Страшна та болюча новина вкотре сколихнула Бердичівщину: 5 червня 2025 року поблизу м. Прилуки, виконуючи бойове завдання, загинув КОГАЙ ВЛАДИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ.
Слова загубилися в сльозах. Серце крається від болю… Клята війна забрала ще одне дорогоцінне життя. Біль втрати не мине… Спогади про Владислава лише світлі. Відкритий, простий, щирий. Серйозний – не по роках. До всього ставився відповідально, виважено. Доброзичливий, здатний бачити тільки добро і ні краплини зла.
У Великоп’ятигірській та Маркушівській школах, що в Райгородоцькій громаді Бердичівського району, Владислав вчився добре, любив точні науки, багато читав, був ерудованим, вихованим. Спокійний, уважний, комунікабельний, розумний. Вірний товариш.
Цей хлопчик завжди був на крок попереду від своїх однолітків. Стриманий, готовий допомогти, дати слушну пораду. Змалечку простежувалось, що Владислав – справжній господар, надійний мамин помічник. Проживав у селі Велика П’ятигірка на Бердичівщині, тому вн умів все: дати лад у домашньому господарстві, вибороти перемогу у спортивних змаганнях, допомогти в організації свята.
Не дозволяв собі ні в чому помилятися. Завжди виконував обіцянки. Це було для нього святе – дотриматись слова.
Владиславу було лише 30… Йому б ще жити, мріяти, ростити діточок, обіймати рідних і просто радіти життю.
Він так мало прожив, але так багато встиг: встиг стати героєм, який завжди з нами тут, на Землі. Він – не загинув, він лише тихенько-тихенько спить… Наш ангел-охоронець…
На жаль, словами не загоїти в серці болючу рану втрати. Адже смерть мужнього захисника – велике горе для нас усіх. В цю сумну мить поділяємо горе сім’ї Владислава та усі разом схиляємо голови в глибокій скорботі.
Дякуємо мамі Світлані Вікторівні за виховання мужнього сина і захисника, ПАТРІОТА УКРАЇНИ.
Найкращі сини України віддають своє життя за наше вільне та мирне майбутнє. Владиславе, дякуємо, що ТИ був і БОРОВСЯ за нашу Свободу!
Вічна слава і пам’ять герою!
обов’язково переможемо і помститимося за кожного українського воїна!
