Міжнародний легіон оборони України — одна з найпрофесійніших і найефективніших частин українських сил оборони, хоча про нього рідко згадують у міжнародних медіа. І це — не випадковість. У складі Легіону служать добровольці з понад 70 країн світу, і саме тому його бійці є пріоритетною мішенню для російських сил.
На початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році президент Володимир Зеленський закликав іноземців долучатися до захисту України. Цей заклик став основою для створення унікального військового підрозділу, який нерідко порівнюють із легендарним Французьким іноземним легіоном.
У своєму репортажі NV розповідає історії бійців з різних країн, що долучилися до Міжнародного легіону.
Автор — Дем’ян Шевко
Поки Росія розгортає ще один гучно розрекламований літній наступ у четвертому році своєї війни, NV отримав рідкісну можливість відвідати позиції Легіону на сході України. Мета — познайомитися з тими, хто залишив усе заради боротьби за свободу України, і зрозуміти — чому. Ми прямуємо до бази Легіону, і спека у прифронтових селах гуде напругою. Тривожні обличчя місцевих розповідають про цю війну більше,
ніж будь-яке агентське зведення.
Я сиджу в затінку широкого клена, поруч із групою іноземних бійців. Ця добре замаскована тилова база розташована всього за кілька кілометрів від лінії фронту, і постійно перебуває під загрозою ударів дронів та артилерії. Військові називають її «мінус першою лінією» — достатньо близько, щоб відчувати війну, але ще і не «нуль». Тут легіонери відпочивають, проходять ротації й готуються до нових бойових завдань. Дехто п'є воду з фляг, інші чистять зброю або просто сидять на одинці зі своїми думками. У жорсткому ритмі війни, де тиша нетривала, а смерть може спіткати будь-якої миті, немає місця для розпорошування уваги. Проте завжди є місце для особистих історій. І хоча усі вони носять тут однакову військову форму, але у кожного за спиною свій унікальний шлях, свій вибір, своя війна.
Серед бійців у затінку — Джар, 30-річний американець, який прибув лише кілька місяців тому. До України він працював барменом і мав невеликий бізнес з фарбування будинків. «Це дуже різкий поворот», — каже він з сухою усмішкою. До війни не мав жодного військового досвіду — але щось змусило його перетнути океан.
«Я просто хотів допомогти, — каже він. — Приєднатися до боротьби проти Росії».
Він стежив за війною з самого початку, але чекав слушного моменту. «Коли вперше закликали добровольців, я зацікавився, але не мав жодної підготовки. А потім настав момент, коли відчув — я готовий».
Джар приєднався до Легіону через онлайн-заявку, після чого з ним зв’язався рекрутер. «Знадобилося кілька місяців, щоби владнати справи вдома, — каже він. — Після приїзду ще два тижні витратили на адміністративні процедури та документи, а потім відправили на навчання». На його рахунку вже п’ять бойових виходів. «Найважче — уникати дронів. Це божевілля».
На обличчі з’являється легка напруга. «Справа вже не лише в вогневій потужності. Все залежить від того, наскільки добре ти сховався. Іноді — просто від вдачі».
Ще один американець, Мандо, з Аляски, якому трохи за двадцять, каже, що думав про Україну з самого початку повномасштабного вторгнення. «Це не була якась побіжна авантюра, — каже він. — У мене була підготовка, був досвід. Я знав, що можу бути корисним». Першим дізнався батько.
«Він був не в захваті, але зрештою підтримав. Ми домовилися — якщо я повернуся живим, він це прийме». Мати погодилася пізніше. «Вона була проти. Але зрозуміла, що я вже зробив свій вибір».
Шлях Джара був геть іншим. Без попередньої підготовки він стикався з труднощами з першого дня. «Я взагалі не був готовий, коли приїхав, — зізнається він. — Але я зустрів неймовірних людей з усього світу — з такими я би ніколи не перетнувся в житті».
Мандо відкидається на спину, спостерігаючи, як комар виписує дуги в повітрі. «Без внутрішньої сили тут робити нічого, — говорить він. — Це місце випробовує все — тіло, розум, твої мотиви. Якщо вони хибні — ти зламаєшся».
Айдес, колишній снайпер з Колумбії, киває. Він служив і в колумбійській армії, і у Французькому іноземному легіоні. Брав участь у бойових діях у Чаді, Джибуті, Сомалі, на Близькому Сході. Але Україна, каже він, — зовсім інша війна.
