Війна

Курська ганьба Кремля: плюси та мінуси операції ЗСУ на території Росії

1 трв•LIGA.net

26 квітня начальник російського Генштабу Валерій Герасимов відрапортував Путіну, що "завершено розгром формувань збройних сил України, що вторглися до Курської області".

Як часто з ним буває, Герасимов видав бажане за дійсне. Бої у прикордонній зоні Курської області у ті дні ще тривали.

Проте українська операція в Курській області, що розпочалася 8 серпня минулого року, справді добігла кінця. Це стало ясно вже в середині березня, коли ЗСУ покинули Суджу і президент Зеленський був змушений визнати, що Курська операція "виконала своє завдання".

Відповідно, постають питання: яке завдання було поставлене перед ЗСУ, що увійшли до Курської області? І який результат цієї операції, чи можна вважати її вдалою, чи, як кажуть деякі, це була свідомо приречена на провал авантюра?

Ясної відповіді на перше запитання у Києві досі не дали. Найчастіше говорять про те, що метою операції було відволікання російських військ з інших небезпечних для України напрямків.

Безумовно, український наступ у Курській області змусив Росію перекинути туди помітну масу військ. Приблизно протягом двох тижнів Москва передислокувала на цю ділянку фронту дев'ять полків і бригад,

у тому числі кілька таких що вважалися "елітними" з'єднань морської піхоти та ВДВ, знявши їх з інших ділянок фронту та взявши зі стратегічних резервів.

На початку жовтня 2024 року головком ЗСУ Олександр Сирський повідомив, що Росія стягнула до Курської області 50 000 солдатів і офіцерів, тобто приблизно 8-9% військ, що діяли на окупованих територіях України. А на початок лютого 2025 року, за оцінками американського Інституту дослідження воєн, російські війська у цьому регіоні налічували 78 000 осіб, включаючи одинадцятитисячний північнокорейський контингент.

Але й Київ зосередив на курському напрямку значні сили, послабивши тим самим війська, що діяли на Донбасі. На початку цього року в Росії вважали, що у Курській області діють від 14 до 16 бригад ЗСУ, включаючи частини Національної гвардії. Оскільки штатна чисельність цих з'єднань приблизно відома, кількість українських солдатів і офіцерів, які перебувають там, оцінювали в 20 000-30 000 осіб з урахуванням того, що здебільшого з'єднання Збройних сил України серйозно недоукомплектовано. Іншими словами, навесні співвідношення сил на цьому фронті російсько-української війни було приблизно один до трьох на користь Росії,

що визначило результат Курської операції ЗСУ.

Інші пояснення цілей Курської операції – запобігання вторгненню Росії в Сумську область або обмін зайнятої ЗСУ території на окуповані Росією українські райони – критики не витримують.

Влітку 2024 року у Москві не планували атакувати Сумську область. Тоді в Курській області знаходився лише 72-й мотострілковий полк та кілька частин різного призначення, укомплектованих строковиками. Зрештою, Кремль із самого початку заперечував будь-яку можливість обміну територій.

Проте українське керівництво не могло не мати серйозних причин для відволікання значних сил з фронту на Донбасі для відкриття нового вогнища бойових дій на північному сході.

Успішне захоплення нехай навіть невеликої частини міжнародно визнаної території Росії стало потужним стимулом покращення морально-психологічного стану як ЗСУ, так і українського суспільства загалом.

Початок Курської операції справді спричинив в Україні сплеск ентузіазму. Це, безперечно, було дуже важливим для Володимира Зеленського, електоральний рейтинг якого влітку минулого року не перевищував 25% і серйозно поступався показником Валерія Залужного.

Могла бути й інша причина. Влітку 2024 року Росія не мала в Курській області скільки-небудь серйозних бойових контингентів, і в Києві могли розраховувати на успішний кидок у бік Курська або Курчатова, де знаходиться Курська АЕС. Поява українських військ на околицях Курська була б справді вражаючим ударом по престижу Росії, Кремля та особисто Путіна. Однак це було б украй ризикованим вчинком. Російські війська могли б ударами з флангів перерізати комунікації наступного угруповання, оточити його і знищити.

