Артем Мурдід, його мати Ганна та партнерка Ганна Вошкодер отримали від російського військового суду строки від 20 років до довічного ув'язнення. Усі троє наполягають, що зізнання з них вибили тортурами.
До вторгнення Артем працював у банку в Мелітополі, цікавився автомобілями й фантастикою, жив разом із матір'ю. Через три роки рішення не виїжджати з окупованого міста обернулося для всієї родини багаторічним ув'язненням у Росії.
Читайте також: Судовий процес за любов до України: у Мелітополі 47-річній жінці загрожує величезний термін у справі про «шпигунство» Аналіз відкритих судових матеріалів і документів правозахисних організацій, проведений виданням «Дейком», показує: справа Мурдіда виходить далеко за межі одного вироку – вона оголює проблему цивільних українців, які опиняються між окупаційною системою кримінального переслідування та відсутністю будь-якого механізму їх повернення додому.
Довічне ув'язнення за серію вибухів Російський військовий суд засудив Артема Мурдіда до довічного позбавлення волі за звинуваченням у серії вибухів та участі в «терористичному співтоваристві».
Разом із ним судили матір Ганну Мурдід, яка отримала 22 роки колонії, та подругу Артема Ганну Вошкодер, яку засудили до 20 років. Артему також призначили штраф у 900 тисяч рублів, а перші вісім років довічного строку він має відбути безпосередньо у в'язниці. Усі троє категорично заперечують свою провину.
За версією російського слідства, у червні 2022 року Мурдід нібито встановив контакт із неназваним співробітником СБУ на ім'я Олег, а згодом залучив до співпраці матір і Ганну Вошкодер. Слідство стверджує, що група стежила за представниками окупаційної адміністрації, отримувала вибухівку та готувала замахи.
Затримання Ганни та Артема Мурдід, Ганни Вошкодер. Фото з окупаційних джерел
Найтяжчий епізод обвинувачення стосується вибуху автомобіля 14 березня 2023 року. За версією російської сторони, Мурдід заклав вибуховий пристрій під машину керівника окупаційного транспортного підприємства Івана Ткача. Ткач у наслідок вибуху загинув, а його пасажирка, співробітниця підприємства МУП «Міський транспорт» Олена Сиващенко, отримала важкі травми. Слідство також приписує Мурдіду кілька невдалих спроб підриву.
Свідчення про тортури Сам Мурдід стверджує, що дізнався про зміст висунутих йому звинувачень уже після того, як під час утримання зазнав насильства. У своєму останньому слові в суді він заявив, що його били й катували, змушуючи дати потрібні слідству свідчення – і саме ці показання згодом лягли в основу доказової бази обвинувачення.
У листі, зміст якого оприлюднило видання The New York Times, Мурдід описав побиття, удари електричним струмом і погрози сексуальним насильством щодо близьких людей. За його словами, його також примушували спостерігати за насильством над матір'ю, після чого він підписав документи, не читаючи їх. Редакція The New York Times надсилала запит російській владі щодо цих тверджень, але відповіді так і не отримала.
Ганна Мурдід окремо заявляла про катування безпосередньо в суді – в останньому слові вона розповіла про побиття та застосування електроструму після затримання, а також просила врахувати стан свого здоров'я. Ганна Вошкодер, зі свого боку, нагадала суду, що в неї залишилася малолітня донька, яка тепер росте без матері.
Незалежно перевірити конкретні обставини того,
що відбувалося з родиною після затримання, неможливо. Утім, описані ними методи збігаються з практиками, які Моніторингова місія ООН з прав людини задокументувала у справах інших українських цивільних, звільнених з російського полону.
Чому суд над мелітопольцями суперечить міжнародному праву Окрему проблему становить саме застосування російського кримінального законодавства на території окупованого Мелітополя. Міжнародне гуманітарне право вимагає від держави-окупанта, за винятком вузько визначених обставин, зберігати чинність законів окупованої території. ООН фіксує системне запровадження Росією власної правової та судової системи на захоплених українських землях.
Тому формулювання «російський суд засудив українця за злочин у Росії» юридично некоректне: Мелітополь залишається міжнародно визнаною територією України, тимчасово окупованою Росією. Генеральна асамблея ООН продовжує підтверджувати територіальну цілісність України в її міжнародно визнаних кордонах.
Водночас міжнародне право не забороняє затримання чи переслідування цивільної особи за небезпечні дії під час окупації – воно встановлює для цього суворі підстави,
процедури та гарантії. Міжнародний комітет Червоного Хреста наголошує: цивільних можна інтернувати (примусово затримувати) лише в разі нагальної потреби безпеки, а будь-яке таке рішення має підлягати оскарженню.
У справі Мурдіда російське обвинувачення наполягає, що йшлося не про мирне вираження проукраїнської позиції, а про виготовлення вибухівки та смертельний напад. Сам Мурдід це заперечує, стверджуючи, що матеріали справи спираються на свідчення, отримані під тиском насильства. Саме ця суперечність лежить в основі оцінки всього вироку.
Позиція правозахисників Правозахисний проєкт «Підтримка політв'язнів. Меморіал» фіксує, що Мурдід своєї провини не визнав, і відносить його справу до переслідувань громадян України, де з високою ймовірністю присутні ознаки політичної мотивації або серйозного порушення закону. Водночас організація окремо застерігає: такий висновок не тотожний автоматичному визнанню людини політв'язнем.
Для родини Мурдідів це означає, що юридична боротьба і надія на повернення існують у двох різних площинах. Апеляцію на вирок подали ще влітку 2025 року.
Станом на 19 серпня 2026 року картка справи в правозахисному проєкті «Меморіал» усе ще позначала її як таку, де апеляційний розгляд очікується – публічно підтвердженого результату розгляду знайти не вдалося.
Пригнічує власне безсилля У листах з неволі, які цитує The New York Times, Артем просив передати торт Ганні Вошкодерна день народження, писав про родичів і мріяв знову побачити море. В одному з листів він коротко сформулював головне відчуття ув'язнення: його пригнічує власне безсилля.
Справа ускладнюється тим, що українські цивільні в російському полоні не вкладаються у звичну модель обміну військовополоненими, а частина з них, як і родина Мурдідів, уже отримала багаторічні або довічні строки. Їхнє повернення потребуватиме не просто списків прізвищ для обміну, а окремого політичного й правового механізму.
