Мінометник 5 батальйону 112 окремої бригади тероборони Володимир Александров "Позитив" отримав поранення в районі Костянтинівки, що на Донеччині, та потрапив у полон до росіян. За декілька днів у полоні український боєць переконав двох окупантів, що захопили його, скласти зброю. Володимир по рації зв’язався з командуванням. В ході операції "Евакуація" було врятовано його разом з полоненим росіянином. Наразі військовослужбовець проходить лікуванні в Хмельницькому, а сам він родом із Переяслав-Хмельницького Київської області.Про те, як вдалося пораненому мінометнику захопити росіян в полон, "Позитив" розповів Суспільне Хмельницький.
Як ви стали мінометником?Я, в принципі, не ховався. Спіймали, то й спіймали. Сів і поїхав. В навчальному центрі відучився. Потрапив у 112-ту окрему бригаду територіальної оборони. Почав ходити на різні позиції. І так вийшло, що в один день не було кому йти на ту позицію, на якій був. І мене відправили туди з напарником.
Це було на Донбасі, за Костянтинівкою, за Шанхайським озером. На дачах у лісі. Вийшло так, що ми йшли з напарником забирати свою посилку — те,
що нам скидали воду, продовольство. А там з’ясувалось, що в тій хаті сиділи росіяни. Ми ж одразу не бачили, скільки їх там. І почали по нас стріляти. Я тільки побачив краєм ока, що мій напарник упав. Почув, що кричить: "Кидай гранату". Тут мене вальнуло, розгорнуло, я теж упав.
Куди мені що кидати, я вже сам нічого не зрозумів. Їх там четверо було. Вважай спантеличених нас спіймали. Перемотали, затягли мене першого в хату. Потім мого напарника. Я чув, як вони казали, що в мого напарника на виліт куля пройшла через легені. Що вже "двухсотий". Звали Ігор, а позивний – "Хміль".
А Ваш позивний?Мій позивний – "Позитив". В навчальному центрі мене хлопці питали: "Якось називали тебе там вдома?". Відповів: "Так". "Як?" Кажу: "Смішний". Хлопці так подумали, і кажуть: "Тут у нас половина смішних. Будеш "Позитивом". Так воно до мене от так і прилипло.
Що сталося далі?Так я потрапив в полон. Зранку усі прокинулися. Двоє росіян пішли, в наш бліндаж, він був поруч. Тоді приходять, кажуть: "О, ви там, як в раю живете. У вас там і їжа, і вода, і те, і те. Будемо переходити туди".
Поклали мене на м’які ноші. Почали перетягувати. Я після поранення ходити не міг. Так, як я знав, що їхня російська там лежала. Ця міна не вибухнула біля входу. Я думаю: "В мене виходу все одно немає. Я промовчу, не буду їм нічого казати, можливо хоч їх там шмальне трохи".
Перші двоє пройшли. Міна снігом притрушена, не видно було. Я теж так, краєм ока подивився — ніби проходжу. А ті двоє, що позаду йшли, один зачепився за неї. І воно, як дало там — і ногу розірвало, і пів сідниці відірвало. І другого покалічило. То ж двох росіян. Ті двоє, що були попереду, затягли нас трьох у бліндаж. Ми там дня чотири, мабуть, сиділи, поки оті двоє здорових, всю воду не випили і все не повиїдали.
А потім вони говорять: "Ми підемо водички наберемо, там колодязь у тому дворі, де ми були є". І пішли, пішли, і з кінцями пішли. Ми день їх чекали. А бомблять же. На другий день під вечір, я їм запропонував: "Хлопці, кажу, мені якось все одно чи я з вами помру, чи наші, чи ваші нас все одно розбомблять. Дайте мені рацію, я з нашими зв’яжусь. Є шанс, що вони нас врятують".
Вони щось порадилися і кажуть:
"Ну, давай бери". Віддали мені рацію мою і склали свої автомати. Так вийшло, що вже не я у них в полоні, а вони у мене. Я зі своїми зв'язався. Почали їжу та воду скидати, поки вони готувалися нас евакуювати. За пару днів приїхали однією — роботизованим дроном земним. Ми вилізли з бліндажу. Той, що, більш менш ходячий був, він трохи нам допоміг завантажитися.
Так розпочалась ваша евакуація?Так, але не все сталося, як гадалося. Проїхали ми метрів 700. Крило — їхня російська — нас обігнало, а тоді розвернулося і прямо на нас почало летіти. Засікли нас. І FPV на волокні теж. Одразу дві штуки. Я вже думав, що мені вже буде, не знаю.
Вийшло так, що та "Молнія" не долетіла метрів 20 і вибухнула. Не дістало до нас. Той же росіянин, що ходячий трохи був, він в сторону відбіг. І на волокні FPV встала, метрів два так між ними була відстань. Вони один на одного дивилися, дивилися хвилину нехай. А тоді дивлюся, вона вже різко розвертається і летить в мою сторону. Ну, я за цього росіянина і не думав. Думав за себе. Якось сам ногу перекинув, абияк перевернувся, впав на землю,
заховався за те НРК. Воно то бабахнуло і того росіянина добило, що був трьохсотим.
