Рівне

Як осушували Полісся: історія меліорації на Рівненщині

7 чер•7 днів

Полісся завжди жило за своїми непорушними законами. Тут століттями володарювало болото. Воно самотужки диктувало, де пролягатиме стежка чи знайде прихисток людина. Край не терпів дилетантів, тримаючи тонку межу між обжитим простором і первозданною природою. Аж поки в ці глухі, перезволожені землі не прийшла людина з нівеліром і теодолітом. Задум був зухвалим – приборкати стихію, затиснувши її в чітку геометрію каналів.

У День працівників водного господарства згадуємо епоху, коли на Рівненщині реалізовували один із найбільших інженерних проєктів ХХ століття – осушення поліських боліт. Про людей, які стояли за цими змінами, розповідає колишній інженер тресту «Поліссяводбуд» Володимир Табаков.

Перші борозниПочаток поклала експедиція Йосипа Жилінського наприкінці ХІХ століття. Тоді сотні людей вручну копали канали, занурені по коліна в холодну воду. Вони й не підозрювали, що ці вистраждані траншеї стануть фундаментом грандіозної системи. А 1914 року поруч з’явилася Сарненська дослідна станція, де розум агрономів уперше зустрівся зі стихією, відкриваючи шлях до наукового освоєння регіону.

Справжній сплеск меліорації припав на повоєнні роки. Роботи розгорнулися масштабно. Головним імпульсом став масовий ентузіазм, де прагнення перекроїти ландшафт випереджало розуміння екологічних наслідків. Край потребував площ для сільського господарства. Тож меліорація стала інструментом продовольчої безпеки регіону.

Людина з інженерною волеюТочкою відліку системного освоєння стала постать Віктора Левченка. Очоливши 1947 року відділ іригації та меліорації в управлінні сільського господарства (згодом – облводгосп), він вніс у справу потужну інженерну волю. Віктор Левченко одразу зрозумів ритм поліської води: кожен шлюз, канал, дрена чи оглядовий колодязь були частиною живого організму, де доводилося шукати баланс між проєктом і реальністю.

Індустріальний розмахМинали роки. Справа вимагала нових горизонтів. Край зажив ритмом великого будівництва. Визначальним етапом став 1967 рік, коли трест «Поліссяводбуд» очолив Василь Пилипенко. З його приходом меліорація набула індустріального розмаху. Трест перетворився на потужну систему з автобазою, пересувними механізованими колонами,

заводом залізобетонних виробів та управлінням комплектації. Василь Пилипенко також опікувався зведенням житла та об’єктів соціально-культурного призначення, розуміючи: для роботи потрібні не лише машини, а й належні умови для життя людей.

1965 рік. Розбивка осушувальної системи «Немовичі» в Сарненському районі. Ліворуч – майбутній керуючий тресту «Поліссяводбуд» Василь Пилипенко. Креслення і характериПеред виходом техніки на об’єкти розгорталася копітка інтелектуальна робота. За кресленнями стояли фахівці Рівненського філіалу інституту «Укрдіпроводгосп» на чолі з Іваном Резуном. Вони щодня перекладали примхи природи на мову технічних умов і кубометрів бетону. Їхня скрупульозна праця убезпечувала від того, щоб техніка не загрузла в болотах, а споруди служили надійно.

Іван Резун був керівником чітких правил, тримав структуру та професійну етику. Серед ветеранів-проєктантів досі живе така історія: коли одному з інженерів терміново знадобилася відпустка, він засумнівався, чи погодиться шеф, адже до відпочинку за графіком було ще пів року. Колеги порадили піти на хитрість – сказати Іванові Резуну,

ніби начальник відділу сам виганяє його відпочивати через мале завантаження. Очільник філіалу, вислухавши аргумент, відповів лаконічно: «Якщо начальник каже «зараз» – значить, зараз». Іван Резун свідомо не підривав авторитет керівників середньої ланки, навіть якщо бачив хитрість наскрізь. Для нього інститут був злагодженим механізмом, де довіра важила не менше за точність інженерних розрахунків.

