Це був прекрасний храм, білий і великий, він ніби тягнувся всіма хрестами та куполами вгору. Я прийшла за півгодини до недільної літургії. Перед входом до церковного подвір'я прочитала табличку, що саме тут під час окупації була братська могила, тут було поховано 116 осіб, серед яких 30 жінок та двоє дітей. Потім підійшла до стіни пам'яті з іменами жертв і роками народження та смерті, народження різні: 1928, 1953, 2000 роки, а дата смерті одна – березень 2023 року. Біля встановленого тут козацького хреста – свічки. Чим могла завинитись жінка 1928 року народження? Що вона зробила такого у свої 95?
Це один із найвідоміших храмів у світі - у містечку Буча.Містечку, яке стало відомим через звірячу жорстокість російських окупантів... Я заходжу до храму (насправді, тут їх два, верхній та нижній), де ще не прибрано стендів із фотографіями. Це фото ексгумації тіл бучан, похованих тут, у дворі. Отець Андрій служить літургію, а я поглядаю у вікно храму, з якого видно стіну пам'яті.
Після літургії храм нагадує мурашник, всі бігають у справах: хтось готується до хрещення,
хтось допомагає комусь; так завжди відбувається, коли громада вже сформована,
Отче, - питаю про Андрія, коли ми сідаємо на лаву після служби, - скільки разів ви чули від віруючих запитання: "За що?" І що ви їм відповіли.
- Якби ви знали, скільки разів я чув таке запитання від своїх побратимів, священиків, про те, що я відповідаю постраждалим віруючим. А тут немає готової відповіді. Немає чарівних слів, які стануть ліками. Іноді ти мовчиш разом із людиною, іноді обіймеш, іноді говориш про покійного, іноді слухаєш. Іноді людям насправді не потрібно слів та пояснень, просто співчуття.
Я впізнавав священика, отця Мирона, який розпочинав нашу парафію в 1993 році, потім став ченцем, ніхто не знає, за що його вбили. Його скинули у оглядову яму гаража. Я впізнав тіло парубка, який співав у нашому хорі, у мене навіть збереглося відео цього співу... (Він знаходить відео, де у 2021 році в храмі звучить чудовий чоловічий спів, і я бачу гарного чорнявого хлопця). У його кварталі тринадцять людей загинуло.
Його мама була вчителька української мови, п'яні росіяни увірвалися до хати,
катували їх та сусідів, люди були без ніг. Їх, щоб приховати злочини, відтягли на БТР і підпалили. Я знайшов одного разу чоловіка - тесля, якого добре знав, - він лежав біля свого велосипеда. Виконроба, який починав будувати наш храм, росіяни вбили, коли він увечері вийшов на балкон за консервацією. Снайпер убив знайомого, який із села їхав до Бучі на мопеді. У мене співає дівчина, її чоловік був в Азові, він загинув, але його тіло знайшли не відразу.
Не дай вам Бог бачити ваших віруючих мертвими на вулиці, говорю зазвичай своїм братам.
Але чи вивезли родину на Західну Україну перед війною?
- Так. Я відчував, що буде війна. Точніше, я з 2014 року відспівав уже десяток своїх віруючих, з усвідомленням того, що йде війна. А перед вторгненням читав у вівтарі молитву, де йшлося про готовність померти за державу нашу Українську. І коли я читав слова, у мене наче волосся на голові заворушилося, було відчуття невідворотності вторгнення.. Я сім'ю за тиждень до нього вивіз, а сам лишився. Хотів бути з паствою. Але не просто бути, а щоб користь якась була. 26 лютого, на третій день війни у м'ясопустну суботу була остання служба,
27-го вранці зайшли росіяни. Це була колона, вони обстріляли місто, пошкодили водонапірну вежу та поїхали далі. Після цього не було ні зв'язку, ні світла, ні газу. Після 4 березня росіяни окупували місто, комунікації майже не було. Були смерті... Серед імен, які ви бачили на стіні пам'яті, мама та двоє дітей.
