Новий тиждень, на жаль, починається з нових звісток про загибель наших захисників на фронті. На цей раз громади повідомляють про загибель Миколи Семікопного, Олександра Скрипника, Олега Морозова, Дениса Кульчара, Сергія Плотнікова, Олександра Юженка, Романа Ярошенка, Юрія Швеця та Артема Уладовського, повідомляє I-VIN.INFO.
Іванівська територіальна громада у скорботі. З глибоким сумом повідомляють про загибель Миколи Семікопного.
Семікопний Микола Васильович народився 28.03.1990 с. Іванів Калинівський район Вінницька область. Закінчив Іванівську ЗОШ№1 та вступив до ПТУ№33 м. Носівка де здобув професію електрика. 2005 році переїхав до міста Київ де працював в різних сферах, 2019року працював ПП «ТУРБОСЕРВІС» розбірником турбин.
На початку 2024 року з дружиною Іриною проживали в Києві.
19.10.2024 був мобілізований до військової частини А3435, згодом був переведений до військової частини А1736 2 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 2 стрілецького батальйону кулеметник.
Загинув 03.03.2025року отримавши поранення несумісні з життя місто Вовчанськ Харківської області.
Вчора, 9 березня, рідні, друзі, однокласники, побратими, керівництво громади та місцевого старостату, мешканці Нетребівки і усієї Томашпільської громади прийшли вклонитись Герою Олександру Скрипнику за неоціненний ратний подвиг та провести його в останню життєву дорогу.
Народився Олександр Володимирович Скрипник 22 квітня 1989 року у селі Нетребівка. Після навчання в місцевій школі навчався у Вінницькому ПТУ, закінчив водійські курси у Брацлаві. Відслуживши строкову військову службу, повернувся у рідне село. Влаштувався працювати водієм у колгоспному автопарку. Згодом кілька років трудився трактористом у філії «Колос» та водієм у ПрАТ ПК «Поділля». Одружився, разом з дружиною Людмилою народили та виховували двох синочків.
На захист Батьківщини Олександр Скрипник був мобілізований 16 грудня 2022 року. Службу ніс у званні солдат, водій автомобільного відділення підзвіту боєприпасів самохідного артилерійського взводу 2 самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону. Серед побратимів мав особистий позивний «Маестро». За участь у бойових діях був нагороджений нагрудним знаком «Ветеран війни – учасник бойових дій».
Життя хороброго Воїна-Героя обірвалося 2 березня 2025 року в районі населеного пункту Суджа Курської області. Осколки ворожого дрона влучили прямо в автомобіль, в якому слідували українські Захисники.
Сьогодні в Кошаринецькому старостинському окрузі Бершадської громади провели в останню путь земляка, воїна-захисника Олега Морозова, який з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України.
Олег загинув у травні минулого року на Донеччині, віддавши своє життя за нашу свободу, за рідну землю. Лише зараз ми мали змогу гідно попрощатися з Героєм та вшанувати його подвиг.
7 березня, в установі Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», від отриманих поранень внаслідок артилерійського обстрілу в районі н.п. Борки Курської області, відлетіла у вічність душа нашого молодого Героя, стрільця штурмового спеціалізованого взводу, жителя с. Брицьке, Кульчара Дениса Євгеновича.
Сьогодні Вінниця проводжає у вічність воїна Сергія Плотнікова.
Уродженець Херсонщини Сергій Плотніков боронив нашу державу в АТО/ООС у 2016-2017 рр.
Долучився до війська і під час повномасштабного російського вторгнення. Виконував бойові завдання на багатьох найгарячіших напрямках фронту. Був сміливим воїном, самовіддано захищав територіальну цілісність та суверенітет України. На жаль, 7 березня серце Сергія Миколайовича припинило битися. Йому було 58 років.
Знову важка втрата. На війні загинули Олександр Юженко та Роман Ярошенко. Вчора, 9 березня, вінничани прощалися з Героями.
Олександр Юженко добровольцем долучився до Збройних сил України влітку 2022 року. Захищав Батьківщину у лавах підрозділу десантно-штурмових військ 135-го окремого батальйону територіальної оборони. Брав безпосередню участь в боях на сході та півдні країни. Був матросом-сапером. Під час виконання військових завдань отримав кілька поранень, наслідки яких призвели до смерті. Воїн відійшов у вічність удома 5 березня. Йому було 59 років.
Ганна, племінниця Олександра Анатолійовича, каже, що до останньої своєї хвилини, він зберігав оптимістичне налаштування та сильну віру в перемогу України.
Народився Олександр Юженко 2 лютого 1966 року в сім’ї військового,
який тоді ніс службу на крайній півночі. Втім, невдовзі його перевели до Вінниці. Тут Олександр закінчив 12-ту середню загальноосвітню школу та вивчився на токаря. Свого часу працював на заводі «Кристал», пізніше – докладав свої сили на інших роботах, їздив на заробітки у далекі країни.
