Андрієві на позивний «Груша», який у нього ще з дитинства, — 54 роки. Родом чоловік - із колишнього Млинівського району Рівненської області. Сьогодні він — медик 2-го батальйону 104-ї окремої бригади Сил ТрО ЗСУ.
Історію бійця оприлюднили у пресслужбі Сил територіальної оборони України.
Андрій закінчив Київське медичне училище, працював фельдшером, згодом здобув вищу освіту й став стоматологом. У медицині — із 1989 року.
«Покликання виявилось сильнішим за обставини», — каже він.
«Ти ж медик? – Є. – Йдеш у медпункт. – Не йду. – Йдеш. Це армія».
Так «Груша» знову став медиком — але тепер на війні.
За півтора року на Торецькому напрямку за плечима — десятки евакуацій, стабілізацій, реанімацій. Каже: всі історії в медиків схожі — ти просто їдеш, рятуєш, тягнеш, стабілізуєш. І повертаєшся, якщо пощастить. Або не повертаєшся.
«Найстрашніше — втрачати. Побратимів. Людей, з якими щойно говорив. Це залишається в кожному».
Андрій — із тих, хто мовчки робить те, що має. А коли питаєш, що найпростіше — жартома каже:
«Пообідати. Це, напевно, святе».
На армійську рутину не нарікає. Зізнається — адаптувався легко. Завжди був трохи аскетом, мисливцем, звик до природи й труднощів.
У цивільному житті на Андрія чекає родина — дружина, мама, племінники, сестри та донька. Вона зараз навчається у Франції, здобуває філологічну освіту.
Андрій вірить у молодь. Але зауважує:
«Треба готуватись — не лише фізично й технічно. А морально. Бо війна — це не тільки стрільба. Це здатність не втратити себе. Щоб бути стресостійким, треба готуватися до всього. Краще, щоб не знадобилось. Але головне — вірити в себе. І в націю. Бо якщо ми віримо — нас не перемогти».