Через дорогу від храму їхній будинок вони намагалися виїхати 5 березня.. Біля мого будинку їхню машину розстріляли. Батько виповз, а мама та двоє дітей згоріли в авто. Ось такі люди лежали по нашому містечку. Ворони літали над ними, собаки бігали. За чотириста метрів звідси був морг, холодильні камери не працювали. У нас цвинтар за містом, але їхати і ховати було нереально.
9 березня із Бучі виїхали перші автобуси з людьми, 10-го був гуманітарний коридор. Я зустрівся із міським головою, який ще був у місті. Він каже: треба ховати людей, везти їх на цвинтар небезпечно, давайте ховати на території церкви. Я тоді не знав, чи це назавжди, чи буде ексгумація, але погодився, що це треба зробити.. Міськрада ще була на місці, зачистки росіян почалися пізніше.
Вони тоді просто заходили до кожної квартири, шукали бандерівців та зброю. Меру довелося виїхати пізніше, його будинок пограбували, там зробили засідку.
Дорогою, якщо їхати з Гостомелю на Київ, перед мостом, там, де розв'язка була, росіяни розстрілювали кожну машину. Людина під'їжджала до цього місця – її методично розстрілювали. Мені дзвонять, просять приїхати поховати, а я кажу, вибачте, ну не дістануся до вас. Найбільше жертв було, коли сім'ї намагалися виїхати, та не допомагали ні білі прапори, ні табличка: діти. Вони випускали людей лише три чи чотири рази, коли були зелені коридори.
Спочатку людей убивали, бо вони хотіли врятуватися, а коли росіяни вже окупували місто, то просто розстрілювали. Переважна більшість із тих, кого ховали перед церквою, було розстріляно просто без причини, на вулиці чи вдома. Тому коли ми вирішили ховати померлих, люди одягали білий одяг, брали візки із супермаркетів та збирали тіла загиблих.. На вулиці Вокзальній лежало близько сорока людей.
Знаєте, наші священики були першою метою. Але жоден із ваших віруючих вас не здав.
- Я поводився обережно,
не одягав священичого вбрання. Крім того, я тут з 1996 року, всі мене знали. На моїх очах виростали діти, яких я хрестив і які приходили до мене на вінчання.
Але життя в окупації – це молитва та розуміння, що кожен день може бути останнім. Ідеш – чотири БТРи стоять. Група росіян забігає у кожну хвіртку, обшук робити. Я не побачив вчасно, йду вулицею, розумію, що розвернутися і побігти не вийде, тоді вб'ють, тож просто йду. Кажу, можу пройти. Вони матюкаються, допускають. Далі блокпост, молодих хлопців роздягають татуювання шукають. Я йду...
Про що, яку молитву ви молилися тоді?
- Я просто розмовляв із Батьком. Своїми словами. Комунікації із віруючими не було. Я раз на добу ліз на сосну, шукати інтернет, щоб сказати рідним, що я живий і злазив. Ми в цей час здобули неоціненний досвід. Мої віруючі виїжджали з однією сумочкою, не знаючи, чи є в них будинок. Але більшість, чия сім'я залишилася живою, говорили мені: вдома вже немає, але всі живі, і нам цього достатньо.
Спати тоді не міг. Було холодно. Мене рятував камін, який я запалював уночі. Весь час витрачалося на мінімальне забезпечення побуту:
знайти воду, сховатися від обстрілу.
Чи читали ви заупокійні, коли почали збирати людей?
– Приватно, читав літії. 10 березня ховали перших загиблих, їх привозили партіями.Тут же крутилося все, когось я мав проводити до автобуса, приїхав трактор, бігцем викопали могилу, поки нічого не прилетіло. Поховали, я щось коротке прочитав. Потім напруга зростала, я виїхав, встиг, після цього до мене прийшли з обшуком.
Вчасно виїхали Тому що цими днями росіяни вже розстріляли священика Максима Козаччину, а отця Сергія з Херсона допитували і страшно катували...
- Росіяни не могли просунутися, після Ірпеня лютували і поверталися сюди страшні у своїй невдачі, мстили цивільним. Коли звільнили Бучу, я одразу повернувся. Почалася ексгумація.
