
Їй було 19, йому – 22. Вони ще не знали одне одного, коли їх відправили працювати в зону після аварії на ЧАЕС. Спогади подружжя Леляхів із Рівного – про літо 1986-го, роботу без належного захисту і момент, коли прилад перестав показувати рівень радіації.ід
Спогади подружжя Леляхів із Рівного – про роботу, небезпеку і спекотне літо 1986-го
Першого квітня 1986 року дев’ятнадцятирічна Людмила Давидюк вийшла на свою першу роботу. Не на практику – на справжню роботу, з трудовою книжкою і посадою фельдшера-лаборанта. Рівненська обласна санепідемстанція, фізико-хімічна лабораторія, аналізи води і ґрунту на солі важких металів. Все було як у мрії: закінчила медучилище з відзнакою, вся родина пишається, попереду – доросле життя. За вікном буяла весна.
Рівно через двадцять п’ять днів вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС
Черга від дверей до дорогиПро аварію Людмила почула в понеділок, 28 квітня, від колег – обережно, напівголосом, як говорять про щось незрозуміле й тривожне. «Під Києвом вибухнула атомна станція». Старші співробітники занепокоєно перешіптувались.
Людмила слухала – і не дуже переймалася. Дев’ятнадцять років, весна, перший місяць роботи. Хіба такі речі здатні по-справжньому злякати?
Злякали. Але трохи пізніше.
Спокійне життя в санепідемстанції закінчилося дуже швидко. Людмилу разом з Наталією Вузенькою й Іриною Яременко перевели до радіологічної лабораторії – невеликий колектив із трьох фахівців: завідувач лабораторії, лікар-радіолог Валерій Іванович Швець, інженер Анатолій Савович Юзвяк і хімік Марія Іванівна Банацька. Тепер їх стало шестеро – і роботи вистачало на всіх.
З північних районів Рівненщини, найбільш постраждалих від викиду, щодня привозили проби: ґрунт, вода, молоко з колгоспів, городина, садовина, гриби. Особливо — чорниці. Люди везли їх відрами, бо хотіли продати на базарі, але спочатку мусили отримати «довідку про радіацію».
– З ранку до ночі, – згадує Людмила Борисівна. – Весь коридор лабораторії був закладений від підлоги майже до стелі пробами ґрунту, молока та інших продуктів, які протягом робочого дня ми мусили переміряти. І так щодня.
Щоранку лаборанти протискувалися на другий поверх по зовнішній драбині – крізь живу чергу від дверей до проїзної частини вулиці Котляревського,
метрів п’ятдесят суцільних кошиків і стурбованих облич. Увійти через головний вхід було просто неможливо. Так тривало три місяці.
Стрілка впала за межу шкалиТого ж ранку 28 квітня, коли Людмила вперше почула слово «Чорнобиль», двадцятидвохрічний водій санепідемстанції Дмитро Лелях прийшов на роботу о пів на дев’яту. У дворі біля радіологічної лабораторії стояли головний лікар Михайло Михайлович Шарлай і завідувач лабораторії Валерій Іванович Швець – курили і про щось серйозно говорили.
– Дмитре, треба терміново їхати в Рокитно, – сказав головний лікар. – Надзвичайна ситуація.

Дмитро Лелях Через п’ятнадцять хвилин Дмитро вже вів УАЗ-469 на північ. Поруч сиділи Швець і Юзвяк із приладом СРП-68-01. Виїхавши на околицю Рівного в бік Сарн, зробили перші заміри – фон уже був помітно вищим, ніж у південній частині міста. Чим далі на північ, тим більше зростав. Наближаючись до Сарн, стрілка повзла вгору. Максимуму досягла в Клесові – і раптом впала за межу шкали й завмерла. Прилад просто не був розрахований на такі показники. Далі, на проміжку Клесів – Рокитно, радіація трималася приблизно на тому ж рівні – значно вищому,
ніж у Рівному.
Відтоді щоденні поїздки в північні райони – Березнівський, Сарненський, Рокитнівський, Зарічненський, Дубровицький, Володимирецький і місто Вараш, тоді ще Кузнєцовськ, – стали для Дмитра звичною роботою. Радіаційний контроль, відбір проб ґрунту, води, молока – день за днем, кілометр за кілометром.
