З громад та навчальних закладів Харківської області у серпні 2026 року надходять повідомлення про загибель на фронті українських захисників . Вшановуємо пам'ять тих, хто загинули, захищаючи Україну. Список не є вичерпним.42-річний Олександр Федоров загинув 27 листопада 2024 року поблизу селища Лисівки на Покровському напрямку та вважався зниклим безвісти, повідомили в Дергачівській громаді. Він був солдатом 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ЗСУ.
Олександр народився в Іркутській області. У ранньому дитинстві разом із родиною переїхав до Дергачів. Закінчив місцевий ліцей, навчався у Харківському професійно-технічному училищі, де здобув кваліфікацію оператора електронно-обчислювальних машин. Проходив строкову службу.
«У мирному житті чоловік багато працював, опановував різні технічні спеціальності та сумлінно виконував свою роботу. Свій трудовий шлях Олександр розпочав на Харківському інструментальному заводі. Спочатку працював учнем полірувальника виробів з металу, а згодом здобув третій кваліфікаційний розряд і працював полірувальником металевих виробів.
Також працював слюсарем штампувального цеху на Харківській бісквітній фабриці та у ТОВ "ЮБІС Тауерс". Згодом продовжив трудову діяльність у ТОВ НВО "ЮБІС-ПРОМО"», — пишуть у громаді.
Олександр Федоров захищав Україну у зоні АТО/ООС у 2015-2017 роках. Повторно долучився до ЗСУ у 2024 році, воював на Покровському напрямку.
«Для своїх близьких Олександр був не лише військовим і Захисником України — він був рідною людиною, турботливим сином і братом. Чоловік щиро любив тварин і завжди ставився до них з особливою добротою. Олександр гарно малював, умів власноруч майструвати різні речі. Особливе місце в його житті займала родина. Чоловік любив дарувати рідним подарунки, адже саме так висловлював свою любов і турботу — через увагу, щирі вчинки та бажання подарувати близьким радість», — йдеться у повідомленні.
У захисника залишились мати Маргарита, вітчим Валерій та сестра Марія.
36-річний Дмитро Мартинов з Валків загинув 11 червня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Вовчанські Хутори Чугуївського району та вважався зниклим безвісти,
повідомили у Валківській громаді.
Після закінчення навчання Дмитро працював на місцевому цегельному заводі у Валках. Створивши власну сім'ю, разом із дружиною придбав будинок у селі Костів, саме там Дмитро проживав останні роки свого життя.
«Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, надійною опорою для своєї родини. Найбільшою гордістю Дмитра були син і донька, яких він виховував власним прикладом, прищеплюючи любов до праці, чесність, повагу до людей та активний спосіб життя. У кожну вільну хвилину він прагнув бути поруч із сім'єю, підтримував захоплення дітей і щиро радів їхнім успіхам. Завжди допомагав своїм батькам і батькам дружини, ніколи не залишав рідних наодинці з труднощами. Його поважали за щирість, працьовитість, відповідальність та добре серце», — пишуть у громаді.
У березні 2026 року Дмитро Мартинов став на захист України.
У захисника залишились дружина, діти та батьки.
36-річний Молодший сержант Сергій Дудник загинув 28 липня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Омельника Пологівського району Запорізької області, повідомили в Лозівській громаді.
Сергій народився 31 січня 1990 року в селі Іванівці. Його дитячі та юнацькі роки минули в селі Садовому, де він жив разом із бабусею та дідусем. У 2007 році закінчив Садовську загальноосвітню школу та вступив до Лозівського професійного ліцею № 36, де здобув спеціальність «електрогазозварювальник».
«Справжньою пристрастю Сергія була техніка, тому своє трудове життя він пов'язав із професією тракториста. Любив свою справу, дбайливо ставився до праці й користувався беззаперечним авторитетом та повагою серед колег і земляків», — пишуть у громаді.
У 2024 році захисник став до лав Збройних Сил України. Служив на посаді стрільця-оператора 2-го штурмового взводу 92 ОШБр.
У Сергія Дудника залишилися дружина та сестра.
Головний сержант Антон Добродецький з Південного загинув 10 червня 2026 року, в районі Вовчанських Хуторів Чугуївського району, повідомили в Південноміській громаді.
Він був командиром гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 1 батальйону територіальної оборони 113-ї окремої бригади територіальної оборони.
