У радянські часи він був головною спортивною зіркою Рівненщини. На чемпіонатах світу з веслування на каное уродженець Березного Юрій Гурін сім разів здобував «золото», один раз «срібло» і двічі «бронзу. Після розвалу Союзу Юрій Гурін поїхав шукати кращого життя за кордон. Про своє спортивне минуле та сьогодення, а також про те, де у Рівному хотіли збудувати веслувальний канал, семиразовий чемпіон світу розповів читачам «РВ». - Як Вам, хлопцю з Березного, вдалося потрапити до збірної СРСР, стати чемпіоном світу?
- Потрапити в збірну СРСР і рік там протриматися було дуже складно. За тобою стояло сто людей, які чекали на твою помилку. Маленька помилка - і на твоє місце ставлять іншого. Як це мені вдалося? Напевно, завдяки здоров'ю, а ще везінню. У 1981-му в Березному відкрили спортінтернат, куди набрали 14-15-річних юнаків, серед них був і я. Через три роки я вже виступав у Москві на Дружбі-84. Потім потрапив до спортроти у Житомирі, де зустрів свого напарника Валерія Вешка. З ним на каное-двійці ми виграли спочатку армійські змагання, а потім Спартакіаду студентів.
У 19 років мене включили до другого складу збірної СРСР, а через рік і до основного. У 1987-му на моєму першому чемпіонаті світу ми стали чемпіонами на каное-двійці на дистанції 1000 метрів і вибороли срібло на 500 метрів.
- Але на Олімпійські ігри до Сеула наступного року Ви не потрапили?
- У відбірковому запливі ми зовсім трішки, як то кажуть, носик програли парі з Молдови та Білорусі. Від Радянського Союзу брала участь лише одна пара, тож ми поїхали до Сеула, але як запасні.
- Решту шість золотих медалей чемпіонату світу Ви здобули вже на каное-четвірці.
- Так вже склалося, що після Олімпійських ігор в Сеулі ввели у веслуванні ще одну дисципліну - каное-четвірку. І упродовж наступних трьох років наша команда-четвірка не програла жодного старту, здобувши шість золотих медалей на чемпіонатах світу. Ще дві бронзи я виборов на двійці.
- На Олімпійські ігри 1992 року до Барселони Ви вже не їздили.
- На той час я ще виступав, але вже не на тому рівні, щоб потрапити на Олімпійські ігри.
- Чи відчували наприкінці 80-х Ви себе зіркою рівненського спорту?
- Так.
Коли приїздив до Рівного зі змагань, особливо з чемпіонатів світу, мене зустрічали в аеропорту біля трапа всі місцеві спортивні вожді. Потім були зустрічі і в обкомі, і в міськвиконкомі, премії різні виділяли.
- Хто, крім Вас, тоді ще був зірками рівненського спорту?
- Велосипедист Олег Чужда, важкоатлет Валерій Устюжин, веслувальник Анатолій Шарикін. Усі вони теж були чемпіонами світу.
- Після розпаду Союзу завершилася і Ваша кар'єра?
- Майже. Ще рік я позмагався за збірну Молдови. Але це вже був захід моєї кар'єри. Вирішив поїхати працювати за кордон.
- Тобто працювати їхали вже не за спортивним профілем?
- Так. У нас тоді все зупинилося. Треба була фінансова підтримка для сім'ї. Що у мене залишилося після спорту - хіба що квартира у Рівному. Ось так і жив - трохи тут, трохи за кордоном.
- А варіантів залишитися у Рівному, в спорті не було жодних?
- Наприкінці 80-х викликав мене якось тодішній очільник міста Віктор Чайка і каже: Юра, я мототрек збудував, мушу збудувати і веслувальний канал. Мав бути канал від басівкутської дамби в бік вулиці Степана Бандери,
вздовж дитячої залізниці. На його будівництво виділили кошти, розробили проєкт. Але прийшов новий мер і вирішив ці кошти спрямувати на інші цілі. Можливо, якби був той канал, то все б склалося інакше.
- Веслуванням на ветеранському рівні займаєтесь?
- Вже років сім беру участь у складі збірної України у ветеранських змаганнях на човнах-драконах, змагався у Венеції, у Таїланді. Дуже цікаво. Купив собі каное, весло. Торік, щоправда, були лише одні змагання у Києві.
- Про роботу тренером не задумуєтесь?
- Зі спортсменів високого рівня рідко виходять хороші тренери. Запрошення були, але поки що такого бажання немає. Обмежуюся тим, що допомагаю у проведенні у Рівному дитячого турніру мого імені. Це щорічні змагання, завжди багато дітей приїздить. Мені це дуже приємно. Шкода лише, що умови на Басівкуті не дозволяють зробити ці змагання більш масштабними.