У соціальних мережах з’являються короткі, агресивно змонтовані відео. Чоловіки в уніформі, гасла про силу, мужність і пригоди, а між ними – конкретика: премія за підписання контракту, місячна зарплата, обіцянка легалізації перебування або російського громадянства. У китайському інтернеті такі матеріали поширювалися на Douyin (місцевій версії TikTok В одній із реклам прямо запитували: «Чи хочеш ти тут продемонструвати свою силу?». За даними The Guardian, у квітні 2025 року президент України Володимир Зеленський говорив про щонайменше 155 громадян Китаю, які воюють на боці Росії, а Київ звинувачував Москву в «систематичній роботі» з вербування в Китаї.
З документів та аналізів правозахисних організацій випливає, що Росія створила розгалужений механізм вербування іноземців для боротьби проти України. FIDH, Truth Hounds та Казахстанське міжнародне бюро з прав людини та верховенства права оцінюють, що з початку повномасштабного вторгнення Росія завербувала щонайменше 27 тис. громадян із понад 130 країн. Автори звіту пишуть про систему, яка виходить за межі звичайного «добровольчого руху»:
вона включає тиск, шахрайство, економічну залежність, а в деяких випадках – механізми, близькі до торгівлі людьми.
Азійська складова цієї системи є особливо важливою. З одного боку, Росія має багатомільйонну популяцію трудових мігрантів з Центральної Азії, які вже роками присутні в її економіці. З іншого – дедалі сміливіше залучає громадян країн від Китаю до Непалу та Філіппін. Спільний знаменник простий: що гірше економічне, правове чи соціальне становище потенційного рекрута, то легше перетворити його на «контрактного солдата». Не завжди це класичний найманець, який свідомо їде воювати за гроші. Часто це мігрант без документів, в’язень, боржник, людина, яку обдурили пропозицією роботи, або той, хто занадто пізно розуміє, що підписав не цивільний контракт, а квиток на фронт.
У випадку з Китаєм ця історія має додатковий політичний підтекст. Пекін офіційно стверджує, що не є стороною війни, хоча й залишається стратегічним партнером Москви. Коли українці показали двох полонених китайців, справа одразу стала дипломатично делікатною. Reuters посилаючись на американських чиновників,
писав, що понад сто громадян Китаю, які воюють у складі російської армії, є найманцями без очевидного прямого зв’язку з китайським урядом. Водночас колишній західний розвідник стверджував, що китайські військові офіцери перебували за російськими лініями фронту з відома Пекіна, щоб робити тактичні висновки з війни.
Китайські новобранці не обов’язково мають бути ідеологічно проросійськими. Звіти свідчать скоріше про поєднання розчарування, бідності, ризику та інтернет-міфів про війну. Le Monde опублікувала історію 37-річного китайця під псевдонімом «Фен», колишнього водія вантажівки. Чоловік стверджував, що вирішив воювати не з політичних міркувань — він скоріше говорив про необхідність заробити гроші, пошук пригод і бажання «поїхати кудись». Після атаки дрона більшу частину часу він провів у російських шпиталях, а після повернення до Китаю працював охоронцем.
Інші розповіді китайських найманців вказують на організаційний хаос та жорстоке поводження. Німецьке видання Table.Briefings писало про сотні китайців, які воюють на боці Росії, і цитувало 29-річного новобранця з Кантона,
який описував своїх співвітчизників як людей зі складних соціальних верств: заборгованих, покинутих, хворих, розлучених або з кримінальним минулим. Згідно з цією розповіддю, китайці нібито самостійно потрапляли до Росії, зазвичай за туристичними візами, а потім підписували контракти на місці. Заробітну плату оцінювали в 200–250 тис. рублів на місяць (близько 13 тис. злотих), з обіцяною компенсацією у разі смерті.
Ще більші масштаби рекрутства спостерігаються в Центральній Азії, яка є природним резервуаром для російської системи. Мільйони узбеків, таджиків, киргизів, казахів і туркменів, які працюють у Росії, часто в низькооплачуваних секторах, залежать від дозволів, поліційних перевірок, роботодавців та грошових переказів, що надсилаються сім’ям. Видання The Diplomat, покликаючись на дані українського проєкту «Хочу жити», писало про понад 12 тис. громадян країн Центральної Азії, які воювали або воюють на боці Росії. Найбільшу групу, як повідомляється, становили узбеки — 4853 особи, далі йшли таджики — 3407, казахи — 2389, киргизи — 1439 та туркмени — 578.