«Словами важко загоїти в серці болючу рану втрати.
Адже смерть найріднішої людини — велике випробування. В цю гірку мить поділяємо горе вашої сім'ї та разом з вами схиляємо голову в глибокій скорботі. Кожен загиблий воїн — це болючий шрам на душі кожного з нас, їх імена назавжди будуть взірцем мужності, патріотизму та незламності», — пишуть у громаді.
Тимофій Уробушкін з Високого загинув 30 липня під час виконання бойового завдання на Харківщині, повідомили у Височанській селищній раді.
На момент загибелі військовому було 47 років. У нього залишилися мати й донька.
Сергій Мороз із села Соколового загинув 2 серпня 2026 року в бою за Україну поблизу Богданівки Донецької області, повідомили в Зміївській громаді. Захиснику було 43 роки.
Сергій навчався у Соколівській загальноосвітній школі, після закінчення якої розпочав трудову діяльність.
«Добрий, щирий і відкритий до людей, він був душею компанії, мав багато друзів і завжди був готовий підтримати тих, хто поруч. Найбільшою цінністю для Сергія була його родина. Він був люблячим батьком трьох рідних синів та виховував доньку дружини як власну дитину, даруючи їй турботу,
любов і батьківське тепло», — пишуть у громаді.
10 грудня 2023 року захисник став до лав ЗСУ. Служив марксменом 1-го механізованого відділення 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр».
26-річний Владислав Харченко загинув 15 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Хромового Бахмутського району Донеччини внаслідок стрілецького бою з російськими окупантами, повідомили в Лозівській громаді.
Владислав народився в Лозовій, навчався в Катеринівській школі, згодом здобув фах у професійному училищі. У 2020 році переїхав до села Новосілки, де працював оператором автозаправної станції.
«Для всіх, хто його знав, Владислав залишився щирою, доброю та відкритою людиною. Він захоплювався вільною боротьбою, любив спорт, тварин і дітей, вирізнявся лідерськими якостями, мав активну життєву позицію та щиро мріяв про мирне майбутнє України», — пишуть у громаді.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Владислав добровільно став на захист України. Служив гранатометником механізованого відділення механізованої роти 114-ї окремої бригади територіальної оборони за позивним «Джекі».
«Із листопада 2023 року Владислав вважався зниклим безвісти. Місяцями рідні та земляки жили надією, однак підтвердилася найстрашніша звістка: герой загинув», — йдеться у повідомленні.
Матрос Євген Москаленко загинув у 2026 році під час виконання бойового завдання із захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України поблизу Товстого Донецької області, повідомили в Роганській громаді.
На момент загибелі захиснику був 31 рік. Він служив навідником відділення морської піхоти 505-го окремого батальйону морської піхоти.
Військовослужбовець Костянтин Хавула загинув 22 квітня 2024 року, повідомили в Слобожанській громаді. На момент загибелі захиснику був 51 рік.
Олександр Бугай загинув 2 серпня 2026 року, повідомили в Балаклійській громаді. Захиснику було 46 років.
Олександр народився 5 листопада 1980 року в Барвінківському районі Харківської області. Дитинство та юність провів у селі Старосеменівці, де навчався у Миколаївській школі. У Петрівському училищі опанував спеціальності водія та зварювальника. Понад десять років працював водієм у Балаклійському житлово-комунальному господарстві.
29 серпня 2025 року Олександр став на захист України. Служив у складі 3-ї окремої штурмової бригади, був штурмовиком та виконував бойові завдання на Покровському напрямку, отримав статус учасника бойових дій.
«Рідні, друзі, побратими та всі, хто знав Олександра, пам'ятатимуть його як добру, щиру, чуйну й доброзичливу людину, яка завжди була готова прийти на допомогу», — пишуть у громаді.
У захисника залишились дружина, син, батьки, сестра та брат.
Антон Сідєльников загинув 29 липня 2026 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Лиману Краматорського району Донеччини, повідомили в Борівській громаді. Захиснику було 36 років.
Антон народився в селі Чернещині. Навчався у Чернещинській школі, працював в агрофірмі «Новий шлях».
«Він був із багатодітної родини, де його любили й чекали. У нього залишилися мама, дві сестри та два брати», — пишуть у громаді.