«Дядько Саша мав золоті руки. Був дуже добрим та веселим, любив пожартувати, – розповідає племінниця Небесного Воїна Ганна. – Вмів гарно малювати та захоплювався різьбленням по дереву. На згадку про це в мене залишилась декоративна птаха, якою він колись прикрасив біля будинку власноруч висаджене дерево. Тепер за ним доглядатиму я…»
Роман Ярошенко став на захист України торік восени. Виконував бойові завдання у складі 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади. За проявлені лідерські якості отримав звання молодшого сержанта. Навіть після поранення повернувся у стрій. Життя 41-річного воїна обірвалося 28 лютого внаслідок мінно-вибухової травми у бою на курському напрямку.
Уродженець Запоріжжя Роман Ярошенко всі свої дитячі та шкільні роки провів у місті Василівка, де з’явився на світ 21 листопада 1983 року.
Тут опанував і свою професійну освіту за спеціальністю кухар-кондитер, а також фахівця «Харчових технологій». На роботу поїхав до Києва та до мобілізації у військо працював у складських приміщеннях відомої торговельної компанії.
«Початок повномасштабного російського вторгнення для нашої родини був надзвичайно складним. Батько, який залишився жити у місті Василівка Запорізької області, потрапив під окупацію. Більш як пів року перебував у надскладних умовах. Це дуже підірвало його здоров’я, тож після переїзду до мене у Малі Крушлинці він довго не прожив. Смерть батька стала для нас важким ударом, – розповідає сестра полеглого воїна Марина. – Так і не оговтавшись сповна, Роман вирушив на війну. Він не мав армійського досвіду, втім бажання захистити всіх нас від ворога переважило. Роман опанував військову справу дуже швидко та був опорою для своїх побратимів».
Жінка також каже, хоч Роман і не встиг створити власну сім’ю, він надзвичайно легко знаходив мову з дітьми, був добрим дядьком для своїх двох племінників. Коли приїздив погостювати у Малі Крушлинці, не сидів без діла,
завжди порався по господарству, допомагав сусідам, дуже любив людей.
Позавчора, 8 березня, Вінниця схилила голову у невимовному смутку. До місця вічного спочинку жителі громади проводжали двох відданих синів України – Юрія Швеця та Артема Уладовського.
Повернувся з Європи, щоб боронити Україну – Юрій Швець
Юрій Швець до повномасштабного російського вторгнення перебував за кордоном, де вже пів десятиліття працював водієм-далекобійником, перевозив вантажі європейськими дорогами. Та коли в Україні розпочалась велика війна, чоловік одразу повернувся додому та став у стрій оборонців. Воював у 3-й окремій танковій Залізній бригаді. Був оператором БпЛА. У перші місяці захищав столицю, а далі була Харківщина з пекельними ізюмським та куп’янським напрямками. Свій останній бій воїн прийняв 4 березня поблизу села Чугунівка Куп’янського району. Йому було 38 років.
Вдома на Юрія чекали дружина та маленька донечка, мати та сестра.
«Юрій завжди казав: “Я вперед. Все зроблю сам”. Бо понад усе хотів захистити своїх побратимів. Навіть, коли здоров’я дало збій, не погодився залишити своїх хлопців і щойно став на ноги – повернувся у стрій»,
– розповідає дружина полеглого Героя Дарія.
Народився Юрій Швець 14 лютого 1987 року в селі Пилипи Могилів-Подільського району. Після закінчення середньої школи на Шаргородщині вивчився на маркетолога у Полтавському університеті економіки і торгівлі. До влаштування на роботу перевізником, працював торговим агентом у Вінниці, де мав сім’ю, в якій разом із дружиною виховував донечку.
«Юрій був добрим, порядним, надійним. Вмів дружити, цінував тих, кого вважав своїм другом. А найбільшою радістю для нього була донечка. Він нею дихав, не міг натішитись… Робив усе, щоб мала можливість реалізувати всі свої мрії, відбутися в обраній професії…» – каже жінка.
«Своїх не лишаємо на полі бою», – Артем Уладовський
Артем Уладовський долучився до війська позаминулої весни. Майже два роки виборював суверенітет та незалежність України у складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади. Був молодшим сержантом. Брав участь у боях на донецькому, а згодом на курському напрямку. Загинув при виконанні військового завдання 28 лютого. Серце воїна зупинилося у 35 років.
«Ми своїх у бою не залишаємо.
Це були його слова. Артем всіма силами намагався винести з-під обстрілу тіла побратимів, рятував поранених. Один із таких моментів закарбували на фото. На ньому він втомлений, весь у багнюці, але щасливий від того, що зміг евакуювати хлопців», – розповідає тітка та хрещена мати полеглого воїна Наталія Василівна.
Артем Уладовський народився 18 травня 1989 року у Вінниці. Рано осиротів, не так давно один за одним пішли у вічність і його батьки-опікуни. Та, попри це, він залишався сильною людиною. Після школи закінчив Вінницьке вище професійне училище сфери послуг, де опанував столярну справу. Працював на одному з приватних підприємств із виготовлення меблів.
«Артем отримував неймовірне задоволення від своєї роботи. Любив, коли все виходить так, як треба, коли сам відповідаєш за кінцевий результат, – каже Наталія Василівна. – Ми пишалися його успіхам, тому що в усьому він був справжнім та не кривив душею».
Читайте також, на Вінниччині працювала ППО: наслідки нічної повітряної атаки.
Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.
Фото: зі сторінок громад
