Після повернення з війська ветеран Богдан Климовець із Рівного кілька ночей спав просто неба — у спальнику, дивлячись на зорі. За його плечима тяжке поранення, 12 операцій, тривала реабілітація та повернення до побратимів. Тепер Богдан звикає до цивільного життя, проводить час із дружиною та донькою і готується відкрити власну справу.
34-річний рівнянин довго вагався, чи залишати службу: за роки війни побратими стали для нього другою сім’єю. Удома він частіше обирає прогулянки, не любить будувати далекоглядних планів і поступово повертається до звичного побуту. А ще привіз із Донеччини кішку Лізу, яка тепер живе разом із родиною.
Інтерв’ю підготовлено в межах всеукраїнської інформаційної кампанії «Приємно познайомитися, знову». Її мета — підтримати родини ветеранів і ветеранок й допомогти їм пройти шлях повернення у стосунки з найближчими. Деталі на платформі Ветеран PRO
Від тилової служби до чотирьох бойових ротаційУ родині Богдана майже всі — медики. Мама теж радила йому обрати медицину, але він із дитинства хотів бути військовим. У 2007–2010 роках навчався у військовому ліцеї у Львові,
планував вступити до вищого військового навчального закладу, проте не вдалося.
Згодом пройшов строкову службу у внутрішніх військах, а з 2013 року працював у правоохоронних органах: був патрульним, кінологом, конвоював затриманих.
На початку повномасштабного вторгнення звертався до військкоматів на Волині та в Рівному. Потрапити до війська вдалося не з першої спроби, зрештою почав служити у Національній гвардії.
Маючи досвід роботи зі зброєю й радіостанціями, долучився до підготовки мобілізованих. Показував, як учили його, пропонував нормативи. Був командиром відділення, виконував обов’язки командира взводу. Намагався впорядкувати й побут: запропонував завчасно планувати поїздки додому, враховувати дні народження дітей і потреби рідних, щоб можливість побути із сім’єю мали всі.
Згодом добровільно перевівся з тилової частини до бойового підрозділу. Там отримав офіцерське звання й став командиром взводу. Чотири ротації провів біля Спірного на Сіверському напрямку. Пізніше служив біля Добропілля.
Донька Стефанія народилася, коли батько вже був у війську. Він зміг приїхати на кілька днів,
забрав дружину й немовля з пологового та повернувся до підрозділу.

«Підрозділ став як нова сім’я»У жовтні 2024 року Богдан отримав тяжке поранення лівої руки. Далі були місяці в лікарнях, 12 операцій і реабілітація. Руку вдалося зберегти, проте її рухливість залишилася обмеженою.
Особливо тепло ветеран згадує хірургів і реабілітолога, з якою поступово відновлював рухи. Спочатку міг поворухнути лише великим пальцем, тепер може взяти чашку, почистити зуби, дотягнутися до обличчя. Для Богдана, шульги, це суттєві зміни.
Читайте також: Як спортивна реабілітація допомагає рівненським військовим відновлюватися після поранень.
Після лікування він вирішив повернутися на службу. Одразу попередив командира: зважатиме на самопочуття, а ще потребуватиме періодичної реабілітації. Заклади для відновлення шукав сам, домовлявся й завчасно повідомляв про поїздки.
У вересні 2025 року знову був на Донеччині. Додому хотілося, але рішення звільнитися відкладав.
«За ці роки, ротації, за все, що ми разом робили, підрозділ став як нова сім’я. Було непросто прийняти рішення», — пояснює він.
Ще під час служби Богдан заочно навчався в магістратурі з екології. Повернувшись на Добропільський напрямок, захищав роботу з фронту через відеозвʼязок.
Уже після поранення президент України нагородив Богдана орденом «За мужність» III ступеня.

