиція. Хоча й переживав, що цей шлях не буде простим. Сам Сергій весь вільний час намагався віддати дружині і родині. Після кожного чергування мчав до них". Із сином збирався додому на вихідні На жаль, з чергового планового польоту Сергій Проказін не повернувся, що стало шоком як для його колег по службі, так і для рідних.— Я з сином розмовляв, напевно, днів за три до його загибелі, він сказав, що до грудня його направили у відрядження. Я спитав, чи там небезпечно, Сергій відповів, що ні, — каже батько Леонід Ілліч. — Взагалі, син був настільки везучим, що з першого разу вступив до льотного училища, хоча мої знайомі лише з третьої спроби змогли, і потім після перерви відновився на льотній посаді, що я зайнявся самозаспокоєнням і не думав про щось погане.
Сергію взагалі лишався рік до того, як він міг йти в запас, але ось така катастрофа сталася.— Жодних передчуттів перед трагедією не було, — каже дружина льотчика. — У Сергія були плани, що він їде додому на вихідні разом зі старшим сином, бо ми не бачились три тижні, чоловік був постійно у відрядженнях.Хоча День ВПС України офіційно відзначають 6 серпня, однокласник Юрій Станкевич крайній раз, як кажуть в авіації, вітав Сергія Проказіна зі святом 27 липня.— Він мені відповів, бо наші батьки служили разом, — згадує друг дитинства. — Писав, щоб я беріг жінку і синів, бо почастішали удари по аеродромах. Я дізнався про його загибель зранку наступного (26 серпня. — Ред.) дня! Мабуть, увесь гарнізон Миргорода вже про це знав. Я спочатку не вірив, думав, що зіткнулися і катапультувалися. Шукають…Потім по військових каналах підтвердили загибель. Досі не віриться, що більше не обійму і не потисну руку Серьозі. Зараз дивлюсь у вікно на його колишній гараж, де ми з сім'ями смажили шашлики, а наші сини бігали разом… Мій молодший син на півроку старший за його сина. Спогади… Спогади,
— каже Юрій.— Від новини про загибель Сергія Проказіна, здається, стало темно, бо він був дуже світлою, позитивною та щирою людиною, яких дуже мало, — зазначив "Телеграфу" тернополянин Володимир Крук, який назвав себе людиною "дотичною до авіації". — Я знав його не так багато, нас звела війна — перетнулись на одному аеродромів, і одразу стали друзями. Дуже бракуватиме такої людини.ДБР розслідує обставини авіакатастрофи двох L-39 на Житомирщині. Попередня кваліфікація: порушення правил польотів або підготовки до них (ст. 416 КК України). Санкція статті передбачає покарання винного позбавленням волі на строк до 15 років.А тим часом Галина Проказіна каже, що загиблий чоловік був виваженою людиною і дуже ретельно готувався до польотів.— Про те, чому так сталося і літаки розбились, в мене є своя думка, але поки триває слідство, казати нічого не можу, — додає вона.
