На Вінниччині повідомили про загибель десяти захисників України – Євгенія Мудрика, Ігоря Дороша, Віктора Мухіна, Ростислава Паринцева, Сергія Томусяка, Олега Андрушка, Сергія Тарасюка, Олександра Кушніра, Віталія Терновського та Юрія Павловського. Військовослужбовці родом із Вінниці та громад області загинули, виконуючи бойові завдання на різних напрямках фронту. Частину втрат громади підтвердили лише через тривалий час після зникнення воїнів безвісти. Про це інформує I-VIN.INFO.
Немирівська громада втратила захисника.
На фронті загинув житель Немирова, захисник України Євгеній Мудрик. Йому було 29 років.
Євгеній Юрійович Мудрик народився 6 липня 1995 року. 10 липня 2024 року військовослужбовець загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Новоселівка Перша Покровського району Донецької області.
З перших днів служби Євгеній сумлінно виконував свій військовий обов’язок і до останнього залишався вірним присязі. Він захищав Україну, рідну землю та право українців на мирне майбутнє.
На Донеччині загинув захисник із Тульчинської громади.
Тульчинська громада отримала звістку про загибель військовослужбовця Ігоря Дороша, який захищав Україну на фронті. Йому було 29 років. Ігор Васильович Дорош народився 26 листопада 1996 року.
8 квітня 2025 року його призвали на військову службу під час мобілізації. Військовослужбовець служив сержантом, офіцером-сапером 1-ї бойової групи 2-ї групи спеціального призначення окремого загону спеціального призначення.
5 серпня 2026 року Ігор Дорош загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Грузьке Покровського району Донецької області. Він отримав поранення, несумісне з життям, під час стрілецького бою з піхотою противника.
Гніванську громаду сколихнула сумна звістка.
Гніванська громада отримала звістку про загибель військовослужбовця Віктора Мухіна із села Селище. Від вересня 2024 року він вважався безвісти зниклим. Нині підтверджено, що захисник загинув 6 вересня 2024 року. Віктор Сергійович Мухін народився 24 липня 2001 року в селі Селище. Там минули його дитинство та шкільні роки.
Після закінчення місцевої школи він вступив до Вінницького технічного коледжу, де здобув спеціальність «Облік і оподаткування». Працював у сфері комп’ютерної техніки. Рідні та друзі згадують Віктора як спокійну, добру, уважну й щиру людину. Він мав друзів, будував плани та мріяв про майбутнє.
У липні 2024 року, попри юний вік і прохання близьких не поспішати з рішенням, Віктор добровільно підписав контракт із Збройними Силами України. Після військової підготовки на Київщині його направили до підрозділу «Вовки Да Вінчі». Віктор служив на Донеччині стрільцем 3-го штурмового спеціалізованого відділення.
Під час виконання бойового завдання поблизу Долинівки Новогродівської міської громади Покровського району Донецької області військовослужбовець зник безвісти. Упродовж майже двох років рідні чекали на звістку про його повернення, однак тепер стало відомо про його загибель.
У Вінниці попрощались із шістьма полеглими захисниками.
Ростислав Паринцев приєднався до лав Збройних Сил України восени 2022 року. Він служив у 120-й окремій бригаді територіальної оборони на посаді стрільця у званні старшого солдата. Водночас військовослужбовець проходив підготовку, щоб у подальшому стати бойовим медиком.
Воїн виконував завдання на Бахмутському напрямку. 11 березня 2024 року поблизу села Іванівське Донецької області Ростислав загинув у бою. Йому назавжди залишився 41 рік. Побратими згадують Ростислава як надійного товариша та людину, на яку завжди можна було розраховувати. Він допомагав іншим військовослужбовцям, навчав і підтримував їх, за потреби надавав домедичну допомогу. На позиціях також дбав про побратимів у побуті та часто готував для них їжу. Його вирізняли енергійність, доброзичливість і почуття гумору.
Ростислав Паринцев народився 26 березня 1982 року у Вінниці. Навчався у школі №15, після чого закінчив професійне училище та вступив до Вінницького національного аграрного університету. Згодом узяв академічну відпустку, оскільки хотів допомагати матері фінансово. Після строкової служби працював на приватному підприємстві, яке займалося виготовленням дверей.
За словами рідних і друзів, Ростислав був активним та товариським. Він любив подорожі, туристичні походи, сплави на байдарках гірськими річками та риболовлю. Друзі називали його людиною, яка легко об’єднувала навколо себе інших.
Другий полеглий захисник – Сергій Томусяк,
відомий побратимам за позивним «Томас». До війська він долучився у грудні 2022 року. Сергій служив у званні старшого лейтенанта командиром десантно-штурмового взводу у складі 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади.