26 червня 2025 року Антон став до лав Збройних Сил України. Служив водієм гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 3-го батальйону територіальної оборони 120-ї окремої бригади Сил ТрО Збройних сил України.
«За час військової служби він зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим і надійним військовослужбовцем. Побратими знали його як людину, на яку можна покластися. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі, мужньо виконував свій обов'язок перед Україною», — йдеться у повідомленні.
Солдат НГУ Олексій Таловиря загинув 31 жовтня 2023 року в районі Кліщіївки Донецької області та вважався зниклим безвісти, повідомили в Золочівській громаді. Загибель захисника підтвердили за допомогою ДНК-експертизи. Йому було 28 років.
Народився Олексій у Золочеві, закінчив гімназію № 1, Одноробівське ПТУ, здобув професію тракториста-машиніста, слюсаря ремонтника сільськогосподарських машин. Багато років працював на взуттєвій фабриці в Харкові.
«Усі, хто знав хлопця особисто, з теплими словами згадують його доброзичливість, щирість, простоту, відкритість і людяність. Ніколи не прагнув гучних слів чи показовості — про нього найкраще говорили його вчинки. Був надійним товаришем, якого поважали за чесність, порядність і готовність підтримати», — сказано в повідомленні.
Льоша закохався, одружився і створив сім'ю про яку мріяв, народили двох прекрасних синочків, які в усьому хотіли бути схожими на татка. Він надихався і жив саме для них. Разом мріяли будувати щасливе і міцне майбутнє.
З січня 2023 року захисник пішов служити, воював на Харківському і Донецькому напрямках, неодноразово діставав поранення.
У захисника залишились дружина, маленькі діти, батько, брат та сестра.
46-річний солдат Дмитро Ворошилов загинув 28 лютого 2025 року в районі населеного пункту Водяного Другого Покровського району Донеччини, повідомили в Великобурлуцькій громаді. 6 березня рідні отримали повідомлення, що захисник зник безвісти, а 22 липня 2026 року сестрі Дмитра повідомили про його загибель після отримання результатів ДНК-експертизи.
Народився захисник у селі Лебедівці, після закінчення дев'яти класів Площанської школи здобув спеціальність тракториста. Спочатку працював у місцевому господарстві, а згодом на Чугуївщині: сіяв, доглядав за посівами, брав участь у збиранні врожаю.
«Працьовитий, завзятий до роботи, безвідмовний, життєрадісний і щирий,
він завжди одним з перших приходив на допомогу рідним, друзям і односельцям. Війна, розв'язана Росією, кардинально змінила його життя. 27 грудня 2024 року Дмитра Ворошила мобілізували», — пишуть у громаді.
Після двох місяців навчання він вирушив на свій перший вихід на лінію бойового зіткнення. Перед цим зателефонував сестрі й сказав, що йде на позицію лише на два дні. А потім настала тиша…
29 липня 2026 року захисника поховали в селі Мосьпановому Чугуївського району. У нього залишилися сестра Юлія та брат Андрій.
Олександр Коваленко з Козіївки загинув 4 квітня 2025 року в районі Розливу Волноваського району Донеччини, повідомили в Краснокутській громаді. Захиснику було 48 років.
«Понад рік родина жила надією. Чекала. Вірила. Молилася, що Олександр повернеться додому живим. З квітня 2025 року він вважався зниклим безвісти. Та, на жаль, результати експертизи ДНК підтвердили найстрашніше — наш Герой загинув», — пишуть у громаді.
49-річний Віталій Резніченко з Зачепилівки помер 2 серпня 2026 року у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону у Вінниці,
повідомили в Зачепилівській громаді.
Він служив водієм 1-го мінометного розрахунку 127-ї окремої важкої механізованої Харківської бригади з березня 2022 року.
«Після отриманого поранення Віталій продовжував боротися за життя. Але, на жаль, цього разу смерть виявилася сильнішою. Вона зупинила його серце. Проте душа Героя житиме вічно у лавах небесної варти», — пишуть у громаді.
28-річний майор Національної Гвардії України Олександр Єсін загинув 24 липня 2026 року на Донеччині та вважався зниклим безвісти, повідомили в Богодухівській громаді.
В ході завдання, перебуваючи у складі групи евакуації, відбувся стрілецький бій з росіянами у лісосмузі поблизу Добропілля, після якого звʼязок з захисником був втрачений.
