28-річний Дмитро із Корецького району на Рівненщині до війни займався бізнесом, виховував сина і не думав про армію. Але після того, як його батько добровольцем пішов у ЗСУ, він також вирішив стати на захист країни. Тепер вони служать разом у 23-му інженерно-позиційному полку. Історія Дмитра - про мужність, стійкість і ціну, яку платять українські захисники.
Це було питання часу
Коли батько Дмитра, Сергій Аркадійович, добровольцем вступив до ЗСУ, він зрозумів: його черга настане.
Я залишився в родині за старшого. Але внутрішньо знав - це лише питання часу - згадує він.
У серпні 2024 року Дмитро підписав контракт і опинився в тому ж полку, що й батько. Так вони стали побратимами.
Перші бої, перші втрати
Після навчання в жовтні Дмитро потрапив на Схід. Спочатку було страшно: ворожі обстріли, мінні поля, евакуація поранених. Він встановлював інженерні загородження, працював під обстрілами, але з часом набув досвіду.
У січні 2025 року він мав зустрітися з батьком, якого не бачив півроку. Але не встиг - отримав контузію від ворожого дрона.
Пам'ятаю, як накладали джгут
У травні 2025-го Дмитро знову опинився під атакою. Ворожий FPV-дрон влучив у його машину.
Стеля та моє сидіння прогоріли. Я отримав осколкові поранення в груди, спину, праву сторону тіла. Але найгірше - нога, - розповідає він.
Лікарі досі не витягли всіх уламків. Після 11 операцій його чекає ще довге лікування.
Зустріч із родиною та віра в Перемогу
У шпиталі Дмитро нарешті побачив батька. А ще - дружину та сина, які стали для нього найбільшою підтримкою.
Я щасливий, що живий. Мрію лише про одне - про Перемогу і кінець цієї війни - каже він.
Попереду - реабілітація, але Дмитро не здається. Він знає: Україна варта того, щоб за неї боротися.
Ми вільний народ. І ніхто не змусить нас жити під чужим гнітом - говорить він.