«Звичайне відрядження»У середині липня з Києва прийшло розпорядження: направити фахівців до Поліської районної СЕС Київської області – на допомогу колегам, які працювали майже безпосередньо біля реактора. Перша група рівненських спеціалістів на чолі з головним лікарем Здолбунівської райСЕС Роганіним вже відпрацювала там із 16 по 30 липня.
25 липня головний лікар викликав нову групу і сказав: виїжджаєте 30-го. Шістнадцять осіб із різних районних санепідемстанцій області. Керівником групи призначили головного лікаря Корецької райСЕС Матлушинського. З обласної санепідемстанції – п’ятеро: завідувач лабораторією Швець, дозиметрист Наталія Вузенька, лаборант Ірина Яременко, лаборант Давидюк і водій Лелях. Наймолодша – Людмила, дев’ятнадцять років. Дівчатам по двадцять.
Дмитру – двадцять два. Завідувачу лабораторії – тридцять один. Майже всі – ровесники.
– Про відмову ми і не думали, – каже Людмила Борисівна. – Нас запевняли, що нічого страшного там нема, фон такий же як у Рівному, звичайне відрядження.
О шостій ранку 30 липня колона рушила з Рівного – через Сарни, Коростень, Народичі — на Поліське. Чим далі від міста, тим вище піднімався фон. Але назад ніхто не повертався.
Місто із забитими вікнамиПоліське зустріло їх як місто з іншого виміру.
Перед в’їздом – пост хімічних військ. Машини зупиняли, мили спеціальними розчинами, обробляли. По місту їздили бронетранспортери й БРДМ, у небі гуркотіли військові гелікоптери – скидали на аварійний реактор якісь суміші. Будинки стояли з забитими навхрест вікнами. Майже все населення вже виселили. Порожніми вулицями бігали безпритульні собаки, коти, кури.
За межами райцентру картина була ще похмурішою. Виселені села обгороджували колючим дротом. Усі криниці закладені дошками, щоб ніхто не набрав води. На в’їздах і виїздах стояли блокпости: нікого не пускали ні в село, ні з нього без спеціального дозволу.
– Ці покинуті, огороджені села, – каже Людмила Борисівна, – мовби перекреслені з мапи живого світу. Таке не забувається.
Групу розмістили в приміщенні санепідемстанції: одинадцять чоловіків – в актовій залі на розкладачках, п’ять жінок – у кабінетах, теж на розкладачках. Обіцяного спецодягу і безкоштовного харчування не дали. Із засобів захисту – лише респіратори.
На другий день у всіх почало боліти горло. Вирішили – інфекція, застудились. Звернулись до лікарні. Там пояснили спокійно: це не застуда. Так реагує щитоподібна залоза на радіацію.
Заміри зранку до ночіРобочий день офіційно починався о сьомій тридцять. Неофіційно – раніше.
– З шостої ранку під дверима вже гуркотіли кошики, – згадує Людмила Борисівна. – Люди з навколишніх сіл приїжджали виміряти радіацію в овочах, фруктах, молоці, меді. І так щодня, без вихідних.
О пів на восьму – нарада, розподіл завдань. Усі чотири автомобілі з водіями, лікарями з помічниками, дозиметристами, лаборантами вирушали по селах Поліського району. В тому числі – до населених пунктів зони «жорсткого контролю» в 30-кілометровій зоні відчуження:
Весняне, Бобер, Варовичі, Стара Рудня, Володимирівка, Ковшилівка. Там відбирали проби ґрунту, води, молока, овочів, ягід і грибів. Двічі на тиждень найбільш забруднені зразки доправляли до Республіканської СЕС у Києві та Інституту ядерних досліджень НАН України.
Роботи було настільки багато, що думати про небезпеку не було часу. Або – не хотілося думати.
Солдати з лопатамиАле одного ранку їх розбудив несподіваний гуркіт. Вони виглянули у вікно: на подвір’ї санепідемстанції стояла військова техніка. Молоді солдати хімічних військ лопатами вручну знімали верхній шар ґрунту і грузили його на машини – вивозити на дезактивацію і поховання. Потім спеціальна техніка мила дахи, фасади, вікна – змивала те, чого не видно оком, не відчуваєш на дотик і не чуєш на запах.