«Олександр стояв на захисті Батьківщини з 2016 року. Він був світлою, доброю, щирою й життєрадісною людиною. Навіть у найважчі моменти не втрачав сили духу, підтримував побратимів, вселяв віру та впевненість. Попри всі випробування війни, він залишався людяним, мужнім і незламним. Його життя стало прикладом честі, відваги та самовідданого служіння українському народу»,
— пишуть у громаді.
Поховали захисника в Богодухові на Алеї Героїв 6 серпня 2026 року.
Сержант Денис Белянський загинув 27 липня 2026 року при виконанні бойового завдання в районі Свободи Запорізької області, повідомили в Чугуївській громаді.
Денис Белянський народився 5 липня 1979 року в Допропіллі Донецької області. Після школи продовжив навчання в Олександрівському ПТУ 148. Потім проходив строкову військову службу у ЗСУ. У мирному житті працював гірником підземним на шахті «Алмазна» у Добропіллі, а з 2012 року — прохідником підземним на ПАТ Шахтоуправління «Покровське».
В 2014 році захисник закінчив Красноармійський індустріальний інститут ДВНЗ «Донецький національний технічний університет» за напрямком підготовки «Економіка підприємства» та здобув кваліфікацію бакалавра.
У 2020 році підписав контракт на проходження військової служби з командуванням 92-ї окремої механізованої бригади. Службу проходив на посаді командира відділення штабних машин взводу штабних машин роти зв'язку тилового пункту управління польового вузла зв'язку бригади. Приймав участь в АТО/ООС і отримав в 2021 році статус учасника бойових дій.
«В 2024 році в українських військових частинах почали офіційно та масово з'являтися спеціалізовані підрозділи логістично - евакуаційних безпілотних систем. 14 лютого 2025 року Денису Белянському, як одному із найбільш підготовлених молодших командирів, було запропоновано очолити відділення середніх логістично-евакуаційних безпілотних наземних систем 92-ї окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. З цього часу він виконував одне з найскладніших завдань сучасної війни — керував відділенням, яке забезпечує підвезення боєкомплекту та вивезення поранених із переднього краю», — пишуть у громаді.
В липні 2026 року відділення Дениса Белянського виконувало бойове завдання в районі населеного пункту Свобода Запорізької області. На цій ділянці фронту зафіксовано надзвичайно високу щільність використання ворогом FPV-дронів та розвідувальних БпЛА з функцією скидання боєприпасів. Підрозділ, яким керував Денис, перебував постійно під прицілом ворожої повітряної розвідки, а район навколо Свободи піддавався регулярним артилерійським обстрілам.
4 серпня 2026 року Дениса поховали на Алеї пам'яті у місті Чугуєві.
У нього залишилися дружина, мати та донька.
25-річний солдат Руслан Юрченко загинув 17 травня 2026 року, виконуючи військовий обов'язок, внаслідок артилерійського обстрілу та ударів безпілотних літальних апаратів поблизу населеного пункту Вовчанські Хутори Чугуївського району, повідомили в Пісочинській громаді. Він був військовослужбовцем 113-ї окремої бригади територіальної оборони.
«Руслан був зовсім молодим. Попереду були роки життя, мрії, плани та можливості. Але війна безжально обірвала його шлях. Він віддав найдорожче — своє життя — заради України, її свободи та майбутнього кожного з нас», — пишуть у громаді.
Солдат Олексій Коваль на позивний «Кома» загинув 27 липня 2026 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Рівне Пологівського району Запорізької області внаслідок удару FPV-дрона, повідомили в Малинівській громаді.
Захиснику було 44 роки. Він служив вогнеметником 3-го штурмового відділення 225-го окремого штурмового полку.
«Олексій був доброю, чуйною, порядною людиною, яка завжди була готова прийти на допомогу. Він щиро любив дітей,
мав велике серце та користувався повагою серед односельців», — пишуть у громаді.
Захисник багатьох років працював механізатором у ПрАТ «Мосьпанівське». З перших днів повномасштабної війни волонтерив, доставляв продукти, допомагав евакуйовувати жителів громади із небезпечних територій, а згодом пішов воювати.
