Війна продовжує забирати життя захисників. У громади Вінниччини знову прийшли трагічні звістки. Стало відомо про загибель ще 9ох захисників: Юрія Дудчака, Костянтина Маліновського, Максима Полонського, Григорія Гурака, Руслана Блажка, Олега Ткачука, Валерія Мороза, Михайла Гачана та Олега Гулька, повідомляє I -VIN.INFO.
Чорний день для Барської громади. Зупинилося серце земляка, захисника України, старшого солдата Дудчака Юрія Павловича, 1967 року народження, жителя міста Бар.
Юрій служив електриком-дизелістом роти матеріального забезпечення і до останнього подиху стояв на захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності нашої держави.
Життя захисника обірвалося 21 жовтня 2025 року.
Барська громада втратила ще одного захисника Костянтина Маліновського, уродженця міста Бар. Йому назавжди 30.
Костянтин народився і виріс у місті Бар, згодом разом із родиною проживав у селі Заможне.
Він випускник Обласного наукового ліцею при Барському гуманітарно-педагогічному коледжі, згодом навчався на юридичному факультеті Вінницького національного аграрного університету.
Ще під час АТО він зробив свій вибір. У грудні 2023 року знову став до лав Збройних Сил України. Молодший сержант, командир відділення мінометної батареї 154-ї окремої механізованої бригади. Пройшов найгарячіші напрямки – Вовчанськ, Куп’янськ, Покровськ, Костянтинівку.
Життя Героя обірвалося в районі смт Покровське Дніпропетровської області.
Без Костянтина залишилися дружина та маленька донечка, для якої він назавжди залишиться героєм – мужнім, світлим і люблячим татом.
Поховання Героя відбудеться у Вінниці, де нині мешкала його родина.
Козятинська громада за два дні втратила трьох своїх захисників: Полонського Максима Петровича 1994 року народження, Гурака Григорія Олександровича 1981 року народження та Блажка Руслана Миколайовича 1976 року народження.
Блажко Руслан Миколайович народився в селі Старі Богородчани, Богородчанського району Івано-Франківської області. Там закінчив школу, технічне училище. Отримав фах зварювальника.
Коли оселився в селі Махаринці, працював на цукровому заводі. Після закриття виробництва, їздив до Києва, де знайшов роботу зварювальника.
Два тижні працював, потім повертався додому та брався до домашніх справ.
30 червня 2022 року був мобілізований до Збройних Сил України. Говорив: «я йду воювати, щоб вас захистити.» Він не хотів, щоб війна дійшла до вже немолодих батьків, дружини, дітей та онучки.
Два тижні тому був у відпустці, робив ремонт у квартирі.
Службу проходив на східному напрямку, в Покровському пеклі. Там отримав поранення. Осколок в коліні так і залишився. Про війну не говорив із рідними. Прагнув їх заспокоїти, вийти на зв’язок як тільки міг. Вісімнадцятого жовтня була остання розмова.
Молодший сержант Блажко Руслан Миколайович, командир 3-го міномета, 1-го мінометного взводу, 1-ї мінометної батареї військової частини А 2960 під час виконання обов’язків військової служби, завдань пов’язаних із захистом Батьківщини, незалежності та територіальної цілісності України, в районі населеного пункту Новопавлівка, Синельниківського району, Дніпропетровської області 19 жовтня 2025 року – загинув.
Тепер ратну справу Руслана продовжують старший брат-майор Збройних Сил України.
Нагороджений Руслан Миколайович Блажко «Золотим Хрестом» головнокомандувача збройних сил України.
Грамотою та подякою командира військової частини А 4628.
Полонський Максим народився в селі Гурівці на Козятинщині. Був старшим сином у багатодітній дружній родині. Допомагав виховувати менших братика та трьох сестричок. Був в усьому прикладом для них.
У Гурівцях закінчив школу і вступив до залізничного училища за спеціальністю електромонтер контактної мережі. Після училища строкова служба у навчальному центрі «Десна». Працював у Києві на залізниці.
У 2017 році одружився з коханою Дарією. Весь його світ крутився навколо дружини, доньки та синочка. Дуже любив свою сім`ю та дітей. Про все турбувався, забезпечував добробут родини. Мріяв про власні дім, авто. Любив облаштовувати, вдосконалювати, створювати комфорт в помешканні.
Навіть після поранення, з ушкодженою рукою, старався щось майструвати.
Дружина каже, що Максим взірцевий господар і батько сімейства, а для неї – «всесвіт». Він випромінював щирість і доброту. Допомагав усім. Друзів, яких у Максима так багато – у себе вдома завжди з родиною зустрічав гостинно та дуже тепло.