«Ця війна — особлива, — говорить він спокійно, як людина, що не раз дивилася смерті в очі. — Можна бути найкраще підготовленим солдатом у світі. Але дрон уб'є тебе за дві секунди.
І ти його навіть не почуєш».
Його обличчя стає жорстким. «Я був поранений. Під Куп’янськом. Ми тримали позицію під обстрілами дронів і артилерії 21 день. Нас було шестеро. П’ятеро не вижили».
Він кілька місяців провів у лікарні. А потім повернувся на фронт.
«Бог і моя мати — ось що тримало мене на плаву».
Для Джара небезпека така ж реальна, хоч його досвід свіжіший.
Попри те, що Джар на війні не так давно, він сприймає небезпеку так само гостро. Його родина вдома постійно напружена. «Вони чекають дзвінка, що я повертаюсь, — каже він. — Я виріс серед військових. Моя родина знає, на що я йду».
Попри те, що він новачок, він уже глибоко поважає своїх українських побратимів. «Кожен українець, якого я зустрічав, був надійним і привітним. Ті, з ким я ходив на завдання — круті. Але з мовою буває складно. Тим, хто планує приєднатися, я раджу: вивчайте якомога більше української. Це справді важливо».
Він уже мав кілька контактів із ворогом. «Я бачив їх двічі, — каже Джар. — Вони не виглядали підготовленими солдатами. Здавалося, їх просто змусили бути там».
Щодо того, скільки ще залишиться, Джар знизує плечима: «Поки що рано казати. Я хочу допомагати, скільки зможу. Саме заради цього я сюди й прийшов».
Кілька бійців курять, перевіряють спорядження або мовчки чистять зброю. Такі миті спокою — рідкість. Багато з них за кілька днів або годин повернуться на передову. Їхні розмови легко переходять від війни до домашніх справ, від тактики до спогадів, від жартів до тиші.
Ран, 25-річний іспанець, прослужив п’ять років в армії Іспанії, перш ніж вирішив долучитися до Легіону.
«Я залишив роботу. Залишив усе життя. Але це було правильне рішення, — каже він. — Я щодня відслідковував новини. І в якийсь момент зрозумів, що більше не можу просто дивитися. Я мусив приїхати».
Зараз він — заступник командира штурмової групи. Найважчою його місією була операція в Торецьку — 43 дні на нульовій лінії, під постійними обстрілами, без можливості на ротацію.
«Це змінює тебе. Ти повертаєшся вже іншою людиною», — каже Ран.
У більшості цих чоловіків — шрами, яких не побачити зовні.
Та все одно тут панує гумор, живе людське тепло. Між ними — незвична,
безмовна братерська близькість, народжена не національністю, а спільною боротьбою.
«У Легіоні ми — як родина, — каже Айдес. — Я спілкуюсь із поляками, німцями, латиносами, іспанцями. Ми жартуємо. Ми сваримось. Але коли час іти — ми йдемо разом».
Його погляд змінюється, коли він згадує про свою українську дружину. «Вона зі Львова. Вдома говорить лише українською. Ми подорожуємо Україною, коли маємо нагоду… Я люблю цю країну. Мої діти виростатимуть тут».
Мандо також знайшов тут щось більше, ніж просто війну.
«Я тут зустрів одну людину, — каже він тихо. — І навіть коли війна закінчиться, я залишусь. Це місце — прекрасне. Воно дало мені сенс».
Та війна завжди знаходить спосіб зруйнувати навіть найміцніший спокій.
Спитайте когось із них, чим особлива ця війна — і вам одразу скажуть: дрони.
«Це найнебезпечніше, що тут є, — каже Тім, французький боєць. — Вони бачать тебе і вдень, і вночі. Ти не втечеш. Правила бою змінилися».
Тім пояснює, як підрозділ адаптується: «Ми використовуємо дерева, рослинність. Залишаємося нерухомими. Дрони відстежують рух. Іноді — ховатися в траві — це все,
що ти можеш зробити».
Але навіть ці тактичні маневри мають межі.
«Нам потрібне краще спорядження, — каже він. — Ми маємо антидронові пристрої, але вони важкі й не надто ефективні. Потрібні портативні системи, які реально працюють».
Прилади нічного бачення — ще одна постійна тема.
«Зараз ми все робимо вночі, — каже Мандо. — Але нам часто доводиться купувати спорядження самим. Приціли, тепловізори — іноді саме дрібниці вирішують усе».