«У Героя залишилися дев'ятирічний син та цивільна дружина. З відкритим серцем він також виховав чотирьох доньок своєї дружини від першого шлюбу, ставши для них справжнім батьком, надійною опорою та прикладом людяності. Великою радістю для Олексія були п'ятеро онуків, яких він щиро любив, оточував теплом і турботою», — йдеться у повідомленні.
Віктор Бутов загинув 31 липня 2026 року, повідомили в Богодухівській громаді. Захиснику було 26 років.
«Він прагнув стати на захист України ще з перших днів повномасштабного вторгнення. Цьогоріч Віктор був призваний на військову службу. За короткий час став для своїх побратимів надійним другом, гідним воїном і людиною, яка завжди була готова підтримати та передати свої знання. Його позивний — "Учиха". Так його називали за прагнення навчати,
допомагати й підтримувати кожного поруч», — пишуть у громаді.
На війні Віктор зустрів своє кохання. Тут народилася мрія про спільне майбутнє, про родину, про щастя після Перемоги. Та ворожа зброя обірвала молоде життя і всі ці мрії. Сьогодні кохана Віктора вдягла білу сукню не для весілля… а щоб провести нареченого в останню путь. Без сина залишилася мати. Без брата — сестра. Без коханого — наречена. Без побратима — його військова родина. Маленький син, дорослішаючи, ніколи не почує життєвої батьківської поради…
Військовослужбовець ЗСУ Вадим Онацький загинув 6 серпня 2026 року під час участі у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки й оборони України, повідомили у Мереф'янській громаді.
Захиснику було 37 років. Він народився 19 лютого 1989 року.
Максим Кудрін загинув 21 липня 2026 року, повідомили в Безлюдівській громаді.
Захиснику було 36 років. Він народився 4 липня 1990 року.
26-річний Максим Сидоренко загинув 15 березня 2024 року в районі Орлівки Донецької області під час виконання обов'язків військової служби, повідомили в Сахновщинській громаді.
Захисник з 4 лютого 2021 року проходив військову службу на посаді військовослужбовця стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу 1-го стрілецького батальйону. Після виконання бойового завдання вважався зниклим безвісти з 15 березня 2024 року.
Сергій Жерновий загинув 3 серпня 2026 року на Харківщині, повідомили в Борівській громаді. Захиснику було 37 років.
Сергій народився та виріс у селі Підвисокому, закінчив місцеву школу. У грудні 2023 року став на захист України. Служив стрільцем-помічником гранатометника аеромобільного відділення 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.
Поховали захисника на Алеї Слави в Ізюмі.
Сергій Родін загинув 4 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання, повідомили в Ізюмькій громаді. Захиснику було 26 років.
«Місто огорнула скорбота. У цей день ізюмчани зібралися, щоб гідно провести воїна: люди з квітами та національними прапорами вишикувалися у живий коридор пошани. У глибокій тиші, з болем у серцях, вони ставали на коліна, засвідчуючи свою повагу до того, хто віддав найдорожче за свободу та незалежність України»,
— пишуть у громаді.
Роман Солоха загинув 14 грудня 2024 року поблизу Комишівки Суджанського району Курської області РФ, виконуючи бойове завдання із захисту України, повідомили у Валківській громаді. Захиснику було 33 роки.
Роман народився в селі Шарівці, навчався у місцевій школі.
«Зі шкільних років активно займався спортом, захоплювався армреслінгом, був призером різних змагань. Здобув професію кухаря-кондитера у професійно-технічному училищі №4 міста Харкова. Для родини був надійним помічником по господарству, надією і опорою», — пишуть у громаді.
У 2018 році Роман Солоха розпочав роботу на Харківській кондитерській фабриці «Бісквіт», де працював до мобілізації.
Військову службу проходив у окремій штурмовій бригаді імені отамана війська Запорізького Івана Сірка. Обіймав посаду гранатометника. Брав участь у бойових діях на Східному напрямку.
«За відгуком командування, зарекомендував себе як сміливий, рішучий та дисциплінований воїн. З осені 2024 року брав участь у бойових діях на Курському напрямку. Звідти у 2024 році обірвався зв'язок із рідними. І лише зараз надійшла болюча звістка до рідних…»,
— йдеться у повідомленні.
Роман був мужнім воїном, надійним товаришем, люблячою людиною, яка залишила по собі світлу пам'ять у серцях рідних, друзів, побратимів та всіх, хто його знав.
