Вінниччина втратила дев’ятьох військовослужбовців: Владислава Чернова, Андрія Жуковського, Андрія Ошовського, Анатолія Казімірова, Антона Кедя, Андрія Квасніцького, Юрія Михальнюка та Івана Тюлькіна. Їхні життя обірвалися під час захисту України на Харківщині, Донеччині, Запоріжжі та Курщині. Частина воїнів тривалий час вважалася зниклою безвісти, і лише згодом їхню загибель вдалося підтвердити. Про це Інформує I-VIN.INFO.
Вінницька громада попрощалася із двома захисниками
22 жовтня у Вінниці провели в останню путь 26-річного військовослужбовця Владислава Чернова. Захисник загинув 13 жовтня 2026 року поблизу села Кутузівка на Харківщині під час зіткнення з російською диверсійно-розвідувальною групою.
Владислав народився 9 грудня 1999 року в Торецьку Донецької області. Згодом разом із мамою та молодшим братом переїхав до Слов’янська. Там хлопець серйозно займався боксом і кікбоксингом, брав участь в обласних змаганнях та неодлноразово посідав призові місця.
Після школи він вступив до Донбаського державного педагогічного університету, де здобув вищу освіту за спеціальністю «Фізична культура і спорт».
Однак згодом його життя пов’язалося з військовою справою.
Повномасштабне вторгнення Росії Владислав зустрів під час строкової служби у Збройних силах України. Після її завершення вирішив залишитися у війську та продовжити захищати країну.
Спочатку він служив у ремонтній роті 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, де дбав про справність військової техніки. Згодом перейшов до піхоти, щоб безпосередньо виконувати бойові завдання на передовій.
Пізніше Владислав опанував керування важким ударним безпілотником «Вампір». Із позивним «ППО» він виконував бойові завдання на східному напрямку фронту.
Через російську агресію родина Чернових втратила дім на Донеччині та була змушена переїхати. Новим домом для сім’ї стала Вінниця.
Мати захисника Наталія згадує сина як людину, на яку завжди можна було покластися. За її словами, побратими цінували Владислава за працьовитість, відповідальність, рішучість і готовність допомогти.
Для матері та молодшого брата він був найближчою людиною й опорою. Оскільки Владислав зростав без батька, він добре розумів, наскільки важливо мати підтримку,
і сам прагнув бути захистом для рідних. У нього було багато друзів, із якими він поділяв любов до спорту та здорового способу життя.
У загиблого воїна залишилася кохана дівчина. Пара готувалася до весілля, а подробиці майбутнього свята планувала обговорити під час наступної відпустки Владислава. Та повернутися додому й здійснити спільні плани йому не судилося.
Владиславу Чернову назавжди залишиться 26 років.
22 жовтня у Вінниці провели в останню путь 51-річного захисника Андрія Жуковського. Офіцер із позивним «Монах» загинув 19 липня 2026 року поблизу Лимана Краматорського району Донецької області, прикриваючи побратимів під час бою.
На початку повномасштабного вторгнення росії Андрій добровільно долучився до захисту України. Він служив у 120-й окремій бригаді Сил територіальної оборони, де пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта та став командиром зенітно-кулеметного взводу.
За роки служби військовий брав участь в обороні Києва та виконував бойові завдання на найскладніших ділянках фронту на Донеччині. Його відвагу й сумлінну службу відзначили низкою нагород,
серед яких «Золотий хрест», «Хрест пошани», нагрудний знак «За сумлінну службу», а також медалі «За поранення» та «Незламним героям російсько-української війни».
Останній бій Андрія Жуковського став прикладом самопожертви. Коли виникла потреба відвести підрозділ, він залишився прикривати відхід побратимів і використав увесь боєкомплект. Завдяки його діям інші військові змогли врятуватися, а сам захисник із позиції вже не повернувся.
Рідні згадують, що Андрій боровся до останнього й не хотів віддавати ворогу українську землю. Він прагнув захистити людей від жахіть війни та не допустити повторення трагедії Бучі.
Андрій Володимирович Жуковський народився 27 січня 1975 року в родині кадрового військовослужбовця. Коли батька перевели до Вінниці, сім’я переїхала до міста. Тут минули дитинство та юність майбутнього захисника. Андрій закінчив загальноосвітню школу №33, а згодом вступив до навчального закладу, де планував здобути професію рятувальника. Однак через життєві обставини завершити навчання не вдалося.
Тривалий час чоловік працював за кордоном. Повернувшись в Україну,
став співзасновником станції технічного обслуговування автомобілів, де працював до початку повномасштабної війни.
Для своєї родини Андрій був турботливим батьком двох доньок, надійною опорою та людиною, яка вміла підтримати у складний момент.
Донька полеглого воїна Юлія розповідає, що батько мав веселу вдачу, любив жартувати й завжди знаходив слова підтримки для близьких. На війні особливо проявилися його прагнення допомагати іншим і вміння брати на себе відповідальність.
За її словами, Андрій щиро вболівав за побратимів, дбав про них і здобув повагу як командир та людина. Військова служба стала для нього справжнім покликанням. Він хотів залишитися у війську навіть після завершення війни.
