За довгі часи окупації Донецьк із мегаполіса, що конкурував із Києвом грошима та амбіціями, перетворився на місто-привид, у якому багато росіян, проте відсутні елементарні зручності.
Вода — і питна, і для господарства — нині стала прозорим символом реалій одного з найбільших міст України, що вже 12 років окуповане росіянами.
Йдеться про «столицю» так званої ДНР — колись майже мільйонний Донецьк.
До «руської весни» життя цього мегаполіса крутилося навколо вугілля, металу, футболу та бізнес-імперії Ріната Ахметова.
Нині все це замінила вода. Точніше, її хронічна нестача.
Квартира, у якій водопостачання відновлюється на три-чотири години двічі на тиждень, у колись блискучому та багатому Донецьку вважається елітною.
Коли воду вмикають у центральних районах, містяни відкладають будь-які справи, щоби помитися, випрати речі та поповнити каністри й інші ємності.
Саме так журналіст Дмитро Дурнєв, вимушений переселенець із Донецька, описує побут численних знайомих, котрі залишися в місті.
Решту часу донеччани, за його словами, заощаджують: навіть унітаз змивають раз на день,
увечері.
Гарний тон серед містян — носити із собою скрізь пачку вологих серветок. І навіть на ділових зустрічах партнери, як розповів Дурнєв, пропонують одне одному цей нехитрий зразок товару особистої гігієни.
Вода — лише один із проявів побутових проблем, які перетворили Донецьк на місто-привид. Колись його годували шахти й важка промисловість. Тепер ледь не всі вугільні об'єднання зупинилися, як і частина підприємств. А ті, що працюють, відчувають серйозний брак кадрів.
Ще 2014 року в Донецьку проживало близько 950 тис. людей, а вже 2025‑го, за оцінками експертів, міське населення скоротилося до 800 тис. Втрата була б відчутнішою, та одночасно з виїздом і вимиранням корінних мешканців сюди масово переселяються росіяни: ідеться про десятки тисяч озброєних і цивільних окупантів — від будівельників до чиновників і військових.
Місто, особливо його західні околиці, досі зберігає сліди воєнних дій. Один із його символів — стадіон Шахтар — заростає бур’яном. Ще один знаковий об'єкт, що колись так само належав мільярдеру Рінату Ахметову — готель Donbass Palace, — окупаційна адміністрація цього року виставила на продаж,
переписавши все його майно, включно із чотирма грилями.
Проте Донецьк має статус «столиці» невизнаної «ДНР». І тут розміщені штаби декількох російських армій. Але виживає місто, як і вся навколишня химерна «республіка», завдяки фінансовим надходженням із Росії.
Молодь звідси тікає, чоловіків забирають у російську армію — воювати проти України, жінки та люди похилого віку шукають роботу.
«Місцеве населення перебуває в перманентній апатії», — запевнив блогер Микола Осиченко, який виїхав із Донецька влітку 2014‑го, але підтримує зв’язки з містом.
Місто «без»
Сьогодні в Донецьку є те, чого немає ніде в Україні: на тлі тотального дефіциту тут квітнуть дивні бізнеси. Йдеться про фірми, які встановлюють резервуари у квартирах і на сходових майданчиках багатоповерхівок. А також про компанії, що створюють для окремих квартир системи водопостачання та каналізації, куди потрібно десь раз на тиждень закачувати чисту воду та забирати вже використану. Підвезення води до будинку та підйом її на певний поверх — це теж бізнес.
У місцевих готелях приїжджим, передусім відрядженим росіянам,
персонал пояснює, як користуватися вбиральнею без води.
А все тому, що через війну й обстріли зміліли до мінімуму або опинилися по той бік фронту водосховища, які раніше напували Донецьк. Тому, наприклад, улітку 2025‑го, за даними українських експертів, у місто надходила тільки чверть-третина потрібної йому вологи.
Водночас складені окупаційною адміністрації графіки водопостачання не працюють для околиць або на верхніх поверхах житлових будинків.
Донеччанин Віталій Фролов нещодавно розповів українському незалежному виданню Вчасно: навесні, коли місцева «влада» обіцяла у вихідні подавати воду по шість годин, та не піднімалася по трубах навіть до третього поверху, а з кранів текла коричнево-сіра цівка.
Сусіди Фролова поскаржилися, що крани стоять порожніми вже четвертий місяць, а питна вода в магазинах коштує понад 15 рублів ($ 0,18) за літр. Водночас ще в січні воду на розлив у Донецьку можна було купити по 3,5‑5 рублів ($ 0,04‑0,06) за літр.
Окупаційна адміністрація звинувачує мешканців багатоповерхівок: мовляв, вони набирають так багато води, що на всіх не вистачає.
Та власник однієї з квартир пояснив Вчасно: дружині й доньці треба мити волосся, а молодша дитина потерпає від спеки та висипу на шкірі. «Чи нам набирати воду у ванну й митися в ній усією сім'єю?» — запитував він.