Інший, теж не здійснений сценарій, що обговорювався у ЗМІ у серпні минулого року, виглядає на перший погляд дещо фантастичним, але в ньому був певний сенс. Говорилося, що ЗСУ продемонстрували здатність завдавати Москві болісних ударів у тих місцях, де Росія не мала військ, здатних протидіяти стрімким українським наступам. Тому, наприклад, Київ міг би вивести війська з Курської області, перекинути їх, наприклад, до кордону з Придністров'ям, увійти туди, ліквідувати правляче там проросійське угруповання і заразом російський контингент, що налічує всього два мотострілкові батальйони.

Це був би потужний ляпас Путіну.

У Києві, однак, віддали перевагу збереженню якомога довше зайнятого на початок вересня району Курської області площею трохи більше 1000 квадратних кілометрів.

У цьому була своя логіка: сам по собі факт багатомісячної присутності військ противника на міжнародно визнаній території Росії є ганьбою і для Путіна, і для російських збройних сил, свідчить про їхню слабкість. Разом з тим було зрозуміло, що Москва зробить усі можливі та неможливі зусилля, щоб досягти вирішальної переваги та витіснити українські війська. Що й сталося.

Загалом же підсумки Курської операції ЗСУ суперечливі.

З одного боку, вона продемонструвала, що, незважаючи на вагому перевагу в силах і засобах, Росії знадобилося кілька місяців для звільнення зайнятих територій. Заяви Путіна, що широко цитуються, про те, що частини ЗСУ потрапили в оточення, виявилися повною брехнею.

Операція ЗСУ в Курській області вкотре показала, що поширені уявлення про російську армію як про якогось всемогутнього монстра далекі від реальності.

Вона, звичайно, монстр, але далеко не всемогутній:

без допомоги північнокорейських військ Росії навряд чи вдалося б витіснити ЗСУ з Курської області. При цьому з'явилися шокуючі дані про втрати армії КНДР: 8500 загиблих, 11 000 поранених. Ці цифри, що показово, були опубліковані телеграм-каналом, близьким до однієї з веж Кремля. Можливо, це дезінформація, але гадати, навіщо і кому вона знадобилася безглуздо. А якщо це правда, то втрати російської сторони у Курській області справді колосальні.

З іншого боку, у боях у Курській області виявились слабкості українських військ та політичного керівництва. Так, за підтвердженими відео- та фотоматеріалами та даними, ЗСУ втратили в Курській області понад 600 одиниць бронетехніки, у тому числі 62 танки, 211 БТР/БМП, а Росія – близько 700 одиниць бронетехніки, серед яких майже 400 БТР/БМП та 70 танків. "Таке співвідношення втрат без перебільшення катастрофічне для ЗСУ, – писав український військовий оглядач Віталій Кононученко, – адже зазвичай втрати росіян перевищують українців у 2,5–3 рази". З цим можна погодитися, оскільки в Курській області Росія переважно наставала,

а втрати сторони, що настає, завжди в кілька разів більше, ніж обороняється.

Загалом Курська операція стала ще одним свідченням того, що у стратегії України політичні цілі, у тому числі при ухваленні рішень щодо початку та продовження конкретних операцій, часто домінують над міркуваннями військової доцільності.

Це небезпечно, особливо якщо ці цілі не відповідають реальним військовим можливостям. А прагнення максимально відтягнути наказ про відступ, коли оборона того чи іншого плацдарму стає неможливою, обертається надмірними втратами як особового складу, так і озброєнь. До того ж, Україна не тільки змушена залишити Курську область, а й може втратити частину території в Сумській області, що ускладнить стан справ на фронті та послабить позиції на можливих переговорах про перемир'я.

Колонку вперше опубліковано Радіо Свобода,
передруковано з відома та дозволу автора та редакції РС

Свобода, кремль, Дія, рейтинг, фронт

Читайте ще