Зброя — ще одна болюча точка. Багато легіонерів отримують чеські гвинтівки CZ Bren, які добре показують себе в мирний час, але не підходять для активних бойових дій.
«Bren занадто складно розбирати під обстрілом, — пояснює Мандо. — Нам потрібні M4, M27, HK — те, на чому ми тренувалися. А зараз ми просто імпровізуємо посеред війни».
Але є ще глибша проблема — люди.
«Нам бракує особового складу, — каже Мандо. — Україна тримає лінію на добровольцях. А Росія кидає китайських найманців, північнокорейців, іранців. Вони просто закидають нас тілами».
Він дивиться мені прямо в очі: «Нам потрібні війська. Або хоча б загроза їхньої появи. НАТО могло б змінити хід війни миттєво».
Серед бійців відчувається спільне розчарування західними урядами. Я питаю Мандо, чи вважає він, що його країна робить достатньо.
«Ні, — відповідає він. — Навіть близько ні. Боєприпаси, техніка, ракети — Штати мають все. Але замість цього ми залишаємо Україну наодинці. Моє звернення до уряду США — дайте нам зброю. Але я не впевнений, що нас узагалі чують».
Він додає: «Коли війна закінчиться, вони всі кинуться сюди — захочуть контракти, партнерства, союзи. Але де вони зараз?».
Тім говорить обережніше. «Макрон каже правильні речі. Але ми не готові. Наша армія не навчена до такої війни. Ми десятиліттями боролися з повстанцями. А це — повномасштабна війна. Це інше».
Попри все, в їхніх словах немає гіркоти. Найсильніше тут звучить повага — насамперед до українських військових, з якими вони воюють.
«Українська армія зараз найкраща в Європі, — каже Айдес. — Вони мали впасти за чотири дні. А тримаються вже понад три роки. Піхота, артилерія, авіація — усе на висоті».
Ран погоджується: «Вони — герої. Сильні, розумні, невблаганні. Я в них багато чому навчився».
Легіон у багатьох сенсах — мікрокосмос самої України:
різноманітної, рішучої, вільної та гордої.
Трапляються й інші миті — тихі, дивні, майже нереальні.
Айдес згадує собак: «Коли люди тікають, вони залишають тварин — собак, котів. Ті знаходять нас. Приходять у траншеї. Сидять поруч. Одна собака прийшла на базу й народила вісьмох цуценят. Така любов… Вона допомагає залишатися людьми».
Ці моменти — не поодинокі. Це спалахи людяності, що нагадують: попри війну, існує життя, турбота і сенс.
Я запитую, що вони думають про росіян — про солдатів по інший бік траншеї.
«Вони дурні, — каже Айдес прямо. — Думають, що виграють, якщо закидатимуть нас тілами. Але не виграють. Вони не навчені. Вони не готові».
«Я вбив сорок, — додає він. — Не кажу цього з гордістю. Але кажу чесно».
Мандо говорить більш філософськи: «Йдеться не лише про територію. Росія хоче стерти Україну. Ось чому ми воюємо. Ось чому ми залишаємося».
Але, мабуть, найбільша різниця — в мотивації.
«Українці воюють за свою землю, за свої родини, — каже Ран. — Ось у чому різниця».
Що ж до послання світу, Ран формулює коротко: «Не відвертайтесь. Не забувайте нас. Не забувайте Україну».
«Підтримуйте нас, поки ми ще тут, — додає Мандо. — Не чекайте параду перемоги».
Джар говорить тихо, але впевнено: «Кожен заслуговує на демократію і свободу. Сполучені Штати мали б робити більше. Можливо, саме тому я тут. Якщо моя держава не допомагає — принаймні я допоможу».
Та найбільше серед усіх них вражає спільна повага — до України й до тих, хто її боронить.
«Це справедлива війна, — каже Айдес. — Жодна держава не має права забирати свободу в іншої».
Коли інтерв'ю завершуються, я ще трохи залишаюсь із ними. Спека спадає. Клен над головою шелестить у вітрі.
Я ставлю останнє запитання: що буде, коли все це закінчиться?
Усі на мить замовкають.
«Україна — це більше, ніж просто місце, — каже Мандо. — Це ідея. Я залишаюсь. З війною чи без».
Коли ми залишаємо базу, а сонце сідає за лісосмугою, полями котиться глухий гуркіт далекої артилерії. Ці чоловіки з усіх куточків світу вже зробили свій вибір. Вони приїхали не просто спостерігати за історією — вони приїхали творити її.