Я потихеньку почав відповзати і кричу другому, що давай, витягуй мене. І він мене одразу в саджанці дерев почав затягувати. Кажу: "Тут ми з тобою не сховаємося, тягни в хату. У хату ото заховалися. Нас все одно там почали бомбити, розбивати. З горем навпіл ми там знайшли в погріб. Ми в нього попадали. І тут хату склало, як доміно. І тоді нас залишили.
Після цього почали з нашими зв'язуватися. Ще пару днів ми там побули. Вони робота наземного ще раз пригнали. Як раз попав такий день, що туман був хороший, що нічого ніде не літало, і дощик накрапав. І ото потихеньку вони нас тоді вивезли — і мене, і цього ж полоненого виходить.
А як ви росіянина переконали здатися в полон?Переконав. Він говорив: "В мене діти, я помирати не хочу", а я йому: "Нас витягнуть. І ти залишишся живий. Хай ти будеш в полоні, але ти будеш живий. І рано чи пізно, все одно ти повернешся додому до дітей, до жінки, до батьків". Він погодився. І домагав мені всю дорогу. І перев’язки мені робив, і по посилки сам ходив,
бо я ж не ходячий же був. Коротше, виходить, що ми два ворога і так зійшлися.
Коли це сталося, якого числа? І як довго ви п еребували на позиції, поки вас не врятували?На позиції я перебував з початку 2026 року. А сталося це 21 січня. 10 днів після поранення усе це тривало. Мене ж вже зниклим безвісти оголосили. Навіть в рідному місті знали, що я зник. А потім, як я вийшов на зв'язок, воно по ходу все ж перегралося. 31 січня мене хлопці вивезли, і пішов я по госпіталях.
Яке поранення ви отримали? Як ви зараз почуваєтеся? Почуваюся... Поранення — через таз пройшла куля. Стегенна кістка, що у тазу ходить, роздробило її. Я не знаю, як її будуть зліплювати, будуть щось робити. І через руку одна куля на виліт теж пройшла. Сухожилля трошки перебило, пальці тепер погано роблять. Але це не страшно. Мені головне, щоб на ноги можна було стати, і все. Зараз я взагалі не рухаюся. У мене є апарат на нозі. Кістку зафіксували, щоб вона не гуляла усередині.
Скажіть, що ви їли та пили цих 10 днів?Коли виходило, нам якісь посилки передавали. А якщо не виходило, то вже голодом себе морили.
А з водою перебивалися — чи сніг там, якщо був, то його набирали, трішки топили на свічках. А як снігу не було, то з калюж набирали брудну воду, проціджували через бинти. Пили, воно ж толком не прочистить його, але все одно пили з землею, щоб тільки протягнути.
Ви питали росіян чому вони прийшли на українську землю?Та я старався з ними відносно цього не говорити. А що вони скажуть. Я, в принципі, питав, а вони кажуть: "Ми не хотіли йти, нас заставили. І цей, навіть той, що я його привів, Сашко з позивним "Кузьміч". Він взагалі розповів, що він сам з Кавказу — кавказець. Каже: "Я сидів вдома, нікого не чіпав, у пекарні хліб пік. Просто хлібом займався. Я люблю пекти хліб. Приїхали, скрутили. Почали щось там, рідні "кіпіш" піднімати, а їм сказали — якщо будете "кіпіш" наводити, "кирдик" буде вашому чоловіку, сину, і вашій всій сім'ї".
Їм вибору просто не дали. І все — йому прийшлося їхати. Навіть, поки я там був з ними, по рації слухав, як ми між собою спілкуємося по рації з нашими, де з . Наприклад, де сидять наші люди, що через них увесь зв’язок проходить,
то ми якось спілкуємося — люди, як люди. А росіяни — вони матами один одного посилають. Таке, "тіпа, як в натурі", як в зоопарку. Я одного разу був не витримав, сказав: "Або зробіть тихіше, або, кажу, — виключіть взагалі. Навіть, слухати неприємно, як ви оце спілкуєтеся один з одним?!"
Хто вас чекає вдома?Мати, дочка, , дві сестри. Брат воює. Правда, батька немає вже. Два брата, дві сестри, четверо нас. Я найстарший. А я з дівчатами виріс. Не з хлопцями ріс. У мене й по сусідству одні дівчата були. І так по життю виходить, що мені з жінками простіше спілкуватися, ніж з чоловіками.
Навіть в дитинстві, як бігали на дискотеки, то мене хлопці брали з собою, щоб спочатку я з дівчатами знайомився, а вже потім знайомлю їх зі своїми хлопцями. З усіма людьми все нормально, все класно. Мені подобається так, як я живу.
Чим ви займалися в мирний час?В мирний час я працював на полі. Посівами займався, збиранням врожаю: і овочі, і фрукти, і польові — це пшениця, кукурудза, соняшник.
Після одужання ви повернетеся на фронт?На службу? Так, я хотів би, звісно. Дуже сильно хочу. Бо у мене хлопці просто, я не знаю. Я щось думаю, що вони без мене не впораються. Я вже сумую за ними. Добре, що дзвонять хоча б, не забувають. Так як мені казали: "Коли ти додому прийдеш", а я відповідав, що я вже дома. У себе, на своїй землі, вся Україна — це мій дім. Всім так кажу: де б я не був, я завжди вдома.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook, Threads та TikTok.
