Рівне

Батько й син Гаврилюки з Рівненщини служать Україні кожен на своєму посту

8 сер•ОГО

Літо в Дубенському замку має свій неповторний ритм. Поруч із дзвінкими голосами туристів, що ступають на міст фортеці, чути рівномірне дзижчання бензокоси. На подвір’ї та в глибокому оборонному рові працює головний косар замку — Володимир Васильович Гаврилюк. Йому вже за шістдесят, але він з легкістю виконує роботу, яка під силу далеко не кожному: обкошування величезних площ старовинної пам’ятки та боротьба з розростанням різнотрав’я на замковому дворищі.

Фронт його роботи вражає — це не присадибна сотка біля дому, а територія, яка потребує постійної уваги та догляду. Та Володимир Васильович лише скромно усміхається на запитання про витривалість:

— Поки що здоров’я дозволяє, — каже він, немов відганяючи зайві слова, аби не наврочити.

Свою фізичну форму він почав загартовувати ще 25 років тому, коли вперше переступив поріг заповідника. Спочатку працював охоронцем, згодом увійшов до будівельної бригади, де працює й досі. Тоді ще косив траву довкола мурів простою ручною косою — і так тривало не один рік. Лише у 2012-му на допомогу прийшла бензокоса, яка стала його постійною супутницею.

Проте сьогодні ця щоденна праця має ще одну, глибшу місію — допомагає хоч трохи відволіктися від тривог воєнного часу. З серпня 2023 року син Володимира Васильовича, Віталій, який також працював у Дубенському замку, змінив цивільний одяг на військову форму. Оператор ПЗРК у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади, він боронить Україну на гарячих напрямках — у районі Часового Яру та Покровська.

Уперше за довгі місяці Віталій зміг вийти на зв’язок 6 серпня, у день Преображення Господнього. Кілька хвилин розмови з рідними — і знову фронт, знову небезпека. Він мріє про відпустку, адже вже рік не бачив батька, рідних стін замку та мирного життя.

Династія Гаврилюків у Дубенському замку — це не просто родинна історія. Це приклад відданості, коли двоє чоловіків однієї сім’ї стоять на різних, але однаково важливих рубежах. Батько — на мирному фронті, оберігаючи красу й порядок історичної пам’ятки. Син — на передовій, боронячи країну, щоб ця краса й далі могла жити у вільній Україні.

Їхня спільна мрія — Перемога. Вона має знову з’єднати їх у рідних стінах замку, серед яких вони разом працювали до війни. І хай дзижчання коси у руках Володимира Васильовича буде не лише звуком щоденної роботи, а й символом віри в те, що колись до нього приєднається і кроки сина, який повернеться з війни додому.

Дворище, Перемога, Замок, фронт

Читайте ще