Ярослав Галас журналіст Двадцять дев'ятого вересня президент України В. Зеленький присвоїв звання Героїв України військовослужбовцям Збройних Сил України. Серед нагороджених і молодший сержант Дмитро Гранчар, котрому звання Героя присвоєно з приміткою "посмертно".
В указах про нагороди не вказується військова частина й не описуються заслуги бійців. Однак автору цього матеріалу пощастило особисто знати Дмитра і його товаришів, тому ми можемо написати, за що саме отримана зірка Героя.
Дмитро Гранчар (позивний Дємон) служив командиром екіпажу танка у 128 гірсько-штурмовій бригаді, його обожнювали піхотинці й боявся ворог. У російських соцмережах навіть з’явилося оголошення про нагороду в 25 тисяч доларів "за голову Дємона". Це був безстрашний боєць, котрий завжди рвався на штурм.
Дмитро загинув у жовтні 2022-го. Розповідаємо його історію.
 |
| Дмитро Гранчар на своєму танку Т-72 (фото зроблене за чотири дні до його героїчної загибелі) |
а мама росіянка. Після народження сина сім’я переїхала на Одещину (звідки родом батько). Саме тут Дмитро виріс, отримав освіту, працював на місцевому комунальному підприємстві електриком.
У 2015 році його мобілізували, а далі залишився в армії на контракті. Пройшов зону АТО (ООС), отримав статус учасника бойових дій. Хоча в жилах Дмитра не текла українська кров (сам він вважав себе болгарином), роки служби в ЗСУ показали, що це був справжній патріот України. У кожному бою антену танка Дємона прикрашав український прапор.
Черговий контракт Дмитра закінчувався в жовтні 2021 року, однак він продовжив його ще на рік. А через кілька місяців почалася повномасштабна війна.
Танковий підрозділ 128 бригади був задіяний у важких боях із перших днів вторгнення росії. На третій день війни екіпаж Т-72, в якому Дємон був навідником гармати, зупиняв ворожу колону на Запорізькому напрямку й потрапив під вогонь ПТРК (протитанкового ракетного комплексу).
У танк влучили дві ракети, командир екіпажу (котрий одночасно був командиром танкової роти) отримав важке поранення. Дємон разом із механіком-водієм,
незважаючи на контузії, під ворожим вогнем витягнули пораненого офіцера й передали евакуаційній групі, чим врятували йому життя.
Через п’ять днів після контузії Дємон знову вступив у бій уже як командир танка. Він супроводжував переміщення піхотного підрозділу поблизу села Мирне, побачив ворожу колону й одразу відкрив вогонь.
У результаті того бою прямими влучаннями були знищені російські БТР-80, МТЛБ (броньований гусеничний тягач), вантажівка УРАЛ із боєприпасами та російська піхота. Залишки ворога панічно втекли, не встигши відкрити зустрічний вогонь, танк і екіпаж Дємона залишилися неушкодженими.
Невдовзі після цього бою танк Дмитра разом із піхотою здійснили рейд у тил ворога і вступили в бій із підрозділом росармії поблизу села Дорожнянка. Підсумок сутички – знищені ворожі БМП-3, МТЛБ та піхотинці.
На початку повномасштабної війни досвідчених командирів екіпажів, котрі пройшли реальні бойові дії, в танковому батальйоні були одиниці. Тому Дмитро Гранчар у перервах між боями навчав новачків правильно обирати позицію, маневрувати, застосовувати різні види маскування.
Ці навчання врятували життя не одному бійцю.
 |
| Дємон і механік-водій Буратіно |
Ось як описують той бій гірські штурмовики:
– Наш взвод підсилювали два танки, зокрема екіпаж Дємона. Вони працювали дуже філігранно – постійно рухалися, міняли позиції й чергували вогонь, який не припинявся навіть під час поповнення боєкомплекту. Прямо за посадкою, яку займали росіяни, починалася ґрунтова дорога, яка вела в село, по ній на допомогу ворогу рушила колона піхоти на бортовій техніці. Наш танк вгатив по ній осколково-фугасним снарядом, від одного цього пострілу там було мінус двадцять 200-ми й 300-ми. Під час бою танкісти спалили також російський БТР – вони працювали дуже ефективно.
У ході першого штурму вдалося вибити росіян тільки з частини посадки. Головний бій із подальшим звільненням села відбувся через два дні.
– Ми рвонули на ворожі позиції, опустивши мінні трали, щоб розмінувати проходи для піхоти, – згадує той бій механік-водій танка Віктор (позивний Буратіно) – Штурмовиків мала прикривати БМП, однак після кількох черг із автоматичної гармати механік отруївся пороховими газами й не зміг рушити. Тому піхотинці пішли за нашим танком.
Т-72 на ходу безперервно крив ворога вогнем із гармати й кулемета, а коли наблизився до позицій на сотню метрів, по ньому почали лупити з РПГ (ручного протитанкового гранатомета). Дємон висунувся з люка й керував боєм безпосередньо. Його могли дістати навіть із автомата, але він ніколи на це не зважав.
– Перед кожним боєм командир просив у піхотинців кілька гранатометів і клав біля себе в башті, – продовжує Віктор – Під час того штурму, коли ми наблизилися до ворога метрів на 20, перша граната з РПГ влучила нам у лобову броню. Мене тільки трохи трусонуло, з’явився шум у вухах і все. Танк продовжив бій, хоча в нас залишилися тільки три снаряди – два кумулятивні і бронебійний. Ми розстріляли ними розрахунок ворожої ЗУ-шки (зенітної установки), яка працювала по наземних цілях. Через кілька секунд другий постріл із РПГ. Дємон встиг побачити гранатометника й крикнув мені: "Вліво!" В останню секунду я встиг різко повернути, завдяки чому влучення гранати було неважким – у нас тільки відмовила електроніка й частково заклинило гармату.