Максим Львов з Валків загинув 9 серпня 2026 року поблизу населеного пункту Прилуки Запорізької області внаслідок ураження російським дроном під час виконання бойового завдання, повідомили у Валківській громаді. Захиснику був 31 рік.
Максим Львов навчався у Валківському ліцеї. У 2013 році Максим розпочав навчання у Харкові за спеціальністю «реабілітолог».
«Завжди прагнув розвиватися, здобувати нові знання та бути корисним людям. Працював за кордоном водієм. Ця робота загартувала його, навчила відповідальності, витримки та самостійності», — пишуть у громаді.
У березня 2020 року Максим одружився, створив власну родину, став люблячим і турботливим чоловіком. Сім'я була для нього особливо важливою — місцем тепла, підтримки та любові.
У 2020 році Максим Львов розпочав службу в ДСНС, а у 2022 році добровільно поїхав допомагати гасити пожежі та ліквідовувати наслідки російських обстрілів.
У 2023 році вступив до мотоклубу «Айрон Хедс», а 7 серпня 2025 року став на захист України. Військову службу проходив у 414 ОБрБпС.
«Максим був чесним і справедливим, мужнім і сильним не лише фізично, а й душею. Умів знаходити вихід зі складних ситуацій, приймати рішення та брати на себе відповідальність. Найважливіше — він умів любити, підтримувати й турбуватися про тих, хто був поруч. Його життя було недовгим, але наповненим змістом. Він допомагав людям, рятував, захищав і до останнього залишався вірним своїм принципам», — йдеться у повідомленні.
Для когось Максим був побратимом, для когось — другом чи колегою. Для рідних він був цілим світом. Він був чоловіком, який прожив своє життя чесно, гідно та з любов'ю до людей.
Ігор Оленченко загинув 9 серпня 2026 року, повідомили в Харківському центрі контролю та профілактики хвороб.
5 лютого 2025 року Ігор Оленченко став до лав Збройних Сил України, воював на Вовчанському напрямку.
«29 травня 2026 року поблизу населеного пункту Зарічне Ігор отримав тяжке поранення. Він переніс кілька складних операцій та тривалий час боровся за життя,
але 9 серпня його серце зупинилося. Ігорю було лише 47 років», — пишуть у центрі.
Колектив Харківського центру контролю та профілактики хвороб висловлює щирі співчуття нашій колезі, працівниці Харківської філії Зої Оленченко з приводу тяжкої втрати — смерті її чоловіка Ігоря Оленченка, мужнього захисника України.
Військовослужбовець Віталій Дунь загинув з серпня 2026 року, виконуючи бойове завдання, повідомили в Безлюдівській селищній раді.
Захиснику був 51 рік. Він народився 13 червня 1975 року.
Солдат Михайло Покойний загинув 2 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Часів Яр Бахмутського району Донеччини, повідомили в Златопільській громаді. На момент загибелі йому було 34 роки.
Михайло зростав та навчався у селі Сиваш, здобув професійно-технічну освіту в ПТУ за спеціальністю «монтажник» з монтажу сталевих та залізобетонних конструкцій. До війни тривалий час працював на підприємстві «Екіпаж».
9 травня 2024 року Михайла мобілізували до ЗСУ. Він служив стрільцем-снайпером механізованого відділення механізованого батальйону 23-ї окремої механізованої бригади.
«Тривалий час Михайло вважався безвісти зниклим. Рідні, близькі та вся громада до останнього молили про диво та вірили в краще... Проте, на превеликий жаль, найгірше підтвердилося», — пишуть у громаді.
28-річний молодший сержант Денис Щука загинув 10 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу Гусинки Харківської області, повідомили в Златопільській громаді.
«Денис народився та зростав у нашому місті. Навчався у школі № 4, а згодом здобув професію зварювальника у міському професійно-технічному училищі (ГПТУ), працював на підприємстві "Екіпаж". Побратими та друзі знають його як відповідальну, надійну та щиру людину, яка завжди була готова прийти на допомогу», — пишуть у громаді.
Під час військової служби Денис Щука обіймав посаду командира 1-го екіпажу безпілотних літальних комплексів взводу ударних БпЛА батальйону безпілотних систем спеціального призначення військової частини 3122 Національної гвардії України.