Небо замість чотирьох стінПро повернення до родини Богдан говорить спокійно: заново звикати до сімейного життя не довелося. Водночас деякі звички зі служби залишилися. Змінився режим сну: легше не спати вночі й відпочивати вдень. А коли є вибір між домом і прогулянкою, то обирає друге.
Поруч із батьківським домом на Волині — ліс. Часом Богдан бере тепловізор і виходить із собакою спостерігати за тваринами. Уже знаходив їжаків і лисяче кубло.
«Навіть удома кілька днів спав просто неба, у спальнику. Ліг, дивився на зорі — якось заспокоює» — розповідає він.
Змінилося й ставлення до планів. Поїздки подружжя узгоджує завчасно, щоб дружина могла підлаштувати робочий графік. А от розписувати всі вихідні наперед Богдан не любить.
«Я ніколи не відмовляю, але завчасно намагаюся не будувати планів: можуть змінитися обставини, статися форс-мажор. Це життя», — пояснює він.
Іноді його дратує, коли люди не чують одне одного. Каже, звик працювати у військовому колективі, де від чіткої взаємодії залежали здоровʼя та життя.
Підтримка потрібна і тим, хто чекаєПоки Богдан служив, дружині з дитиною допомагали сестра та батьки. Про те, як вона справлялася з хвилюванням, подружжя майже не говорило. Утім під час служби Богдан намагався регулярно телефонувати додому — підтримати та заспокоїти.
Тепер він теж бере участь у домашніх турботах — наскільки дозволяє поранення.
«Немає для мене “жіночої роботи”: можу мити посуд, прати — усе, що дозволяє рука. Не можу сидіти без діла. Коли щось роблю, то добре відволікаюся» — каже він.
Стефанію називає маленьким енерджайзером: дитина любить малювати, танцювати й сама знаходить собі заняття. А в садочку придумала свій спосіб доспати: після сніданку залазила в ігровий будиночок і засинала ще на годину.
Говорячи про підтримку, Богдан згадує й рідних, які чекають на звістку з війська. На деяких позиціях хлопці по місяцю не мали інтернету. Тоді він ставав посередником: отримував прохання через радіостанцію,
телефонував їхнім близьким і передавав, що все гаразд.
«Треба кожного підтримувати, спілкуватися. Чиїсь батьки, брати, дружини чекають на телефонний дзвінок», — каже він.
У відповідь рідні просили передати кілька слів: «Сумую, люблю». Так вдавалося підтримувати зв’язок, навіть коли поговорити було неможливо. Богдан знає із власного досвіду: допомога потрібна і тим, хто служить, і тим, хто чекає.

Власна справа та нові плани після службиНині Богдан уже розробив бізнес-план і готується відкрити власну справу. Для старту потрібне обладнання, яке він хоче придбати за грантові кошти. Розібратися в підприємництві допомагає курс «Мистецтво ветеранського бізнесу 5.0». На заняттях учасники обговорюють свої ідеї з лекторами, оцінюють можливості й ризики.
Читайте також: Як ветеран із Рівненщини відкрив власний магазин за грантові кошти
На навчання потрапив завдяки Всеукраїнській профспілці захисників України, до якої долучився через приятеля. Вона підтримувала його під час лікування й посприяла реабілітації у двох санаторіях. Про своє життя після служби Богдан говорить упевнено:
«Себе не шукаю — думаю, що вже давно знайшов».
У спілкуванні з близькими йому важливо самому обирати момент для розмови про воєнний досвід.
«Коли захочу, сам розкажу історію чи ситуацію. Буває, дивлюся відео або хтось щось розповідає, і згадую: у нас теж таке було», — пояснює він.
Богдан не пропонує універсального правила для всіх ветеранів: усе залежить від людини й ситуації. Радить підтримувати й спілкуватися, але стежити за словами навіть під час жартів: «Можна сказати щось зайве — людина замкнеться, і все».
У його досвіді підтримка має конкретні форми: допомога під час лікування, робота з фахівцями, можливість навчатися й обговорювати свої задуми. У родині це спільний час із дружиною та донькою, участь у щоденних справах і можливість розповідати про службу тоді, коли хочеться самому.
Читайте також: Історія рівненського ветерана Віталія Вереса, який після тяжкого поранення знайшов нові цілі в житті.
Фото Богдан Климовець.

Запис Після 12 операцій повернувся до побратимів, а вдома спав під зорями: історія ветерана з Рівного спершу з'явиться на ОГО.ua.