На першому етапі війни переважали розповіді про примус. Мігрантам, затриманим під час поліцейських рейдів, в’язням, особам без дійсних документів, людям, яким загрожувала депортація або тривалі покарання, нібито говорили, що контракт з армією — це єдиний вихід. Радіо «Свобода» описало випадок казаха Кирила Нісанбаєва, який виїхав до Росії на заробітки. За словами його сестри, його затримали, побили та змусили підписати контракт з Міністерством оборони Росії. Пізніше він загинув на Донбасі, а родина, побоюючись судового переслідування в Казахстані за службу в чужій армії, поховала його в Росії.
З часом примус не зник, але до нього додалася нормалізація ринку військової праці. Видання The Diplomat писало, що вербування жителів Центральної Азії перейшло від ранньовоєнної (2022–2023) моделі тиску та маніпуляцій до більш транзакційної схеми, в якій ключове значення мають гроші, російське громадянство та обіцянка «швидкого заробітку». Для частини мігрантів війна стала жорстоким продовженням трудової міграції: вибором між бідністю, боргами та непевним правовим статусом і контрактом,
який може принести родині кілька місяців доходу — за умови, що рекрут виживе.
Російська держава підлаштувала під це юридичні та фінансові інструменти. FIDH та Truth Hounds вказують на інституційну архітектуру: норми, що полегшують іноземцям контрактну службу, прискорені шляхи отримання громадянства, премії за вербування, а також участь посередників, державних структур та пов’язаних з Росією організацій за кордоном. У звіті висувається теза, що в деяких випадках така модель відповідає елементам визначення торгівлі людьми: є дія, засіб тиску або обману, а також мета у вигляді експлуатації.
Для Москви сенс очевидний. Кожен іноземець, відправлений у штурм, — це на одного росіянина менше, якого треба мобілізувати, екіпірувати і чия смерть може викликати соціальну напругу в країні. Euromaidan Press обговорюючи висновки Truth Hounds та FIDH писав, що Росія перекладає частину людських втрат війни зі свого власного суспільства на вразливі іноземні групи населення. Існує система «постачання» людей у зони інтенсивних боїв, зокрема на завдання з надзвичайно високою смертністю.
Цю логіку можна спостерігати також у Південній Азії. Чоловіки з Непалу, Індії та Шрі-Ланки потрапляли до Росії, спокушені обіцянками високих зарплат, пільг або роботи далеко від лінії фронту. «Аль-Джазіра» повідомляла, що молоді чоловіки з цих країн опинилися на російських позиціях в Україні, а частина з них згодом мала проблеми з отриманням заробітної плати та звільненням з армії. Один зі співрозмовників розповів, що непальців, таджиків та афганців відправляли безпосередньо на фронт.
Подібна схема спостерігається й у Південно-Східній Азії. The Diplomat оприлюднило випадок філіппінця, загиблого на Донбасі, який, згідно з матеріалами, знайденими при ньому, пройшов лише тижневе навчання. Автори статті писали про систему вербування з цього регіону, яка використовує практики, відомі з інтернет-шахрайства: обіцянки роботи, маніпуляції, швидке переміщення людей між юрисдикціями та насильство, коли жертва вже опиняється за межами країни.
Саме тому слово «найманець» іноді виявляється недостатнім. У класичному розумінні воно означає людину, яка свідомо продає свої професійні військові навички за гроші.
«Класичний» найманець, як у бойовиках 80-х – 90-х років, асоціюється з колишнім військовиком, який покинув службу на благо своєї країни заради приватного замовника і намагається зупинити головного героя. Тим часом багато азійських новобранців не мають бойового досвіду, не знають російської мови, не розуміють процедур і проходять лише мінімальну підготовку. Дехто знає, що підписує військовий контракт, але не знає, куди потрапить і яким буде ризик. Інші переконані, що їдуть на цивільну роботу, охорону об’єктів або допоміжну службу. Ще інші підписують документи під тиском, після затримання, у в’язниці або під загрозою депортації.
Правові наслідки є складними. Країни походження застерігають своїх громадян від участі в чужих війнах, оскільки в багатьох з них за це загрожує кримінальна відповідальність. Узбекистан, Казахстан чи Киргизстан формально відраджують від таких поїздок, але водночас не хочуть відкритого конфлікту з Росією і мусять зважати на залежність власних економік від трудової міграції. Видання The Diplomat зазначало, що в Центральній Азії покарання для тих,
хто повертається, бувають м’якшими, ніж максимальні санкції, передбачені законом, а інколи представники влади допомагають тим, хто намагається втекти зі зони бойових дій.