По всій Бучі разом із селами було розстріляно 501 особу. Понад сто у нас, а ще у скверах, городах. У нас у храмі поховали 116. Більшість я відспівував. Але це була процедура – упізнати. Сюди приїхали французи із мобільною лабораторією ДНК, вони у всіх померлих взяли матеріал для тестів ДНК, у родичів брали. Досі є невідомі...
На жаль, окупацією досвід війни не закінчується.
Вчора я ховав молодого військового, 35 років, який помер від поранень. Раніше я хрестив його дочку.
Чи не пішли люди з храму після цього?
– З тих, кого я знаю, всі люди залишилися віруючими. Немає в мене людей, які зневірилися. У мене панахиду співають бабусі, одна із них другу окупацію пережила. Коли починає горіти земля, то люди завжди звертаються до найвищої сили.
Чи пам'ятаєте першу службу тут після звільнення?
- Так. Напередодні Благовіщення приїхав владика Єпіфаній, помолився на могилі, ексгумації ще не було. Привіз допомогу бучанам до центру допомоги при школі. Такий був щемливий момент. Люди приходять зарядити телефони, тут митрополит розмовляє з ними, дає допомогу. Напередодні об'їздили всіх, запросили людей на службу наступного дня. Усі, хто був у Бучі, прийшли: молилися, плакали, поминали, дякували, просили про перемогу. Все-все було на тій благовіщенській службі.
Отче, а люди, які загинули – мученики, можуть молитися за нас?
- Складно сказати. У нас був колись такий підприємець та політик Ржавський. Проросійські погляди, росіяни в нього жили. Але як росіяни втекли,
вони його розстріляли. Хто він? На жаль, безневинно вбиті не завжди святі. Бог знає їхні серця.
У вас такий гарний храм. Усі кажуть, що храмове будівництво заморожене через брак коштів.
– Ми будувалися з 2010 року. Храм дорого будувати, але якщо з розумом і творчо підходити, самим багато робити, то процес іде. І коли люди бачать, що ти шукаєш якісного, але не надто дорогого, акумулюєш кошти, то всі раді допомогти. Іконостас із кримського каменю, візерунки на залозі у вигляді павлів з якоїсь етикетки, панікадила та лампадки за власним проектом виготовили.. І місцевий бізнес, і прості люди – усі допомагали.
Чи змінився церковний ландшафт у Бучі? Громади з МП переходять?
- З п'яти громад, троє перейшли. Легко це зробила громада Ірпеня. Вони завжди хотіли, там був проукраїнський настоятель, але до війни митрополія миттєво забрала храм. А так одразу після звільнення Київщини перейшли. У Ворзелі громада перейшла до ПЦУ - і просто попросили настоятеля забрати особисті речі.
У двох інших храмах колишнього МП громади перейшли, але проводити служби у церквах поки що не можуть.
Московський патріархат затягує це, одну споруду церкви вони приватизували.
Відділ культури запрошував їх на спільні з нами поминальні заходи. А вони кажуть, мовляв, не знаємо, що владика скаже. У нас архієрей у Бучі з Моспатріархату. Молитися з нами не стали, але один із тих священиків прийшов просто як гість. Жодної панахиди не служили разом. Я з ними намагався спілкуватися, говорю, що мені їхні церкви не потрібні, мені мого храму з головою. Не виходить діалог.
Час отця Андрія вичерпується - одразу три пари прийшли хрестити діток. Я дивлюся на малюків і розумію, що деякі з них були народжені нещодавно, під час війни. Це були щасливі, бажані навіть у війну діти, щасливих батьків.
І це хрещення було своєрідним подарунком українському священикові, який впізнавав понівечене тіло хлопця з розкішним тенором, який стояв над трунами тих, кого десятиліттями бачив у храмі. І читав короткі молитви, щоби встигнути поховати до обстрілу.
Подарунок доброму священикові, який збудував храм і згуртував парафію, куди приходили на Великдень до семи тисяч чоловік, - це те, що жоден з віруючих не зрадив його під час окупації, жоден не залишив прихід, коли росіяни пішли.