Троє, які сперечалисяВіктор Левченко, Іван Резун і Василь Пилипенко часто сперечалися, відстоюючи кожен свою правду: замовника, проєктувальника чи виконавця. Проте їхня співпраця трималася на відвертості поза кабінетами. За спогадами водія, якось після виснажливого об’їзду об’єктів вони зупинилися біля сільмагу за закускою. Віктор Левченко, старший із них, через проблеми з зубами уникав жорсткої їжі: «Іване, купуй «лікарську» ковбасу…». Проте Василь Пилипенко захотів смачнішого і впевнено «перезамовив»: «Бери копчену! До домашнього сала ще «варьонки» не вистачало…». У цій безцеремонності проявлялася їхня особлива спільність: довіра в головному дозволяла бути вільними в дрібницях.

І все ж основними рушіями справи були інженери, механізатори та будівельники. Дехто з них живе поруч, зберігаючи пам’ять про ті часи: начальник ПМК Ярослав Гуменюк і начальник будівельної лабораторії Євген Тиннік; ГІПи Тарас Потапчук та Олег Шпартак; геолог Олександр Левченко (син Віктора Левченка); інженери Олександр Кучеров, Олег Гаврилюк, Валентина та Володимир Кухарчуки. За всі роки на Рівненщині було введено в експлуатацію 390,4 тисячі гектарів осушених земель. Дві третини з них збудовано в час, коли трестом «Поліссяводбуд» керував Василь Пилипенко.

Він сам пройшов усю цю дорогу, міряючи поліські землі у гумових чоботях. Цей досвід залишив глибокий слід у його характері: будучи людиною простою, Василь Пилипенко завжди дивився на речі з життєвою мудрістю. У пам’яті досі живе легендарна резолюція на листі з проханням виділити дефіцитні стовпчики для сільського кладовища: «Виділити. Всі ми там будемо!». Іронія та добрий гумор завжди допомагали йому знімати напругу в найскладніших ситуаціях.

Галас і тишаТа наприкінці 1980-х років ситуація кардинально змінилася.

Здійнявся антимеліоративний галас – радше емоційний, ніж аргументований. У ЗМІ меліораторів почали звинувачувати в екологічних проблемах. Ті, хто віддав цій справі десятиліття, разом із науковцями на чолі зі Степаном Вознюком продовжували відстоювати думку, що розумна меліорація залишається життєвою необхідністю. У розпал президентської кампанії 1991 року Пилипенко навіть наважився зателефонувати у прямий ефір Рівненського радіо, щоб запитати про майбутнє галузі в Леоніда Кравчука. У відповідь пролунали лише розмиті, загальні фрази – красномовне доповнення до картини тієї епохи.

Спадщина без вирокуСьогодні, зважаючи на нинішній стан каналів та осушені землі, починаєш розуміти: природа не визнала остаточної поразки, а лише знайшла спосіб пристосуватися. Споглядаючи цю трансформацію, залишається замислитися: чи було це підкоренням природи заради виживання, чи зухвалим експериментом, уроки якого нам ще належить осмислити?

Зрештою, ця спадщина – не відгомін минулого і не монумент епохи, а каркас, на якому повинна триматися стабільна робота водного господарства.

А це щоденна копітка праця, що спирається на сучасні знання та повагу до природи Полісся – щоби край і надалі жив у безпеці та гармонії з водою.

Світлана Пікула

Журналістка та медіаменеджерка з багаторічним досвідом роботи у регіональних медіа. Працює з темами соціальної політики, життя громад, комунальних рішень та створює матеріали про сучасні історії Захисників України. З 2023 року — директорка редакції газети «Сім днів» і головна редакторка сайту 7dniv.rv.ua.
У різні роки працювала редакторкою сайту, головним бухгалтером, заступницею головного редактора та управлінською ланкою видань «Сім днів» і «Літопис Заходу». Має досвід реалізації медійних та суспільно важливих проєктів у співпраці з українськими та міжнародними партнерами.

7dniv.rv.ua/

Запис Як осушували Полісся: історія меліорації на Рівненщині спершу з'явиться на 7 днів.

Спадщина, закон, кравчук, Ланок, Колона

Читайте ще