Водночас вербування триває. За даними української розвідки, на які посилається видання The New Voice of Ukraine Росія мала намір залучити у 2026 році щонайменше 18,5 тис. іноземців. Особливий інтерес викликали громадяни Казахстану, Киргизстану, Узбекистану та Таджикистану, а також найбідніших країн Африки та Азії (зокрема Бангладеш). Вербування відбувається через офіційні контрактні пункти, військові структури та квазіприватні формування. Стимулами є гроші, пільги та громадянство; засобом тиску – проблеми з візою, дозволом на проживання або загроза ув’язнення.
Найцинічніший елемент цієї системи полягає в тому, що Росія продає війну як шанс. Китайцеві з боргами – як пригоду та випробування мужності. Узбеку в Москві – як можливість погасити кредит або побудувати будинок. Непальцеві – як контракт, що забезпечує родині засоби до існування. Мігранту без документів – як альтернативу депортації.
В’язню – як можливість покинути виправну колонію. Але після підписання контракту обіцянки часто поступаються місцем реальності: поганій підготовці, мовному бар’єру, дискримінації, насильству з боку командирів, відсутності евакуації поранених та відправленню на найнебезпечніші ділянки фронту. Росія не винайшла феномену участі іноземців у війні. З 2022 року на обох сторонах конфлікту з’являлися добровольці з-за кордону. Різниця, однак, полягає у масштабах та інституціоналізації. Для Москви вербування іноземців стало інструментом подолання нестачі кадрів. Це вже не лише пропаганда про «братерство народів» чи окремі канали найму. Це поєднання міграції, пенітенціарної системи, економічного відчаю, обіцянки паспорта та апарату державного примусу.
Для України присутність азійських найманців та контрактників має військовий, пропагандистський та правовий вимір. З військової точки зору це означає, що Росія намагається поповнити втрати без соціально-політичних наслідків, пов’язаних з внутрішньою мобілізацією. З пропагандистської точки зору Київ може показати, що війна Росії підживлюється глобальною системою експлуатації бідніших суспільств.
З юридичної точки зору справа складніша: щодо кожного захопленого іноземця потрібно з’ясувати, чи був він свідомим найманцем, контрактним солдатом, жертвою шахрайства чи потенційною жертвою торгівлі людьми.
Для азійських держав ця проблема буде загострюватися. Якщо розглядати всіх, хто повертатиметься з війни, винятково як злочинців, можна покарати й тих, кого змусили виїхати або обдурили. Якщо ж розглядати всіх як жертв, це може призвести до безкарності тих, хто свідомо брав участь в агресії та скоював злочини. Потрібно проводити розмежування: переслідувати місцевих вербувальників та посередників, надавати допомогу жертвам примусу, але також з’ясовувати відповідальність тих, хто добровільно воював і міг брати участь у воєнних злочинах.
Однак найголовніше – російська система не діє у вакуумі. Вона живиться глобальними нерівностями, міграційним ринком, відсутністю захисту працівників, корупцією, слабкістю країн походження та цифровою пропагандою. Реклама на Douyin рейди проти мігрантів у Москві, посередники, які обіцяють роботу в Росії, тюремні «пропозиції,
від яких неможливо відмовитися», та обіцянка паспорта – це ланки одного ланцюга. На його кінці – окоп під Бахмутом, Авдіївкою, Вовчанськом або на Донбасі – місце, де людина з Азії стає для російської армії одноразовим ресурсом.
Отже, історія азійських найманців у російській армії показує дещо більше, ніж просто присутність іноземців на європейському фронті. Вона демонструє механізм, за якого війна починає використовувати ті самі слабкості, що й нелегальний ринок праці: бідність, заборгованість, непевний міграційний статус та мрії про швидке соціальне просування. Росія подає контракт як шанс – на гроші, документи, громадянство або втечу від проблем. На практиці для багатьох новобранців це означає втрату контролю над власною долею та відправку на найважчі ділянки фронту. Доки Москва потребуватиме людей для війни, доти вона шукатиме їх там, де найлегше перетворити відчай на згоду воювати.
Переклад з польської
Текст опубліковано в межах проєкту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia.
Оригінальна назва статті: Rosja obiecuje pieniądze i paszporty