Андрію Жуковському назавжди залишиться 51 рік. Він віддав життя за Україну та врятував побратимів ціною власного життя.
Бершадська громада теж повідомила про втрату.
На війні загинув захисник Андрій Ошовський із села Яланець.
Андрій Ошовський народився 13 грудня 1976 року. До лав ЗСУ його призвали 30 листопада 2022 року. Він служив водієм 2-ї танкової роти танкового батальйону військової частини А5000.
Життя військовослужбовця обірвалося 17 жовтня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу села Гнилиця Чугуївського району Харківської області. Захисник загинув унаслідок удару російського безпілотника.
Гніванська рада також повідомила про трагічну звістку.
На Запорізькому напрямку загинув захисник із Гнівані Анатолій Казіміров.
Анатолій Казіміров народився 5 серпня 1988 року в Гнівані. Навчався у місцевій загальноосвітній школі №2, після чого здобув професію електрика-водія у Гніванському професійному ліцеї.
Працював електриком на Гніванському кар’єрі, а згодом – на заводі «Гніванський спецзалізобетон». Любив працювати руками та ремонтувати техніку.
У березні 2023 року Анатолія мобілізували до лав Збройних сил України. Спочатку він служив у складі 41-ї бригади на Куп’янському напрямку, а пізніше його перевели до 131-го окремого розвідувального батальйону, який виконував завдання на Запорізькому напрямку.
Військовослужбовець був відважним воїном, якого поважали побратими. Він любив свою родину, мав багато друзів і мріяв про майбутнє в мирній Україні.
20 жовтня 2026 року Анатолій Казіміров загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Червоний Яр Пологівського району Запорізької області.
Причиною загибелі став підрив на невідомому вибуховому пристрої.
У загиблого захисника залишилися мама, брат, рідні та близькі.
Станіславчицька громада підтвердила загибель захисника.
Після року невідомості підтвердилася загибель військовослужбовця Антона Кедя. Із 8 вересня 2025 року він вважався безвісти зниклим. 15 жовтня 2026 року ДНК-експертиза підтвердила, що захисник загинув поблизу населеного пункту Новоекономічне Покровського району Донецької області.
Антон Станіславович служив у 210-му окремому батальйоні територіальної оборони 120-ї окремої бригади ТрО.
Він навчався у Жмеринському ліцеї №3, працював лісівником. Рідні та близькі пам’ятають Антона як добру, працьовиту людину, яка завжди була готова прийти на допомогу. Він любив техніку, умів ремонтувати різні механізми та знаходити спільну мову з людьми.
У захисника залишилися діти та рідні, які переживають непоправну втрату.
Ольгопіль попрощався із загиблим захисником Андрієм Квасніцьким.
22 жовтня в Ольгополі провели в останню путь українського військовослужбовця Андрія Квасніцького, який загинув під час захисту України.
Понад два роки він вважався безвісти зниклим.
Андрій Квасніцький народився 10 травня 1980 року в місті Деражня Хмельницької області, де минули його дитинство та юність.
До початку повномасштабного вторгнення він разом із дружиною Любов’ю жив у Києві. Працював столярем і на будівництві. У 2022 році подружжя переїхало до Ольгополя. Згодом Андрій влаштувався сантехніком на птахофабрику підприємства МХП у Ладижині.
Рідні та знайомі згадують його як працьовиту, доброзичливу й ввічливу людину, яка ставилася до інших із повагою та завжди була готова допомогти.
7 червня 2024 року Андрія Квасніцького призвали на військову службу. Він служив солдатом-гранатометником 2-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 3-ї стрілецької роти у військових частинах А7104 та А3425.
18 серпня 2024 року військовослужбовець загинув під час бойових дій поблизу населеного пункту Михайлівка Суджанського району Курської області, захищаючи Україну.
Після його загибелі родина тривалий час жила в невідомості, сподіваючись на звістку. Андрій вважався безвісти зниклим, і лише тепер його повернули додому на щиті.
На Донеччині загинув військовий із Хмільника Юрій Михальнюк.
Юрій Михальнюк із Хмільника загинув 10 вересня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Новоекономічне Покровського району Донецької області. Військовослужбовець вважався зниклим безвісти.
Юрій Михальнюк народився 1 травня 1981 року. Він служив у званні солдата та загинув, захищаючи Україну, її свободу й незалежність.
На Харківщині загинув прикордонник із Крижопільщини.
Під час виконання бойового завдання на Харківщині загинув військовослужбовець Державної прикордонної служби України Іван Тюлькін із села Заболотне Крижопільської громади.
Іван Аркадійович народився 17 листопада 1972 року. Він служив у званні солдата та захищав Україну від російської агресії.
Життя захисника обірвалося 17 вересня 2026 року поблизу населеного пункту Покаляне Харківської області під час виконання бойового завдання.
Загибель Івана Тюлькіна стала непоправною втратою для його родини, побратимів і всієї громади.
Читайте також: Ніч під ударами росії: що відомо про наслідки атак на Вінниччині та в Україні.
Щоб отримувати новини вчасно, підписуйтесь на наш Телеграм-канал.
Фото: newsdoc.com.ua