Разом із підрозділом військовослужбовець виконував бойові завдання на Запорізькому, Донецькому, Сумському та Курському напрямках. Навіть після поранень він повертався до служби та продовжував виконувати завдання разом із побратимами.
За мужність і самовідданість Сергія Томусяка нагородили орденом «За мужність» III ступеня.
4 серпня 2026 року життя захисника обірвалося. Сергію Томусяку було 47 років. Сергій народився 19 червня 1979 року у Вінниці. Навчався у школі №10, а після неуспішної спроби вступити до військового училища здобув освіту у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського за спеціальністю «Вчитель трудового навчання».
Певний час він працював учителем у школі №23. Згодом перейшов у приватний сектор, а пізніше започаткував власну справу у сфері торгівлі та вантажних перевезень. Разом із дружиною Світланою виховав двох синів.
За словами дружини, Сергій із дитинства хотів продовжити офіцерську традицію родини. Через проблеми зі здоров’ям у юності реалізувати цю мрію не вдалося. Після початку повномасштабного вторгнення він наполегливо домагався можливості долучитися до війська.
Рідні згадують Сергія як доброго, щирого та допитливого чоловіка. Він цікавився історією, військовою справою, подіями в Україні та світі. Особливе місце у його житті посідала родина. Син Микола розповідає, що батько виховував дітей передусім власним прикладом, демонструючи силу характеру, патріотизм і відповідальність. Також Сергій дуже любив тварин і завжди ставився до них із турботою.
Третій полеглий захисник – Олег Андрушко,
відомий побратимам за позивним «Гном», мав багаторічний військовий досвід. У 2015-2016 роках він добровільно долучився до захисту України під час АТО. Служив розвідником і навідником самохідної артилерійської установки у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Після початку повномасштабного вторгнення Олег знову став до лав Сил оборони. Він виконував бойові завдання у складі 211-ї понтонно-мостової бригади, а згодом служив у 35-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського на посаді гранатометника взводу вогневої підтримки.
24 квітня 2025 року Олег Андрушко загинув у бою поблизу села Андріївка Волноваського району Донецької області. Воїну було 46 років.
За словами дружини Світлани, за роки служби Олег побував на багатьох складних ділянках фронту, однак майже не розповідав про пережите, аби не хвилювати рідних. Позивний «Гном» він отримав ще під час АТО за винахідливість та здатність швидко знаходити рішення у складних ситуаціях.
Олег Андрушко народився 2 листопада 1978 року у селі Звенигород на Львівщині. Після школи здобув професію взуттєвого майстра, пройшов строкову службу та працював у сфері логістики. Водночас найбільше часу та сил він присвятив військовій службі.
Олег був батьком двох доньок від першого шлюбу, а також виховував доньку й сина своєї другої дружини. Рідні згадують його як турботливого батька та людину, яка завжди була готова допомогти. Він любив проводити час із дітьми, відвідував футбольні тренування сина та мріяв після завершення війни подорожувати Україною разом із сім’єю.
Четвертий полеглий захисник – Сергій Тарасюк із позивним «Шелдон».
На початку 2025 року він добровільно приєднався до Збройних Сил України та служив у роті ударних безпілотних комплексів Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Сергій виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Він аналізував ситуацію на полі бою, стежив за діями російських військ і прогнозував можливі напрямки ворожих атак. Побратими відзначають його сильні аналітичні здібності, швидку реакцію та вміння оперативно ухвалювати рішення.
3 серпня 2026 року Сергій Тарасюк загинув поблизу села Покровське Пологівського району Запорізької області. Йому був 41 рік. Побратими називали Сергія інтелектуальним центром підрозділу та людиною, на яку завжди можна було покластися. За словами військовослужбовців, він мав виняткові математичні здібності, чудово орієнтувався в оперативній ситуації та вирізнявся сильною інтуїцією. Незадовго до загибелі Сергій мав отримати офіцерське звання.
Сергій Тарасюк народився 6 квітня 1985 року у Вінниці. Навчався у школі №2, пізніше закінчив технічний ліцей. Вищу освіту за спеціальністю «Фізика» здобув у Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського».
До початку повномасштабної війни Сергій працював у медіа та телевізійній сфері. Був відеоінженером і випусковим редактором на телеканалах «XSport», «Спорт 1» та «Спорт 2», а останнім місцем його роботи була компанія «Beter».