Танк доїхав до кінця посадки,
випустив димову завісу й рвонув назад – на перезарядку боєкомплекту. Він летів на 7 швидкості й на одному з підвищень навіть підстрибнув у повітрі.
Навідник зумів на ходу розклинити гармату, під час перезарядки вона так пашіла жаром, що неможливо було торкнутися. Останні снаряди гармата не вистрілювала, а "випльовувала". Але одразу після перезарядки Т-72 рвонув назад до посадки й продовжив бій, на ходу розстрілюючи ворожі позиції з гармати й кулемета. Це були дуже добрі укріплення і росіяни поводилися професійно.
Пізніше стало відомо, що проти штурмовиків 128 бригади стояла десантно-штурмова бригада з Уссурійська – регулярні частини росармії, які не збиралися відступати чи здаватися.
– Ми підійшли до позицій впритул, останні наші снаряди вгатили по них прямою наводкою з відстані десяти метрів, – каже Віктор – А далі Дємон витягнув із башти гранатомет, шмальнув по ворожій траншеї згори й почав розстрілювати ворогів зі свого автомата. Коли вистріляв свої ріжки, ми з навідником подавали йому свої. Тільки після цього росіяни почали тікати, і наша піхота захопила їхні позиції…
 |
| Віктор "Буратіно": "Перед кожним боєм командир просив у піхотинців кілька гранатометів і клав біля себе в башті" |
звільняючи один населений пункт за іншим. На підступах до одного із сіл танк підірвався на протитанковій міні й застряг. Однак Дємон з місця продовжував прикривати піхоту вогнем із гармати й кулемета, його підтримка допомогла швидше звільнити село.
На початку жовтня – новий штурм захопленого росіянами села.
– Ми взяли перший ворожий рубіж, наш навідник тоді поклав багато піхоти з гармати й кулемета, – згадує Віктор – Він розстрілював ворогів упритул, я бачив, як після влучень із кулемета від росіян відлітали шматки тіла, а вони ще якийсь час намагалися відстрілюватися. Видно, були під дією якихось препаратів. Це виглядало як фільмі про зомбі. Наша піхота тоді взяла багатьох полонених. А при поверненні на перезарядку танк наїхав на "бутерброд" (кілька закопаних протитанкових мін, покладених одна на одну). Це був дуже потужний вибух, мене "вимкнуло", я ледве зміг прийти до тями. Ми замаскували танк і дочекалися евакуації. Довкола було дуже багато російських мін, тому Дємон розвертав колони нашої техніки, щоб вони не наїхали на мінне поле.
Пошкоджений танк потрапив на ремонт – йому замінили обидві гусянки,
поставили новий каток. Після важкої контузії у механіка-водія сильно впав зір.
– Нам треба було доїхати своїм ходом до підрозділу близько 20 кілометрів, але я практично нічого не бачив, – каже Віктор – Тоді Дємон сказав: "Я буду твоїми очима, покажу дорогу". І так ми поїхали. Дємон теж був сильно контужений, уже не вперше, але ніколи не звертався до медиків, завжди рвався в бій. Його дуже добре знав ворог.
Ми навіть знайшли у ворожих соцмережах оголошення про винагороду в 25 тисяч доларів за "голову Дємона" й періодично підтрунювали над ним. Він у відповідь сміявся й казав, що треба почекати, поки ціна виросте хоча б до мільйона.
Через чотири дні після ремонту при звільненні села Нова Кам’янка на Херсонщині танк Дмитра був уражений із ПТРК. Ракета влучила в башту з боку командирського місця, Дмитро Гранчар загинув на місці...
– Дмитро з дитинства був відчайдушним, не міг всидіти на місці, – розповідає його рідний брат Олексій – ЗСУ стали для нього рідною стихією. Брату нечасто випадало приїжджати додому (навіть до повномасштабної війни), але він постійно був на зв’язку із рідними, дуже любив свого сина Артема. Ми спілкувалися з Дмитром щодня, востаннє – 6 жовтня. Брат сказав: "Я буду пару днів без зв’язку, ти не переживай, у мене все добре". А наступного дня загинув.
 |
| Штурмовик Василь "Буйвол": "Усі піхотинці обожнювали Дємона, за ним було як за бетонною стіною" |
По маршруту похоронного кортежу приспустили державні прапори, мешканці громади ставали навколішки.
– Я дуже добре пам’ятаю той штурм при звільненні Херсонщини, – згадує боєць гірсько-штурмового підрозділу Василь (позивний Буйвол) – Штурм почався невдало – "беха", яка мала нас прикривати, не поїхала, і ми опинилися на відкритому полі перед добре укріпленими позиціями росіян. Вони розстрілювали нас прямою наводкою з кулеметів і гранатометів.
Ми залягли в траві й не могли підняти голови під шквалом ворожого вогню. І тоді на російські позиції рвонув танк Дмитра. По танку лупили з гранатомета, а він із командиром, що висунувся з люка, летів напролом. Танк вибрався на російські траншеї й почав розстрілювати їх впритул із гармати й кулемета. Коли снаряди закінчилися, Дємон прямо з люка став стріляти у ворогів зі свого автомата, а далі махнув нам рукою й крикнув: "Вперед!" Тільки тоді ми змогли захопити ті траншеї.
Дємон переламав хід того штурму, російські десантники не витримали його напору й кинулися навтьоки, покидавши зброю. Усі піхотинці обожнювали Дмитра, для нього не існувало небезпеки. Ми знали, що він прикриє нас за будь-яких обставин, за ним було як за бетонною стіною.
Ярослав Галас офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя.
Фото автора.