На тлі таких історій особливо саркастичними видаються плани муніципальних чиновників збільшити з 1 жовтня на 27 % тариф на водопостачання.
Щоби зберігати воду, мешканці більшості великих будинків замовили собі бочки по 200‑500 л. Проте вони, за словами блогера Осиченка, швидко накопичують на стінках бруд. Бо сам графік подавання води пошкоджує мережу: кілька днів труби стоять сухі, потім їх заповнюють, гідроудар спричиняє прорив, і багнюка потрапляє в мережу.
До того ж ремонтників хронічно бракує: за даними Віри Ястребової, директорки української Східної правозахисної групи, донецький водоканал укомплектовано приблизно на 60 %, а тому в місті працювала тільки чверть від необхідних аварійних бригад.
Наприкінці 2025 року представники окупаційної влади заявили, що для відновлення повноцінного водопостачання потрібне «визволення Слов’янська». А в червні 2026‑го заступник директора донецького водоканалу Сергій Мокрий визнав:
забезпечити потреби міста здатен лише канал Сіверський Донець — Донбас, який контролюють ЗСУ.
До теми води дотична ще одна проблема — з електроенергією. Адже якщо нема світла, зупиняються насоси.
А світло у Донецьку регулярно зникає, бо ТЕС, ТЕЦ і мережі розбиті або істотно пошкоджені.
Окупаційний мер міста Олексій Кулемзін нещодавно визнав знеструмлення шести з восьми районів Донецька: одна аварія на підстанції в Будьоннівському районі залишила без світла близько чверті мільйона абонентів.
Ремонти затягуються через брак потрібних складників, запевнив Осиченко: імпортні майже недоступні через санкції, а російські везти довго.
Без електрики зникає й опалення, а резервного живлення на всі котельні та насоси не вистачить, визнав у місцевих медіа Сергій Полхов, керівник Донбастеплоенерго: це підприємство має 173 дизельні генератори, розраховані на короткі локальні відключення, але для великого міста такого парку замало.
За минулий опалювальний сезон котельні окупованої частини Донецької області зупинялися понад 9 тис. разів, і в дев’яти випадках із 10 це ставалося через знеструмлення,
підрахували фахівці Східної правозахисної групи й Інституту стратегічних досліджень і безпеки.
Усі згадані проблеми призвели до зупинки домни Донецького металургійного заводу: за даними російського Forbes, на цьому великому підприємстві зараз працює лише один прокатний цех.
За словами ж Дурнєва, зі всієї потужної машинобудівної промисловості Донеччини по‑справжньому живим залишається тільки Ясинуватський завод, що виробляє прохідницькі комбайни. Також працюють десь сім-вісім із сотень місцевих шахт, які постачають вугілля Єнакіївському й Алчевському металургійним заводам, однак ті ледь животіють, а також теплоелектростанції.
На частині шахт співробітникам, за даними звіту Східної правозахисної групи, заборгували зарплату за чотири-сім місяців — ідеться про заробітки від 30 тис. рублів, або приблизно $ 360 на місяць.
Можливостей отримати гроші поза промисловістю також значно поменшало. За словами Осиченка, споживчі ринки почали закривати ще 2025 року, а з 1 січня 2026‑го для підприємців закінчився перехідний період і почали діяти всі російські податки. Тому бізнеси розоряються,
а місцеві шукають дешевші товари поза межами області. «Люди їдуть у Ростов, у Таганрог, затарюються на тиждень-два, — розповів блогер. — І навіть із дорогою це вигідніше».
Комунальні підприємства, за його словами, приваблюють стабільною зарплатою та бронюванням від мобілізації, проте платять небагато.
Середній щомісячний заробіток цивільного працівника в Донецьку, як засвідчили дані окупаційного центру зайнятості, становлять 20‑25 тис. рублів, або приблизно $ 240‑300.
Низькі заробітки спонукають чоловіків до підписання контрактів із міноборони РФ. У Східній правозахисній групі відзначили ще один важіль, яким Москва мотивує місцевих іти на війну: поколінню, яке виросло в окупації без нормальної освіти і професії, армію подають як єдиний спосіб заробітку.
Підприємства регіону, за оцінками українських правозахисників, тримаються на жінках і чоловіках за 60 років. Водночас повноцінного мобілізаційного ресурсу на окупованих Донеччині й Луганщині вже не залишилося. Попри це, призов із 1 січня 2026 року став цілорічним.
Гроші за участь у війні залишаються одним із головних джерел,
що ще якось стимулюють місцевий ринок праці. Родини загиблих на війні, за словами Дурнєва, отримують по 5 млн рублів ($ 60 тис.) і вкладають ці гроші переважно в ремонт осель. Але знайти майстрів дедалі складніше, а ті, що є, різко підняли вартість своїх послуг.
