Пропаганда, доноси, побиття, примусова військова агітація та психологічний тиск на родини стали буденністю для тисяч українських дітей, які дорослішають на окупованих територіях під постійним наглядом окупаційної влади чи були вивезені у РФ.
Авторка — Ольга Єрохіна для NV.ua
Окупація змінює не лише прапор та мову у твоєму місті чи селищі — вона переписує саму суть життя людини. У школах, коледжах і навіть удома діти й підлітки з тимчасово окупованих територій щодня стикаються з тотальним ідеологічним тиском, страхом і насильством, спрямованим на те, щоб стерти українську ідентичність. Пропаганда, доноси, побиття, примусова військова агітація та психологічний тиск на родини стали буденністю для тисяч українських дітей, чиє дорослішання проходить під постійним наглядом окупаційної влади. Те, про що вони раніше могли прочитати хіба в підручниках з історії, тепер відчувають на власному досвіді.
У 2014 році майже мільйон дітей опинилися на окупованих територіях Криму, Донеччини і Луганщини. Скільки з них перемістили до Росії — досі невідомо. Дітей, переміщених після 2014 року,
системно піддавали ідеологічній обробці. Сьогодні частину з них уже мілітаризують і використовують як зброю проти власних співвітчизників-українців — ці діти воюють на боці Росії.
Ще за місяць до повномасштабного вторгнення, у січні 2022 року, Росія активно переміщала людей з окупованих Донецької та Луганської областей: за власними даними окупантів, лише за цей період депортували 58 422 дитини. Після 24 лютого 2022 року масштаби примусових переміщень різко зросли — росіяни відкрито звітували про вивезення українських дітей під приводом «евакуації». Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Володимира Путіна та російської омбудсменки з прав дитини Марії Львової-Бєлової саме за примусове переміщення українських дітей. Попри це, вона публічно заявила, що з початку повномасштабного вторгнення росія зареєструвала на своїй території 744 000 дітей, і додала, що не надаватиме українській стороні жодної інформації щодо них.
За даними державної платформи «Діти війни», станом на сьогодні в Україні задокументовано більше 20 000 випадків примусового переміщення та депортації дітей до РФ чи на окуповані території.
Повернути вдалося трохи більше двох тисяч з них. Утім реальні масштаби можуть сягати сотень тисяч: окупанти продовжують примусову паспортизацію, «оздоровчі» вивезення дітей і цілеспрямоване розривання їхніх зв’язків із родинами. Паралельно Росія активно мілітаризує українських підлітків.
Життя під тискомДіти в окупації живуть під тотальним ідеологічним пресом і постійним страхом. Шкільна програма перетворюється на інструмент пропаганди: замість звичних предметів з’являються заняття на кшталт «Разговоров о важном», «Родного языка» чи «Основ безпеки», на яких дітям навіюють, що Україна — «терористична держава», що Крим і окуповані території «завжди були російськими», а війну нібито розпочав Захід. Підручники з історії фальсифікують факти, вчителі відкрито висловлюють ненависть до українців, вішають портрети Путіна, змушують дітей співати пісні з образливими випадами на адресу України. Незгодних цькують, занижують оцінки й ставлять «на олівець».
Будь-який прояв української ідентичності — вишиванка, наклейка, напис у зошиті, відмова носити георгіївську стрічку чи встати під час гімну РФ — може призвести до допитів,
доносів, побиття гумовими кийками, штрафів, обшуків або постановки на «профілактичний облік».
Тимур, 18 років, Запорізька область: «Я був у закладі на дні народженні друга, і під вечір оточують будівлю військові, міліція — всіх кладуть обличчям в підлогу, когось забирали, хтось тікав, перевіряли документи. Могли будь-кого зробити винним на рівному місці. Забрали телефон у мене і відправили в комендатуру, три дні там сидів, бо стікери українські знайшли. Просто сидів у камері, їжі не давали, води теж не давали три дні. Потім о 6 ранку випустили».
Підлітків, яких вважають «нелояльними», відправляють у примусові «гуманітарні місії» на окуповані території, залучають до «Зарниці» та військово-патріотичних ігор, де умовним ворогом виступає НАТО. Старших студентів і випускників шкіл активно агітують підписувати контракти з армією, обіцяючи гроші й «престижну» службу в дронових підрозділах.
18-річний Андрій родом з Криму й останнім часом жив в одному з російських міст. У школі та університеті його вважали нелояльним до російської влади. Після чергового доносу хлопця викликали до відділку поліції,
де слідчі запропонували вибір: в’язниця або «спокута провини». Перед цим його гуртом били гумовими кийками — рубці на тілі не загоїлись досі. Потім Андрію запропонували поїхати «волонтером» на окуповані території України, до російських гуманітарних місій. Він удав, що погоджується, попросив кілька днів на підготовку — і за кілька днів був уже в Києві.
