Війна забрала життя ще одинадцяти Захисників, пов’язаних із громадами Вінниччини. Серед полеглих – Василь Станіславов, Павло Шарамков, Михайло Красиленко, Юрій Задорожнюк, Назар Рижий, Віктор Бабур, Володимир Недоснований, Ігор Музика, Іван Комарівський, Вадим Магаляс та Микола Патлатюк. Їхні родини чекали, сподівалися та боролися за кожну звістку, а тепер громади схиляють голови перед пам’яттю своїх Захисників. Про це інформує I-VIN.INFO.
До Жмеринської громади «на щиті» повертається морський піхотинець
26 серпня до рідного села Людавка Жмеринської громади востаннє повертається 38-річний сержант, колишній командир відділення морської піхоти Василь Станіславов. Майже два роки військовий вважався безвісти зниклим.
До початку повномасштабної війни Василь працював охоронцем у торговельних мережах, а згодом виїхав за кордон, де займався будівництвом. Однак після початку великої війни повернувся в Україну та добровільно став на її захист.
Василь служив у складі 37-ї окремої бригади морської піхоти. Під час боїв за Кринки на Херсонщині у березні 2023 року отримав важке поранення.
Після лікування та реабілітації військовий знову повернувся до побратимів і продовжив службу.
За відповідальність, мужність і стійкість Василь здобув повагу серед військових та став командиром відділення.
31 серпня 2024 року під час бою на Донеччині він загинув. Відтоді його родина жила в очікуванні та сподівалася на повернення Захисника.
Василь Олександрович народився 23 лютого 1986 року в Людавці. Навчався у місцевій школі, а професію будівельника здобув у Вінницькому та Браїлівському технікумах.
Тепер Герой повертається додому, де на нього чекали мама Катерина, сестра Тетяна, племінниця Аліна, онучка Емілія, рідні та односельці.
26 серпня у Жмеринській громаді оголосили День жалоби. Захисника зустрічатимуть живим коридором від траси М-21 у напрямку Людавки.
Ще три трагічні звістки з фронту для Бершадської громади
Павло Миколайович Шарамков, 1982 року народження, народився та жив у Запорізькій області. Після початку повномасштабного вторгнення разом із родиною переїхав до села Осіївка Бершадської громади, яке стало для сім’ї новим домом.
20 жовтня 2025 року Павла призвали на військову службу.
Він виконував обов’язки водія-електрика-моториста відділення безпілотних авіаційних комплексів взводу розвідки та коригування роти ударних БпАК військової частини А5039.
21 серпня 2026 року військовий загинув під час виконання бойового завдання поблизу Новорозівки Запорізького району. Легкоброньований автомобіль, у якому перебував Павло, уразив ворожий FPV-дрон. Захисник отримав смертельні поранення.
Загинув – Михайло Валентинович Красиленко, житель Устянського старостинського округу.
Михайло проходив військову службу за призовом. Він був гранатометником десантно-штурмового взводу 9-ї десантно-штурмової роти 3-го десантно-штурмового батальйону військової частини А0224.
13 січня 2024 року захисник загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Новомихайлівка Покровського району Донецької області.
Понад два роки рідні жили в очікуванні та сподівалися отримати звістку про Михайла. Лише тепер вони отримали офіційне підтвердження його загибелі.
Бершадська громада попрощалася із земляком із Голдашівки – Юрієм Вікторовичем Задорожнюком.
Юрій народився 23 грудня 1998 року в Голдашівці.
Закінчив місцеву школу, здобув фах електромонтера у Теплицькому аграрному ліцеї, а згодом навчався у Ладижинському коледжі за спеціальністю «технік-електрик».
У 2021 році Юрій розпочав військову службу, а в квітні 2023-го уклав контракт із Збройними Силами України. Із 2024 року він служив у складі 71-ї окремої єгерської бригади ДШВ.
23 січня 2025 року захисник загинув під час виконання бойового завдання поблизу Янтарного Покровського району Донецької області. Тривалий час Юрій мав статус зниклого безвісти. Після проведення необхідних експертиз та ідентифікації особи його загибель офіційно підтвердили.
У Липовецькій громаді повідомили про втрату
24 серпня передчасно обірвалося життя захисника України Назара Олександровича Рижого, 1986 року народження, із Липовецької громади.
Назар народився у селі Кам’янка, яке нині є мікрорайоном Липовця. Навчався у Липовецькій школі №1, проходив строкову військову службу. Згодом здобув фах інженера-механіка у Вінницькому національному аграрному університеті.
Із перших днів повномасштабного вторгнення Назар добровільно долучився до територіальної оборони.
Згодом у складі ІІ стрілецького батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка вирушив на передову.
Військовий служив водієм евакуаційного транспорту. Під обстрілами він вивозив поранених захисників із найгарячіших ділянок фронту – спочатку на Миколаївському, а потім на Донецькому напрямках.
За роки служби Назар неодноразово ризикував власним життям, рятуючи інших. За майже три роки бойової роботи йому вдалося допомогти понад сотні поранених військових. Через нестачу медиків на передовій він також сам надавав побратимам першу допомогу.
Після важкого поранення Назара звільнили з військової служби за станом здоров’я. Наслідки пережитого на війні позначилися на його фізичному та емоційному стані. 24 серпня його серце зупинилося.
У Героя залишилися мама Ніна Антонівна, дружина Вікторія, доньки Олександра та Мирослава, а також брат Сергій, який продовжує захищати Україну.