Нашестя чужих
На початку існування «ДНР» вихідці з Донеччини мали вплив на значну частину місцевих фінансів. Контроль над економікою регіону донецькі втратили у 2018 року, після вбивства колишнього ватажка «ДНР» Олександра Захарченка. Тоді в Донецьку з’явився окремий «кабінет міністрів» із присланими з РФ «прем'єрами». Нинішній такий «козачок» Андрій Чертков нещодавно визнав, що «республіка» більш ніж наполовину залежить від дотацій із Москви.
У російській експансії є одна особливість, пов’язана з республікою Башкортостан, нафтоносним регіоном РФ, і її столицею Уфою. Адже саме представники цього волзького краю нині уособлюють у Донецьку владу.
«Донецьк зараз — майже філія Башкирії. [Наступника Захарченка Дениса] Пушиліна підтягнули тільки тому, що він ні за що не відповідає, на все погоджується, на все киває»,
— розповів Дурнєв.
Усе почалося з такого собі Євгена Пономаренка. Цей колишній заступник міністра промисловості рідного для нього Башкортостану у 2024‑2025 роках очолював окупаційне «міністерство промисловості й торгівлі ДНР».
Після нього «башкирський елемент» у «ДНР» значно посилився.
Москва взагалі вирішила, що місцевій «еліті» не варто довіряти будь-які важелі владних повноважень. Тому навіть на вересневих «виборах» до держдуми від одного з двох «округів» окупованої Донеччини балотувалися москвич-бойовик Олександр Бородай і «воєнкорка» російського Першого каналу Ірина Куксенкова.
Приїжджі — військові та їхні родини, чиновники, вчителі тощо — стали й головними покупцями нового житла у Донецьку.
У квітні 2025‑го «віцепрем'єр ДНР» Сергій Раздорський запрошував будівельні компанії з того ж Башкортостану працювати на окупованій Донеччині, рекламуючи регіон податковими пільгами та іпотекою під 2 %. Російське ділове видання Коммерсант процитувало слова Раздорського про те, що основними клієнтами забудовників будуть не місцеві. Водночас донецький забудовник-анонім пояснив виданню,
що він орієнтується на росіян із північних регіонів.
Переважна частина корінних жителів Донецька, чиї будинки зруйнувала війна, досі чекають компенсацій: за підрахунком експертів Східної правозахисної групи, із 45 тис. заявників в окупованій області виплату отримав лише кожен шостий.
Генеральні плани окупаційної влади, розраховані до 2045 року, як зазначено у звіті правозахисників, передбачають зведення мільйонів квадратних метрів житла для продажу виключно громадянам РФ і переселення в регіон понад ста тисяч росіян.
Водночас частина корінних донеччан намагається виїхати з міста до зими: хтось до Росії, хтось до Європи. «Більшість, навіть ті, хто бив себе копитом у груди за руській мір, українські паспорти залишили, щоб потім за ними виїхати в ЄС», — розповів Осиченко.
За прогнозом авторів звіту Східної правозахисної групи, до 2035 року окупований Донбас втратить ще приблизно 0,5 млн жителів. Але окупаційну владу, як зауважили експерти, це не турбує: для неї головна цінність — контроль над територією, а населення на ній можна й замінити.
Порожнє місто
Занепад Донецька Дурнєв,
серед іншого, пов’язує з особливостями постачання ресурсів російському окупаційному угрупованню на півдні України. Луганськ, за його словами, тепер ближчий до логістичного коридору з РФ до Маріуполя і далі. А ось Донецьк опинився осторонь. «Уся ця агломерація на півтора мільйона людей — Донецьк, Ясинувата, Макіївка, Авдіївка — нікому не потрібна, — зазначив журналіст. — Логістика фронту визначає, яке місце потрібне, а яке — ні».
Нещодавно Путін наказав завершити захоплення Донеччини до 31 грудня 2026 року. Це вже шістнадцятий такий дедлайн від Кремля, та жодного із попередніх російська армія не виконала.
Тому війна триває. Але кожен рік, проведений із несправними мережами, зупиненими підприємствами та від'їздом людей, ускладнює майбутнє відновлення головного міста окупованого регіону.
Український журналіст Денис Казанський, також родом із Донецька, у травневій розмові з Detector Media запевняв: серед тих українців, які залишилися в місті, багато людей змирилися зі своїм становищем, проте Росію так і не прийняли.
Водночас блогер Осиченко пояснив, що частині містян бракує прямого запрошення виїхати на підконтрольну Україні територію. «Якби ми вийшли з комунікацією — люди, їдьте, ми на вас чекаємо, — частина поїхала б, — додав він. — Але такої комунікації немає».
Про тих, хто досі залишається в Донецьку, Дурнєв каже просто: «Дуже різні люди, яких тримає дім».
Але навряд чи цей зв’язок проіснує довго. Адже донецький «дім» — весь цей колись амбітний світ великого регіонального міста — здебільшого вже зник, а його залишки нестримно руйнуються.