«Мені 17 було. Мені прописали лекції по темі інфобезпеки і протидії фейкам, — розповідає Андрій. — Дали робити стінгазету, участь у конкурсах творів на тему „Герой нашого часу“ або „Захисники вітчизни“. Далі я пам’ятники чистив героям Другої світової. Участь у зборах. І також у „Юнармії“, але вона вже не працювала як треба, через небезпеку. Там уже в цілому були штрафники. Дивилися, щоб я у волонтерські загони ходив, фото щоб були зроблені. Три рази не прийдеш — і підеш у поліцію, будуть перевірки. У гуманітарні місії на окуповані території ще відправляли штрафників. Їздили, гуманітарку російську роздавали. У госпіталях допомагали, у Маріуполь досі багато хто їздить. Збирали гуманітарку військовим, залучали п’ятикласників робити окопні свічки замість уроків».
Паралельно триває тиск на родини: обшуки через родичів у лавах ЗСУ, залякування позбавленням громадянства, примусова паспортизація, погрози розлучити дітей із батьками. Через це багато підлітків замикаються в собі, бояться виходити з дому, втрачають довіру до дорослих і живуть у постійному очікуванні небезпеки — аж поки, часто за підтримки волонтерських організацій, не наважуються виїхати на підконтрольну Україні територію. За їхніми ж словами, там вони вперше за довгий час відчувають полегшення і свободу.
Після того як 17-річний Олексій із Херсонщини заспівав гімн України в окупаційній школі, його матір публічно відчитували на засіданні за участю всього педагогічного колективу та заступника директора з безпеки. Жінку запитували, хто «пропагує» хлопцю проукраїнські погляди, і застерігали, що така поведінка матиме наслідки.
Мати Олексія розповідає: «У нас сусіди — сім'я вчителів, вони виїхали. Ми бачили, що відбувається, якщо не ходиш до школи. Оці служби вибивали вікна, з обшуками та міліцією приходили по два рази на тиждень. Було багато заходів з презентаціями,
з пропагандою, змушували туди ходити. Це Росія все казала — що Україна терористична держава, що там при владі злочинці. Запрошували представників і якогось мера з РФ, він слухав, що люди хочуть змінити в нашому селі. Приїжджали щодо профорієнтації, прив’язували любов до цього всього. Типу поліцейські — змушували фотографуватися з ними. Один раз син ховався, щоб уникнути цього».
«До школи мене викликали, бо вони гімн України заспівали. Весь учительський колектив сидів, заступник директора з безпеки. Казали: тобі хтось таке пропагує, син має авторитет у школі й таке робить. Казали, що ні до чого хорошого це не призведе», — згадує жінка.
Шлях поверненняПопри потужну міжнародну підтримку, системно повернути всіх дітей поки не вдається. Не існує навіть механізму допуску незалежної третьої сторони на територію Росії — до закладів, де утримують дітей, — для перевірки умов їхнього утримання. Тому наразі процес повернення виглядає радше несистемним і спирається на роботу громадських організацій, таких як Save Ukraine.
На державному рівні координацію цих зусиль здійснює президентська ініціатива Bring Kids Back UA.
Юридичну основу цієї роботи закріплює постанова Кабінету Міністрів № 551, яка визначає механізм взаємодії суб'єктів, що беруть участь у пошуку, поверненні, супроводі та реінтеграції депортованих чи примусово переміщених дітей, а також дітей та осіб віком від 18 до 23 років, які перебували під ризиком депортації. Держава передбачила й окреме бюджетне фінансування — діє порядок використання коштів державного бюджету, призначених для заходів з повернення дітей, депортованих або примусово переміщених унаслідок збройної агресії Російської Федерації, за бюджетною програмою «Соціальний захист дітей та сім'ї».
До цих зусиль долучається й міжнародна підтримка. Зокрема, Європейська Комісія оголосила про додаткові 50 мільйонів євро на зміцнення системи захисту дітей в Україні — кошти спрямують на підтримку ранньої освіти, сімейних і громадських послуг, доступ до правосуддя та цифрових систем компенсацій. Чи достатньо цього? Звісно, ні.
Що даліФізичне повернення дитини — лише перший крок. Держава та громадянське суспільство мають вже зараз створити механізми супроводу після повернення,
адже саме те, що відбувається з дитиною далі, визначає, чи вдасться їй по-справжньому одужати й повернутися до повноцінного життя.
Повернення дітей до звичного життя після окупації, вимушеного переміщення чи інституційного досвіду — завдання, до якого українське суспільство має братися системно й невідкладно. Це не одноразова дія і не тягар, який дитина повинна нести самостійно, а спільна відповідальність усіх, хто причетний до захисту прав дитини. Повернення без подальшої психологічної, психосоціальної, освітньої та соціальної підтримки не гарантує відновлення — травматичний досвід не зникає сам по собі.
Це варто розглядати не як короткий набір послуг, а як тривалий, індивідуалізований процес, у центрі якого — сама дитина, її досвід і її найкращі інтереси. Для цього потрібна довгострокова, скоординована підтримка на всіх рівнях: освіта, соціальні служби, психологічна допомога та громада мають діяти узгоджено, щоб дитина не залишалася наодинці з наслідками пережитого і мала реальну можливість повернутися до нормального дитинства та повноцінного життя в українському суспільстві.
Імена всіх героїв тексту змінено з міркувань безпеки.
