Всеукраїнська акція «Рушник надії» об’єднала матерів, дружин, дітей і друзів українських воїнів, які зникли безвісти або перебувають у російському полоні.Суть акції проста, але глибоко символічна: кожен, хто прийшов, робив кілька стібків ниткою на полотні, вплітаючи у візерунок імена та позивні найдорожчих людей. Це не лише творче дійство, а й спосіб сказати світу: «Ми чекаємо. Ми віримо. Ми пам’ятаємо» У залі зібралися не лише жителі Дубенської громади, а й люди з навколишніх міст і сіл, які хотіли залишити часточку свого серця на цьому рушнику.
На Рівненщині акцію підтримала волонтерка та активістка Руслана Броновицька Її власна історія — це глибока рана, яка й досі кровоточить. Її син, воїн-доброволець, зник безвісти, коли йому не було ще й 25 років. Свій біль пані Руслана вилила у віршах, а згодом видала збірку «Вдруге ти його не народиш». Книгу переклали іспанською, адже після початку повномасштабної війни вона півтора року жила з донькою в Іспанії й прагнула, щоб там знали правду про війну в Україні.
«Я знаю, який непосильний тягар лежить на душі кожної з вас, — звернулася Руслана Броновицька до учасниць акції. — Мені пощастило знайти слова, щоб передати свій біль у поезії. Один із моїх віршів уже вишитий на «Рушнику надії». Сьогодні ви також можете залишити тут імена тих, кого чекаєте, і додати рядки своєї молитви за них».
Полотно,
яке почали вишивати у Рівному, вже сягнуло 4,5 метра. Його особливість — техніка ниткографіки, створена та запатентована відомою журналісткою й дитячою письменницею Оленою Медведєвою Вона стала першою, хто вишив «Кобзар» Тараса Шевченка, а цього разу привезла у Дубно ще одну свою роботу — твір Уласа Самчука «Марія». Її приклад надихнув учасників акції: кожен стібок вони робили з вірою, надією та любов’ю, які зберігаються в українських традиціях і родинній пам’яті.
«Рушник надії» — це не лише мистецтво вишивки, а й форма молитви, спосіб зцілення. У ньому поєдналися кольори ниток і людські долі, розпач і віра, тиша зали й тихий шелест голки, що вплітає у тканину частинку серця. Кожен новий сантиметр рушника — це голос на підтримку наших воїнів, заклик до світу не забувати про них і про біль родин, які чекають.
У Дубенському замку цього дня звучало небагато слів, але в кожному погляді, у кожному русі голки відчувалася спільна молитва: аби всі зниклі безвісти й полонені повернулися додому. І можливо, цей рушник, створений руками сотень людей, стане для них ще одним дороговказом у дорогу назад — до рідних стін, до тих, хто чекає.