– Оце був один з моментів, коли ми починали розуміти небезпечність нашого перебування там, – зауважує Людмила Борисівна.
Ще два тижніВідрядження мало закінчитися 15 серпня. Але 13-го зателефонував головний лікар з Рівного: продовжуємо ще на два тижні. Знайти людей на заміну було тяжко – правдива інформація про зону якось просочувалась у регіони,
попри всі грифи таємності і відсутність інтернету.
Завідувач лабораторії Валерій Швець звернувся до головного лікаря з проханням: хоч трьох дівчат заберіть. У відповідь отримав догану і звільнення з посади.
Дівчата залишились. Усі залишились.
За цей час шістнадцять людей стали справжньою сім’єю. Був навіть свій «кухар» – помічник лікаря з комунальної гігієни Назар Кіндратович Дмитрук, який у вільний час ліпив вареники і готував голубці. Харчувалися переважно тим, що приносили мешканці навколишніх сіл на дослідження: помідорами, огірками, сливами, грушами, яблуками, чорницями, медом, молоком. А ще – посилками з дому.
Після тяжкого дня при тридцятиградусній спеці рятувала лазня у великому військовому наметі на подвір’ї. А в неділю, коли фон трохи спадав, молодь ходила на дискотеку – в міському парку неподалік був танцювальний майданчик.
– Лунала музика, і годі було повірити, що в повітрі над нами кружляє щось невидиме і смертельне, – згадує Людмила Борисівна. – Ми були такі молоді.
До того вони не були знайоміСаме в тому відрядженні між Людмилою і водієм групи Дмитром Леляхом виникла симпатія.
– Привабливий, життєрадісний, завжди позитивно налаштований, готовий допомогти та підтримати, – розповідає вона про майбутнього чоловіка.

Людмила Лелях з чоловікм теперішній час До початку відрядження вони навіть знайомі не були – просто двоє колег з однієї установи. Місяць пліч-о-пліч, тяжка робота, спільний побут, тривога і молодість водночас – це єднає людей інакше, ніж будь-що інше. Повернувшись до Рівного, зрозуміли, що їм не вистачає одне одного. Почали зустрічатися. За рік одружилися.
ПоверненняНаприкінці серпня група повернулася до Рівного. Позаду – місяць у зоні, тисячі проб, сотні кілометрів дорогами забрудненого Полісся, ночі на розкладачках, ранки з чергою під дверима і порожні села за колючим дротом.
Чорнобиль не відпустив їх і після повернення. Здоров’я давалося взнаки – в когось раніше, в когось пізніше. Багатьох із тих шістнадцяти вже немає. Інші борються з недугами. Лави ліквідаторів з кожним роком рідшають.
Батьки Людмили Борисівни досі зберігають папірець, який їм вручили від медичного училища – Подяку за те, що їхня донька поїхала в небезпечне відрядження.
Маленький пожовклий листок. Приємність і тривожний спомин одночасно.
Та сама установа. Той самий двірЛюдмила Борисівна Лелях сьогодні очолює токсикологічну лабораторію в тій самій установі – тепер вона називається ДУ «Рівненський обласний центр контролю та профілактики хвороб МОЗ України». Дмитро Васильович працює там само – механіком гаража. Та сама установа, той самий двір на вулиці Котляревського. Та ж праця – тільки вже без черги з кошиками до дверей і без приладу, стрілка якого давно впала за межу шкали.

Василь ГЕРУС
Журналіст із понад тридцятирічним досвідом роботи в регіональній пресі. Працює з темами місцевого самоврядування, суспільного життя, історії, культури та розвитку громад. З 2018 року головний редактор газети “Сім днів”
У різні роки був кореспондентом, завідувачем відділу, заступником головного редактора та головним редактором у виданнях «Вільне слово», «Рівне», «Літопис Заходу», «Рівненська газета» та «Сім днів». У 2018–2023 роках очолював редакцію газети «Сім днів» і керував діяльністю ТОВ «Рівненська газета “Сім днів”».
У 2013 році отримав звання Заслуженого журналіста України.
7dniv.rv.ua/
Запис За межею шкали: історія подружжя з Рівного, яке працювало після аварії на ЧАЕС спершу з'явиться на 7 днів.