Для 19-річної рівнянки Яни Зінкевич війна на сході – це школа життя. Вона стала однією з перших дівчат, які добровольцями поїхали на схід. Яна допомагала бійцям як медик й за короткий час сама зуміла організувати цілу медичну службу «Добровольчого українського корпусу». З героїчною рівнянкою поспілкувався кореспондент ERVE.UA
- Коли ти прийняла для себе рішення піти у добровольці?
- До рівненського «Правого сектору» я ще зимою приєдналася, під час Майдану. Коли почалася мобілізація, разом з частиною людей виїхала на тренувальну базу, звідти на тилову базу на Дніпропетровщині, а далі – ще ближче до фронту. У мене особливо не було часу на сумніви. Я для себе вирішила, що хтось це має робити, адже адекватних медичних структур на передовій весною ще не було.
- Ви мали медичну підготовку до війни?
- Лише з тактичної медицини. А так – це допомога і поради старших побратимів й інтуїція. На початку я була сама, потім з’явились санітари, спочатку 10-20 чоловік, потім 3-5 автомобілів. Мусили розширюватись, я зайнялась цим, мушу розвивати й робитиму це, поки стане сил.
- Скільки часу ти уже на сході й скільки життів тобі вдалося врятувати?
- На початку квітня буде рік.
За весь час роботи особисто я близько 200 людей вивезла, а наш підрозділ – близько 900 людей.
- В який момент і де було найважче?
- Під Дебальцевим нещодавно. Всі військові були стомлені, змучені. Велика кількість бійців взагалі звідти не вийшла. За 3 дні було понад 280 тіл у морзі Артемівська. Це найгірший момент за весь час, було надзвичайно морально важко. Працювати доводилось й під обстрілами, але коли працюєш і у тебе в авто декілька бійців з кровотечею – про це не думаєш, немає часу.
- Чи маєте самі якусь захисну амуніцію, адже доводиться працювати під вогнем бойовиків…
- Маємо каски й бронежилети. Броньованих автомобілів нема, тому доводиться працювати на цивільних. Ми трішки їх перероблюємо, але більше на захист від ударів, від переворотів. Особливо, коли була зима, то перекинутись на швидкості під час обстрілу й кілька раз злетіти в кювет – це не дивина.
- Хто допомагає вам з медичним забезпеченням?
- Повністю ці питання закривають волонтери. Звісно, не в таких обсягах як це потрібно, але люди стараються допомагати. Останнім часом волонтерська допомога зменшилась через зростання цін.
Але якось будемо викручуватись.
- З місцевим населенням там спілкуєтесь?
- Так, ми їх опікаємо, надаємо першу медичну допомогу, доставляємо до шпиталів, надаємо, також, гуманітарну допомогу. Проросійські налаштовані теж трапляються. Вони нам ніби й вдячні, то вдячні, але я б не сказала, що в захваті. Кажуть, що хочуть в Росію. Були й полонені бойовики, яким теж допомагали. Потім передавали їх відповідним органам. А проукраїнські люди, як підтримували, так і підтримують нас.
- Чого зараз не вистачає?
- В основному засобів для тактичної медицини. Це ізраїльські бандажі, джгути, кровоспинні матеріали та іноземна апаратура: ІВЛ, дефібрилятори, кардіомонітори… Хоча деяка частина автомобілів, завдяки волонтерам, забезпечені. Але цього мало.
- Які твої подальші плани…
- Сьогодні (розмова відбулася 11 березня, - прим. авт.) виїжджаю на Київ, а звідти – на фронт. Треба об’їхати всі позиції, на Дебальцевський напрямок підрозділ завезти, на Станицю-Луганську, й заїхати на Маріупольський напрямок.
- Медичним вмінням тебе війна навчила. А якщо доведеться стріляти? Готова?
- Так, якщо доведеться – стріляти вмію. У нас всі певну підготовку проходять. Ті, хто зараз приходить до нас, більш розподілені по спеціалізації, а раніше були всі універсали. Якщо треба – когось з бою витягуєш, за кермо сідаєш, треба – відстрілюєшся.
Олександр МЕЛЬНИЧУК