Соболівська громада зустріне полеглого захисника
Соболівська громада у жалобі. Захищаючи Україну, загинув житель села Соболівка Віктор Миколайович Бабур, 1972 року народження.
26 серпня 2026 року Захисник повертається до рідного села «на щиті».
Жителів громади просять долучитися до зустрічі воїна та віддати шану його мужності й жертовності заради України.
Уланівську громаду сколихнуло дві звістки про загибель захисників
Ще одна трагічна звістка надійшла до громади. На війні загинув Володимир Дмитрович Недоснований, 1980 року народження, житель села Рибчинці.
26 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання із захисту України, її незалежності та територіальної цілісності Володимир загинув у районі населеного пункту Терни Краматорського району Донецької області. Життя Захисника обірвалося внаслідок штурмових дій противника.
Тривалий час Володимир вважався безвісти зниклим. Лише тепер стало відомо про його загибель.
Із сумом та болем громада повідомляє про втрату військовослужбовця – Ігоря Степановича Музики, 1986 року народження, жителя села Осична.
7 серпня 2026 року перестало битися серце Захисника.
25 серпня Ігор повернувся до рідного дому, де відбулася церемонія прощання та поховання.
Вінницька громада повідомила про три важкі втрати
Вінниця попрощалася із 36-річним Іваном Комарівським, який віддав життя,
захищаючи Україну.
До лав Збройних Сил України Іван приєднався у січні 2024 року. Він служив у складі 116-ї окремої механізованої бригади у званні молодшого сержанта та виконував бойові завдання на Харківському напрямку. Військовий був водієм-механіком танка.
17 жовтня 2025 року Іван загинув під час бою в Куп’янську. Це сталося лише через два дні після його 36-го дня народження.
За час служби воїн був відзначений низкою нагород, серед яких нагрудний знак «Хрест особливих заслуг», медалі «За хоробрість в бою», «За відвагу» та «Захиснику України».
Після загибелі рідні майже десять місяців чекали на підтвердження. За словами матері Івана Світлани, побратими повідомляли, що бачили її сина серед загиблих, однак родина до останнього сподівалася, що він живий.
Іван Олександрович народився у Вінниці 15 жовтня 1989 року. Він був наймолодшим із чотирьох братів. Після дев’ятого класу школи №31 навчався у Вінницькому центрі професійно-технічної освіти переробної промисловості, а згодом здобув фах технолога харчових продуктів у Кооперативному технікумі.
До мобілізації Іван працював адміністратором у мережі магазинів «Сільпо».
Рідні згадують його як працьовитого, турботливого та господарського чоловіка. Він любив допомагати по дому, добре готував, особливо українські традиційні страви, паски та кутю.
Іван мріяв про власну родину. У Вінниці він придбав земельну ділянку, викопав криницю та заклав фундамент майбутнього будинку. Хотів створити там затишну оселю для себе, майбутньої дружини та дітей.
Вадим Федорович Магаляс, позивний «Турист», долучився до лав Збройних Сил України у листопаді 2025 року. Він служив у складі 39-ї окремої бригади морської піхоти оператором БпЛА та виконував бойові завдання на Краматорському напрямку.
15 серпня 2026 року поблизу села Кіндратівка Донецької області Вадим загинув унаслідок атаки ворожого безпілотника. Йому назавжди залишилося 33 роки.
Вадим народився 22 липня 1993 року у Малих Крушлинцях. Після школи здобув професію маляра-штукатура у Вищому художньому професійно-технічному училищі №5 у Вінниці. Згодом повернувся до рідного села, де працював у сільському господарстві. Опанував професію механізатора та став досвідченим трактористом і комбайнером.
Вадим був одружений і виховував 10-річного сина. На його повернення чекали мама, старші брат і сестра та шестеро племінників.
Рідні згадують його як добру, світлу та щиру людину, яка завжди підтримувала близьких і дбала про родину. Він мріяв про міцну сім’ю, спільну працю на рідній землі та майбутнє своїх дітей.
Микола Русланович Патлатюк, позивний «Палій», став на захист України у вересні 2022 року. Він служив у 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді та воював на Бахмутському, Часовоярському й Краматорському напрямках.
За роки служби Микола пройшов шлях від солдата до старшого лейтенанта та став заступником командира мотопіхотної роти з морально-психологічного забезпечення.
За мужність і героїзм військовий був відзначений медаллю Президента України «За оборону України», нагрудним знаком бригади та відомчою відзнакою Міністерства оборони України «Доблесть і честь».
18 серпня 2026 року Микола загинув під час бою поблизу селища Олександрівка Краматорського району Донецької області. Йому було 29 років.
Побратими згадують Миколу як професійного військового,
надійного наставника та людину, яка завжди підтримувала інших. Він був рішучим і вольовим, не боявся відповідальності та власним прикладом вів за собою побратимів.
Микола народився 5 березня 1997 року у Козятині. Згодом його родина переїхала до Вінниці. Тут він навчався у школі №8, закінчив Вінницький технічний фаховий коледж та Вінницький національний технічний університет.
Батько Миколи розповідає, що син не прагнув нагород чи військової кар’єри – його рішення захищати Україну визначали відповідальність і любов до Батьківщини.
П’ять років свого життя Микола присвятив військовій службі, чотири з них – безпосередньо війні. Попри важкий фронтовий досвід, він залишався добрим, чуйним і справедливим. Мріяв про перемогу, кохану людину, власну сім’ю та дітей.
Читайте також: Срібне серце як знак вдячності отримали матері військових у Вінниці.
Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.
Фото: зі сторінок громад, Фейсбук-сторінка 420 ОПБпС ASTUR
