У селі Могиляни Острозької міської територіальної громади в останній земний шлях провели військовослужбовця Михайла Данилішина
Вічний спокій у рідному селі Михайло Миколайович знайшов після 20 місяців болю та надії рідних, адже воїн загинув ще 29 червня 2024 року. Як згадували присутні на похороні, на початку червня він ще гостював на батьківщині, опісля повернувся до побратимів на фронт…
Зустрічали загиблого села й міста Рівненщини вранці 22 лютого. В Острозі на майдані Свободи традиційно зібралося багато людей. Були прихилені прапор Острога та державний стяг. Присутні вклякли на коліна. Коли чорний катафалк перетинав майдан, поліційний автомобіль супроводу вимкнув сирену – тільки тужлива «Пливе кача» розливалася вулицями передвесняного мокрого міста.
Після цього катафалк і скорботна колона автівок поїхали до Могилян. Там із Михайлом Данилішиним прощалися сотні людей – родичі, друзі, колишні однокласники, випускники та батьки учнів, адже до війни полеглий багато років працював у місцевій школі.
Синьо-жовті квіти від імені Острозької громади поклали заступник острозького міського голови
Тарас Хмарук і старості сіл Могиляни та Черняхів Віталій Тищенко
Після заупокійної молитви, коли траурна хода мала рушати до храму, над Могилянами пролетів український літак, який мовби беріг спокій того скорботного дня.
Траурну ходу очолювали дівчата, які встеляли останній земний шлях Михайла Данилішина квітами. Далі крокували побратими, несучи портрет загиблого та хоругви. Слідом – синьо-чорний прапор, який символізує безвісти зниклих, та великий синьо-жовтий стяг.
Супроводжували ходу священники Православної церкви України, церковний хор, духовий оркестр ЦКДТ (керівник Сергій Бережнюк і почесна варта.
Коли колона майже досягла храму, на майже ясне доти небо набігли хмари й прокрапотів дощ.
Заупокійна служба відбулася у Вознесенській церкві Могилян. За упокій невинного вбитого воїна Михайла молилося шестеро отців, зокрема й благочинний церков ПЦУ на Острожчині Юрій Лукашик. Затишний шрам не міг умістити всіх охочих попрощатися.
«Дорога родино, усі присутні. Сьогодні ми зібралися тут зі сумної події, яку родина не хотіла чекати, але уже з 2024 року вони були в необізнаності.
Вони думали, чи живий, чи в полоні. Але ми бачимо, що все-таки клята війна і ворожа куля забрали життя героя. Усе своє життя до війни він був учителем, був людиною, котру шанували і в родині, і в селі. І ми бачимо, скільки сьогодні людей прийшло віддати йому шану», – сказав у проповіді священник Воскресенської парафії Могилян.
Отець підкреслив, що Михайло Данилішин пішов захищати Україну, родину й своїх учнів.
«Коли ми співаємо Гімн України, ми бачимо, що ми є козацького роду, якого ніхто не здолає. І ми є і тими синами, тими лицарями, котрі сьогодні тримають щит, опору всієї Європи. Ми сьогодні стаємо тією силою всіх. Ми показуємо своє козацтво, свою нездоланність. Ми показуємо, що ми є єдність, ми є нація, котра не боїться смерті, котра не боїться втрати. Ми є тими, хто має свою незалежність, прагнення, свободу. І на прикладі воїна Михайла ми бачимо, що він свободу виборював. До останнього свого подуху він тримав оборону для того, щоби його родина, його рідне село і вся Україна були вільними», – наголосив священник.
Він також закликав политися за невинно вбитого воїна та зауважив,
що героїчною правдивою боротьбою Михайло заслужив життя вічне в Царстві небеснім.
Після заупокійного богослужіння траурна хода рушила на місцевий цвинтар. Уздовж вулиці, що пахла ладаном і живицею, бо була встелена гілками ялини, останню шану Михайлові Данилішину віддавали десятки односельців, зокрема й молодь та діти.
На кладовищі також звучало Євангеліє, заупокійні молитви; слова співчуття висловлювали односельці та представники влади.
Першим виступав заступник острозького міського голови Тарас Хмарук.
«Дорога родино героя Михайла! Шановне духовенство, дорогі земляки! Сьогодні ми з вами прощаємося із героєм, із батьком, із чоловіком, із побратимом, із другом, із учителем Данилішиним Михайлом Миколайовичем», – розпочав промову Тарас Хмарук.
Тарас Віталійович коротко описав життєвий шлях полеглого воїна. Зокрема вмовилося, що Михайло Миколайович народився в селі Могиляни 21 листопада 1968 року сім'ї Катерини Іванівни та Миколи Олексійович. З 1975 року навчався в Могилянівській школі, згодом проходив військову службу та вступив до Луцького національного університету імені Лесі Українки,
де закінчив історичний факультет. Після завершення навчання розпочав свою роботу у Могилянівській школі вчителем із історії.
Михайло Данилішин мав сім’ю. Разом із дружиною Іриною Петрівною виховували сина Богдана та доньку Марію.
«Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Михайло одразу вступив до лав Збройних сил України. З того часу він почав виборювати нашу з вами незалежність. З того часу він почав виборювати наше право спілкуватися українською. З того часу він почав виборювати наше право жити на рідній землі», – відзначив Тарас Хмарук.
29 червня 2024 року Михайло Миколайович загинув, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Калинівка Бахмутського району Донецької області. Відтоді мав статус зниклого безвісти.
«У пам'яті земляків Михайло Миколайович завжди залишиться люблячим батьком та чоловіком, порядною, чесною людиною, мужнім захисником, який до останнього подиху виборював нашу з вами незалежність. Останні дні я з багатьма вашими односельчанами спілкувався, і вони мені як один говорили про Михайла Миколайовича як про людину добру, чуйну,
яка ніколи ні з ким не конфліктувала. Він був талановитим істориком. Він захоплювався нумізматикою. Ми втрачаємо найкращих. І саме тому, як ніколи, маємо бути єдині, як ніколи, маємо допомагати війську, як ніколи маємо підтримувати родини загиблих героїв та героїнь», – підкреслив промовець.
Зі словами співчуття від Могилянівського ліцею звернувся колега загиблого.
Володимир Григорович характеризував полеглого Михайла Миколайовича як добру емпатичну та щиру людину.
«Він був хорошим наставником для своїх учнів. Він був хорошим колегою для нас, учителів. Він був хорошим сім'янином, хорошою людиною. Він був хорошою дитиною, чоловіком, батьком. І він був би ще й хорошим дідусем. Але, на жаль, він не дочекався своїх внуків, тому що ця клята війна забрала в нього життя», – відзначив мовець.
Також співчуття від однокласників Михайла Донилішина висловив Володимир Гульчук.
«Наший клас був дружній. По сьогодні маємо групу в соцмережі, де ми спілкуємося. І коли прийшла інформація про те, що підтвердилася загибель нашого однокласника Михайла, там дуже багато (хто в Україні живе, хто за межами) наших однокласників висловлювали щире вам співчуття. Ви не бачите цього, тож я вам передаю щирі співчуття», – відзначив повариш полеглого.
Володимир Гульчук також бажав, аби бог розрадив родину у час важкої втрати, а також закликав односельців підтримувати одне одного.
Після прощання найрідніших військові розгорнули державний прапор, яким була накрита домовина весь скорботний день. Лунав Гімн України. Були дані залпи з автоматів. Прапор передали синові Богданові як символ країни, яку до останнього подиху боронив загиблий.