23-річний солдат Богдан Савчук загинув 7 серпня 2026 року під час виконання бойового завдання у районі Добропілля Покровського району Донеччини,
повідомили в Лозівській громаді.
Богдан народився 16 серпня 2002 року у селі Стрілецький Кут на Чернівеччині, де пройшли його дитячі та шкільні роки.
«Він був єдиною дитиною у родині, зростав щирим, добрим, ввічливим і відкритим хлопцем, який мав чимало вірних друзів та щиро захоплювався технікою», — пишуть у громаді.
У 2020 році здобув професію «касир квитковий» у Чернівецькому державному професійному навчальному закладі. Проходив строкову військову службу. Працював на залізниці провідником пасажирських потягів. Згодом створив власну родину та переїхав на Лозівщину.
З початком повномасштабного вторгнення, у 2022 році, Богдан долучився до лав НГУ. Ніс службу на посаді номера обслуги міномета 1-го мінометного взводу мінометної батареї 3-го батальйону оперативного призначення 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов».
За роки служби був відзначений державними та відомчими нагородами:
у 2022 році — відзнакою Президента України «За оборону України» та відомчою заохочувальною відзнакою — нагрудним знаком «За доблесну службу»; у 2024 році — грамотою командира 3-го батальйону оперативного призначення 14-ї бригади «Червона калина»;
у 2025 році — медаллю «За військову службу Україні» та почесним нагрудним знаком командувача Національної гвардії України «За доблесть»; у 2026 році — високою нагородою від Головнокомандувача Збройних Сил України — почесним нагрудним знаком «Хрест хоробрих».«Йому навіки залишилося 23 роки... У тяжкій скорботі за Богданом залишилися його найдорожчі жінки — кохана дружина та мати, для яких він був опорою, гордістю та цілим світом», — йдеться у повідомленні.
Андрій Бут загинув 12 серпня 2026 року, повідомили в Ізюмській міській військовій адміністрації.
Захиснику було 33 роки. Він народився 26 вересня 1993 року.
«Він віддав своє життя за свободу й незалежність України, залишившись вірним військовій присязі та українському народові до останнього подиху. Вічна пам'ять і слава українському воїну», — сказано в повідомленні.
Олексій Новаков загинув 28 грудня 2024 року поблизу Воздвиженки Покровського району Донеччини під час виконання обов'язків військової служби та вважався зниклим безвісти за особливих обставин, повідомили в Балаклійській МВА.
Олексій народився 18 січня 1982 року в селі Гусарівці.
Після школи працював водієм трактора, згодом переїхав до Харкова, де опанував професію обвальника та понад 18 років працював за фахом. Перед початком повномасштабної війни працював у меблевій компанії «ВіЯр».
«У 33 роки Олексій Іванович одружився. Разом із дружиною вони прожили 16 років, будували спільне життя та мріяли про дітей. Подружжя навіть розпочало підготовку до усиновлення, однак війна змінила їхні плани», — йдеться у повідомленні.
Через місяць після початку повномасштабного вторгнення Олексій пішов воювати добровольцем. Служив у складі Збройних Сил України, виконував бойові завдання, зокрема на Покровському напрямку.
«Понад півтора року рідні чекали на його повернення, не втрачаючи надії. Лише 13 серпня 2026 року дружина отримала офіційне підтвердження загибелі чоловіка…», — пишуть в адміністрації.
У захисника залишилися дружина, мати, брат і сестра.
Сержант 127 ОВМБр ЗСУ, командир взводу зв'язку Володимир Ловін загинув 29 листопада 2025 року поблизу Рубіжного Чугуївського району та вважався зниклим безвісти. За результатами ДНК-експертизи визнаний загиблим.
Захиснику було 48 років.
Народився Володимир 12 січня 1977 року в Харкові, закінчив місцеву школу №111, Харківський фаховий коледж інформаційних технологій та Харківський державний університет харчування та торгівлі за спеціальністю «економіка».
Все дитинство і юність пройшли в селі Цапівці Золочівської громади, куди Володимир переїхав з матір'ю, батьком та сестрою.
«Захоплювався риболовлею, часто виїздив з друзями до водойм Золочівщини з наметами і ночівлею. І саме тому, воїн мав позивний "Рибак". Він був надзвичайно доброзичливий, комунікабельний, розумний, працьовитий і надійний. Вмів радіти життю, своєму і чужому щастю, ніколи не заздрив і мав багато мрій. Та війна перекреслила все», — пишуть в селищній раді.
