Рівненський апеляційний суд скасував рішення місцевого суду, яким задоволено позов кредитора про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором.
Про це повідомляють у пресслужбі суду.
Як зазначається, 8 вересня 2025 року ТзОВ "Кей-Колект" звернулося до Рівненського міського суду з позовом до рівнянина про стягнення заборгованості.
У позовній заяві йшлося, що 28 грудня 2007 року позичальник уклав договір з "УкрСиббанком" на отримання кредиту в розмірі 30 тисяч доларів США та зобов'язувався повернути кошти не пізніше 26 гружня 2013 року.
Згодом банк звернувся до суду щодо примусового стягнення заборгованості.
28 липня 2010 року Рівненський міський суд стягнув солідарно з відповідача та ще ожнієї особи на користь банку заборгованість в сумі майже 238 тис. грн.
Проте кошти сплачені не були.
Відтак, ТОВ "Кей-Колект" просило стягнути з відповідаа заборгованість в сумі 156 980 грн, з яких: 34 655 грн- сума 3% річних та 122 324 - сума нарахованих відсотків.
Суддя Рівненського міського суду Ірина Гордійчук 17 листопада 2025 року задовольнила позов ТОВ "Кей-Колект" та стягнула з відповідача вказану суму.
Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку.
У поданій апеляційній скарзі зазначає, що лише грошова одиниця України - гривня підлягає індексації внаслідок знецінення, іноземна валюта індексації не підлягає.
Як вказують в апеляційному суді, сплив строків пред’явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності зі спливом певного періоду після видачі судом виконавчого документа.
Оскільки у справі, як переглянув апеляційний суд, стадія виконання рішення місцевого суду завершилася зі спливом строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, а питання поновлення судом пропущеного строку позивач не порушував, реалізація цього зобов’язання неможлива через примусове виконання, тому немає правової підстави для стягнення похідного зобов’язання.
Реалізація своїх процесуальних прав у цьому випадку залежить виключного від волі самого кредитора (позивача, стягувача), який не міг не бути обізнаний з наявністю провадження у вказаній справі та із встановленим законом строком для пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Надання стягувачеві можливості постійно пред’являти вимоги до боржника про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на вимогу, яка не може бути примусово виконана, суперечить принципу правової визначеності, який у свою чергу є складовим елементом принципу верховенства права.
Як зазначено Верховним Судом у постанові Великої Палати від 11 лютого 2026 року, «з урахуванням власних висновків у цій справі Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних за невиконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, правильно виходили з того, що у зв’язку зі спливом строку, наданого законом для пред’явлення виконавчого листа до виконання, відмовою суду у поновленні цього строку і у видачі дубліката виконавчого листа, немає і обов’язку відповідача у грошовому зобов’язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення можливого похідного зобов’язання».
Зважаючи на такі обставини, колегія суддів прийшла до висновку, що у задоволенні позову кредитора до боржника про стягнення заборгованості за кредитним договором необхідно відмовити, а оскаржене рішення суду попередньої інстанції — скасувати.