Друзі згадують Сергія як добру, щиру та відкриту людину з чудовим почуттям гумору. Він любив «Сімпсонів», футбол та колекціонував футбольні шарфи, які привозили йому друзі з різних країн. Однією з його найбільших мрій було після перемоги відвідати матч англійського футбольного клубу «Ліверпуль».
Пʼятий полеглий захисник – Олександр Кушнір добровільно долучився до Збройних Сил України у серпні 2025 року.
Військовослужбовець із позивним «Лего» служив оператором безпілотних літальних апаратів у 108-му окремому штурмовому батальйоні «Вовки Да Вінчі» 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.
За час служби Олександр виконував бойові завдання на східному напрямку. 2 серпня 2026 року він загинув поблизу села Колона-Межова Синельниківського району Дніпропетровської області. Захиснику було 24 роки.
Олександр народився 17 липня 2002 року у Вінниці. Він ріс у багатодітній родині разом із братом-близнюком та молодшим братом. Після закінчення ліцею №12 вступив до Вінницького національного технічного університету, де здобув освіту за спеціальністю «Комп’ютерні науки». Також навчався в IT-академії STEP.
До служби у війську Олександр працював у Києві 3D-художником у компанії VOLMI. Колеги згадують його як талановитого спеціаліста, який працював як зі стилізованою, так і з реалістичною графікою. Він уважно ставився до роботи, шукав нестандартні рішення та ділився професійним досвідом із колегами.
Батько Олександра розповідає, що син із дитинства мав сильне почуття справедливості, був відповідальним і готовим допомогти іншим. За його словами, саме переконання та любов до України стали для Олександра визначальними, коли він вирішив піти до війська.
Шостий полеглий захисник – Віталій Терновський,
позивний «МТ». До Збройних Сил України він добровільно приєднався у серпні 2025 року. Служив стрільцем у 13-му окремому десантно-штурмовому батальйоні імені Героя України полковника Тараса Сенюка 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.
Віталій виконував бойові завдання на сході України. 7 липня 2026 року військовослужбовець загинув поблизу села Січневе Синельниківського району Дніпропетровської області. Йому було 47 років.
Рідні кажуть, що найбільше Віталій хотів, аби війна якнайшвидше закінчилася. Саме прагнення захистити близьких і країну, яку він вважав своїм домом, спонукало його стати до лав Сил оборони.
Віталій Терновський народився 4 липня 1979 року в Макіївці на Донеччині. Згодом його родина переїхала до Торецька. Його мати працювала акторкою у місцевому театрі, тому Віталій із дитинства був пов’язаний зі сценою та разом із сестрою брав участь у виставах.
Окрім загальної освіти, він навчався музики та грав на кларнеті. Водночас обрав професію, пов’язану з промисловістю: спочатку здобув спеціальність газоелектрозварювальника, а згодом закінчив гірничий технікум. Значну частину трудового життя працював на шахті «Центральна» у Торецьку.
Віталій виховував 14-річного сина. Сестра Світлана згадує його як життєрадісного й оптимістичного чоловіка, який умів підтримати близьких у складні моменти. На сімейних зустрічах він часто співав, особливо любив старі шахтарські пісні про дружбу, любов і товариськість.
Гайсинська громада повідомила про втрату.
8 серпня 2026 року Гайсинська громада провела в останню путь військовослужбовця Національної гвардії України Юрія Павловського. Захисника поховали на Алеї Слави міського кладовища.
Юрій Васильович Павловський народився 19 серпня 1988 року в місті Гірник Покровського району Донецької області. Там він провів дитинство та юність, закінчив школу й здобув професію тракториста-машиніста.
До початку повномасштабного вторгнення Юрій жив і працював у Курахівській громаді, де був оператором «Нової пошти». Через війну він втратив можливість жити у рідному краї, а згодом знайшов прихисток на Гайсинщині. У листопаді 2022 року Юрій добровільно долучився до Сил оборони України. Він служив у складі 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка.
У 2023 році під час виконання бойового завдання військовослужбовець отримав тяжке поранення внаслідок атаки ворожого безпілотника. Після лікування та реабілітації він повернувся до служби.
У 2025 році Юрій продовжив військовий шлях у Національній гвардії України. Він служив стрільцем-радіотелефоністом 18-ї Слов’янської бригади.
3 серпня 2026 року під час евакуації до медичного закладу в Дніпрі серце захисника зупинилося. Медики намагалися врятувати його життя, однак зробити цього не вдалося.
Прощання з Юрієм Павловським відбулося на Гайсинщині, яка стала для нього та його родини місцем прихистку після втрати рідного дому.
Читайте також: росія атакувала Україну ракетою, «Бандеролями» і 126 безпілотниками.
Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.
Фото: rv.gov.ua та зі сторінок громад