В березні 2022 року Володимир Ловін став на захист України. Воював на Харківському, Сумському, Донецькому напрямках, вистояв у боях у Бахмуті, Вовчанську, Запоріжжі.
«Ловін Володимир був справжнім патріотом, небайдужим до долі своєї країни та майбутнього рідної Держави. Він став Героєм, чиє життя скоротилося на полі бою, залишиться в наших серцях як відданий Захисник і чудова людина,
яка приносила радість та усмішки усім навколо. Війна забирає кращих…», — сказано у повідомленні.
У захисника залишились мати, батько та сестра.
Солдат Олексій Коваль загинув під час виконання бойового завдання поблизу Серебрянки Донецької області у 2025 році, повідомили в Роганській селищній раді. Йому було 43 роки.
Захисник служив водієм 3-го відділення, 1-го аеромобільного взводу, 1-ї аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону.
«Його загибель — невимовний біль і непоправна втрата для родини, друзів, побратимів та всієї Роганської громади. Ще одне життя, віддане за свободу, незалежність і майбутнє України, назавжди залишить глибоку рану в наших серцях. Олексій назавжди житиме у пам'яті кожного, хто мав честь його знати. Він назавжди залишиться для нас прикладом мужності, незламності, честі та безмежної любові до Батьківщини», — пишуть у селищній раді.
Молодший сержант Олександр Бобнєв загинув 30 липня 2024 року поблизу Нью-Йорка Бахмутського району Донеччини, повідомили у Берестинській міськраді.
Захиснику було 56 років. Він служив номером обслуги 2-го відділення кулеметного взводу 1-го стрілецького батальйону 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха.
29-річний Максим Доц помер 3 серпня 2026 від травм, отриманих внаслідок бойових дій на Запорізькому напрямку, повідомили в Чугуївській громаді.
Максим Доц народився 10 липня 1997 року в Чугуєві, навчався в загальноосвітній школі №6. У мирному житті працював в АТ «Українські енергетичні машини» та на Державному підприємстві «Чугуївський авіаційний ремонтний завод».
28 січня 2026 року Максима мобілізували. Він служив на посаді оператора безпілотних апаратів відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів 475-го окремого штурмового полку «CODE 9.2» на Запорізькому напрямку.
«Наприкінці липня 2026 року, виконавши бойове завдання, підрозділ виходив з бойових позицій. Під час виходу по групі бійців було нанесено вогневе ураження, і Максим Доц дістав тяжке поранення. Він був доставлений в КП "Дніпровська обласна клінічна лікарня імені Мечникова" в Дніпро. Лікарі декілька днів боролися за його життя», — пишуть у громаді.
8 серпня 2026 року Максима Доца поховали на Алеї пам'яті в Чугуєві. У захисника залишилися батько, мати та дві сестри.
Денис Мясоєдов на позивний «ХТЗ» помер від тяжких поранень у шпиталі,
повідомили у Циркунівській громаді.
Денис народився 8 липня 1986 року. На військову службу був призваний 16 грудня 2022 року.
«Під час виконання бойового завдання у Синельниківському районі дістав тяжкі поранення. Лікарі боролися за його життя, але врятувати нашого Захисника не вдалося. Йому було лише 40 років…», — пишуть у громаді.
Богдан Чернов з села Піски-Радьківські загинув 12 листопада 2025 року на Донецькому напрямку, повідомили в Борівській громаді.
Богдан народився 19 квітня 1992 року народження, виріс у Пісках-Радьківських, навчався у місцевій школі. Після її закінчення жив у місті Слов'янську.
У липні 2025 року добровільно став на захист України. Служив у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
«У листопаді 2025 року рідні отримали страшну звістку — солдат Богдан Чернов зник безвісти під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Виїмки Донецької області. Відтоді жили надією. До останнього сподівалися, що Богдан живий і одного дня повернеться додому», — пишуть у міськраді.
24 квітня 2026 року тіло Богдана доставили в Україну в рамках обміну тілами загиблих. 12 серпня 2026 року після результатів ДНК-експертизи його особу остаточно підтвердили.
У захисника залишилися дружина, двоє маленьких синів, сестри.
