Ще донедавна життя нашого героя нічим не відрізнялося від інших: робота, сімя, щоденні турботи й звичайні плани на майбутнє. Він родом із прикордонного Білопілля на Сумщині, навчався на слюсаря-електромонтажника й майже девять років працював на підприємстві з виробництва металовиробів. Коли через постійні російські обстріли виробництво довелося перевезти до Сум, разом із колегами продовжив працювати вже там. Згодом змінилося й життя самого Ігоря. Сьогодні він - оператор розвідувального безпілотника артилерійського підрозділу 158-ї окремої механізованої бригади. Побратими знають його за позивним «Руді». Позивний, усміхається військовий, зявився ще в дитинстві - через руде волосся. Колись так його називали друзі, тепер - побратими. Служити довелося на рідній Сумщині. Для нього це не просто місце виконання бойових завдань, а земля, яку знає з дитинства. «Є якась гордість, - зізнається чоловік. - Захищаю не тільки Україну, а й свою малу батьківщину». Коли досвід важливіший за підручники Бойовий день екіпажу починається задовго до світанку. Безпілотник підіймається у небо,
щоб знайти противника, виявити його техніку чи укриття, скоригувати роботу артилерії. Від уважності оператора залежить не лише точність удару, а й безпека тих, хто працює на землі. Та впевненість прийшла не одразу. Ігор пригадує, що перші виходи на позиції були найважчими. Найбільше боявся не обстрілів, а допустити помилку або втратити безпілотник. Згодом зрозумів: хвилювання лише заважає. «Коли переживаєш, працюєш гірше. З досвідом приходить спокій, і тоді все виходить значно краще…» - зізнається «Руді». Військовий переконаний, що сучасна війна змінюється швидше, ніж навчальні програми. За його словами, знання, які отримували під час підготовки, на бойових позиціях виявилися вже застарілими. Головне - навчитися керувати безпілотником, бачити поле бою й постійно вчитися вже під час роботи. Саме практика, а не теорія зробила його оператором. «Поїхали, буде весело» До роботи з безпілотниками Ігор прийшов майже випадково. Спочатку розглядав інший напрямок служби - мав працювати з гарматою. Але, зізнається, не відчував, що це його справа. Усе вирішила звичайна розмова з побратимом:
«Поїхали, буде весело», - запропонував той. Ігор погодився. І перший виліт на «Мавіку» став для нього переломним. «Спробував і зрозумів - це моє», - згадує військовий. Відтоді безпілотник став його основним інструментом у війні. Сьогодні він уже не уявляє себе в іншій ролі. Каже, що найбільше задоволення приносить момент, коли вдається вчасно виявити ціль і точно відпрацювати по ній. Саме тоді розуміє: усе – недаремно! Сумщина, якою її бачать лише птахи Оператор розвідки щодня бачить те, що залишається недоступним більшості людей. Поля, посадки, дороги, річки - усе це для нього насамперед робоча карта. Але навіть під час бойових завдань бувають миті, коли професія дозволяє побачити іншу Сумщину. «Особливо красиво о четвертій-пятій ранку, - відзначає боєць. - Сонце тільки сходить, над землею стоїть легкий туман. Дуже красиво…» Іноді він фотографує ці світанки й надсилає рідним. Потім видаляє - память телефону потрібна для роботи. Удома на Ігоря чекають дружина та двоє маленьких синів. Молодшому лише рік, старшому - пять. Саме думки про родину допомогли йому не втратити самовладання під час одного з ворожих обстрілів.
«Був такий момент, коли нашу позицію накрив ворожий обстріл, - згадує «Руді». - Тоді я весь час думав про сімю. Казав собі: вони чекають на мене, і якщо я звідси вийду, всі будуть раді. Саме думки про дружину й дітей допомогли мені зберегти спокій і успішно вийти з-під обстрілу». Каже, саме сімя сьогодні є його найбільшою підтримкою. «Я вже знайшов себе тут» До війни Ігор любив займатися автомобілями - ремонтом, фарбуванням, хімчисткою салонів. Сьогодні на це майже не залишається часу. Натомість зявилася справа, про яку раніше навіть не думав. Тому на запитання, чи бачить себе після війни у цивільній професії, відповідає без вагань: «Чесно кажучи, вже не знаю, як повернутися до цивільного життя. Я знайшов себе тут. Є ймовірність, що продовжу військову карєру». Він не говорить про це як про остаточне рішення. Радше констатує факт: за час служби професія оператора безпілотника стала для нього не просто військовою спеціальністю, а справою, у якій він відчув упевненість у власних силах і зрозумів, що може бути корисним. Ірина Чирченко