На війну пішов з перших днів повномасштабного.
25 лютого вже викликали до військкомату. Служив у військовій частині в Гавришівці. Потім відправили на Херсонщину у складі підрозділу морської піхоти. Отримав поранення.
18 жовтня був останній зв’язок. На питання: «Як ти?» - надіслав голосове повідомлення : «все добре, ми працюємо». Настрій був гарний, не збентежений. Більше зв’язку не було.
Солдат Полонський Максим Петрович, оператор безпілотних літальних апаратів, 1-го відділення безпілотних авіаційних комплексів, взводу безпілотних авіаційних комплексів роти безпілотних авіаційних комплексів, 3-го механізованого батальйону військової частини А 4123, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Вовче, Синельниківського району, Дніпропетровської області, 19 жовтня 2025 року – загинув.
Під час несення військової служби, був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (08.01.2024р) та відзнакою міністра оборони України «За поранення» (24.01.2024р).
Гурак Григорій 1981 року народження загинув, боронячи Батьківщину.
Ладижинська громада 19 жовтня 2025 року втратила старшого солдата Ткачука Олега Сергійовича,
навідник-оператор розвідувального відділення Збройних Сил України.
Олег народився 11 жовтня 1983 року у місті Вінниця. З 1985 року проживав в Ладижині, навчався в Ладижинській загальноосвітній школі №2, яку закінчив у 1999 році. Отримавши середню освіту, Олег вступив до Ладижинського аграрного технікуму. З 2003 року працював у Вінниці, потім – в компанії МХП водієм на різних транспортних засобах. З 2019 року був підприємцем.
Після повномасштабного вторгнення ворога в Україну Олег добровільно пішов захищати Батьківщину. З 19 жовтня 2023 року він служив 132-му окремому розвідувальному батальйоні десантно-штурмових військ. Брав участь у штурмових діях на Курському напрямку, де отримав поранення. Та це не зупинило Олега і після лікування та реабілітації він без вагань повернувся до служби.
За рішенням командування він був направлений на Покровський напрямок, де разом з побратимами мужньо і завзято стримував ворожу навалу.
Під час служби за особисту мужність, самопожертву та незламність у боротьбі за Україну Олег був нагороджений:
- Відзнакою командувача десантно-штурмових військ Збройних Сил України «За штурм»;
- Відзнакою Президента України «За оборону України»;
- Відзнакою Міністра оборони України «За звазкову службу»;
- Орденом «За мужність» III ступеня.
На жаль, 19 жовтня 2025 року Олег прийняв свій останній бій поблизу населеного пункту Кучерів Яр Покровського району Донецької області, до останнього подиху залишаючись вірним військовому обов’язку і своїй Батьківщині.
Трагічні звістки прийшли й до Хмельницької громади. Під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Українське Покровського району Донецької області 12.09.2024р. загинув
Мороз Валерій Петрович, 17.06.1977 р.н., сержант, с. Малий Митник Великомитницький старостинський округ Хмільницької міської ради. До цього Валерій вважався зниклим безвісти.
Тиврівська громада втратила свого земляка Гачана Михайла 1970 року народження. Захисник загинув 06.05.2024 р. у районі н.п. Красногорівка Покровського району Донецької області.
Михайл був старшим стрільцем стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону в/ч А1619.
Сьогодні Вінниця прощалася із Захисником та Олегом Гульком.
Олег Гулько долучився до війська влітку 2023 року. Боронив країну в лавах 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана «Спартан» Національної гвардії України. Свій останній бій прийняв 7 листопада того ж року поблизу села Роботине Пологівського району Запорізької області. Воїну було 48 років.
Довгий час рідні Олега жили надією ще почути його голос та експертиза підтвердила найстрашніше.
Олег Гулько народився 14 липня 1975 року у селі Бортники Тульчинського району, проте всі його дитячі роки промайнули у Вінниці. Тут закінчив 34 школу та факультет машинобудування та транспорту Вінницького національного технічного інституту (тепер – університет). Тут розпочав і свій трудовий шлях, і став на рушник зі своєю коханою дівчиною. У щасливому шлюбі у нього невдовзі з’явилося двоє дітей – син та донечка. Щоб підняти малечу на ноги та дати їй гарну освіту, брався за все, працював на різних підприємствах міста. Зокрема, перед мобілізацією у військо – кілька років присвятив роботі на фірмі, що спеціалізувалася на зберіганні та збуті металоконструкцій.
Читайте також: Життя після війни: історія захисника та працівника обленерго
Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.
Фото: зі сторінок громад
