Проживши в Україні та інвестуючи в неї понад три десятиліття, я став свідком надзвичайних перетворень цієї країни, її революцій, економічних криз, політичних розчарувань і, перш за все, надзвичайної мужності її народу. Але я також зрозумів, що патріотизм ніколи не повинен заважати нам дивитися в обличчя неприємним реаліям.
Останні аналітичні звіти, економічні оцінки, військові аналізи та опитування громадської думки малюють картину, яка є водночас і обнадійливою, і глибоко тривожною. Хоча інтерпретації та прогнози розходяться, вимальовується одна постійна проблема: Україна демонструє надзвичайну стійкість на полі бою, водночас стикаючись із дедалі більшим економічним, політичним, демографічним і соціальним тиском.
Ця суперечність заслуговує на серйозну увагу, особливо з боку тих, хто відповідає за формування майбутнього України. Питання вже не лише в тому, як довго Україна зможе продовжувати боротися, а в тому, якою країною вона стане, коли бойові дії зрештою припиняться.
Військовий успіх не обов’язково означає стратегічну перемогу
Не можна заперечувати надзвичайну стійкість Збройних сил України.
У війні проти набагато більшого супротивника українські солдати неодноразово демонстрували винахідливість, рішучість і технологічні інновації.
Наступ Росії сповільнився, а в окремих районах українські війська успішно провели контрнаступ. Дедалі ширше використання дронів, вдосконалені структури командування та точні удари допомогли знівелювати чисельну перевагу Росії.
Однак військові досягнення мають свою ціну.
Кожен успішний контрнаступ вимагає солдатів, техніки, боєприпасів і коштів. Росія, попри величезні втрати, має більшу чисельність населення, значний промисловий потенціал і здатність витримувати тривалу виснажливу війну.
Росія дедалі більше зосереджує свою увагу на руйнуванні економічних основ, які дають Україні змогу продовжувати боротьбу.
Електростанції, порти, залізниці, промислові підприємства та логістичні центри вже не є просто побічними жертвами війни. Вони стали головними цілями.
Знаю з власного досвіду, як важко вести бізнес у країні, де електропостачання, транспортне сполучення та безпека промислових об’єктів вже не гарантовані.
Країна може успішно захищати свою територію, але поступово втрачати економічний потенціал, необхідний для підтримки цієї оборони.
Саме ця небезпека стоїть перед Україною.
Українці хочуть миру, але не капітуляції
Мабуть, одним із найбільш показових моментів є зміна настроїв пересічних українців.
Згідно з опитуванням «Rating Group», проведеним на початку жовтня, 57% респондентів виступають за припинення бойових дій шляхом переговорів і компромісу, тоді як у лютому 2023 року таких було лише 12 %.
Ще важливішим є те, що 56% готові розглянути територіальні поступки в обмін на тривалий мир, підкріплений надійними американськими та європейськими гарантіями безпеки.
Ще 68% вважають, що будь-яке територіальне врегулювання має бути схвалене на загальнонаціональному референдумі.
Ці цифри не слід тлумачити як капітуляцію.
Українці чітко продемонстрували, що готові захищати свою країну. Але після років руйнувань, вимушеного переселення, жертв і невизначеності багато хто (що цілком зрозуміло) хоче знати, на вівтар якого реального політичного результату покладені їхні жертви.
Існує різниця між відмовою від капітуляції та відмовою від переговорів.
На жаль, в Україні обговорення можливих компромісів залишається політично небезпечним. Кожен, хто пропонує переговори,
ризикує бути звинуваченим у зраді.
Проте переговори не означають автоматичного прийняття російських вимог. Вони означають визнання того, що війни зрештою потребують політичних рішень, навіть якщо ці рішення недосконалі.
Останні політичні оцінки свідчать про те, що українське суспільство, можливо, рухається до цього визнання швидше, ніж його політичне керівництво.
І ця розбіжність заслуговує на увагу.
Вашингтон переслідує власні інтереси
Є ще одна неприємна реальність: Україна не може розраховувати на те, що її міжнародні партнери завжди ставитимуть українські інтереси вище за свої власні.
Останні дипломатичні оцінки вказують на потенційно значну зміну підходу Вашингтона до Москви. Йдеться, зокрема, про домовленості з Росією в енергетичній сфері та пом’якшення певних економічних санкцій проти неї.
Є ознаки того, що Вашингтон дедалі більше готовий розглядати комерційні угоди з Росією, не обов’язково отримуючи взамін відповідні поступки щодо України.
Чи підтвердяться всі деталі цих повідомлень про переговори — ще невідомо. Але основний урок очевидний: Америка має свої вибори,
економічні пріоритети, енергетичні проблеми та стратегічні інтереси, а Європа має свої фінансові обмеження, політичні розбіжності та посилення втоми громадськості.
Виживання України значною мірою залежить від цих партнерів, але їхні інтереси не завжди будуть збігатися з інтересами Києва.
Було б небезпечно будувати національну стратегію на припущенні, що зовнішня допомога залишатиметься необмеженою та безумовною.
Україні потрібні сильні союзники. Але їй потрібна й достатня дипломатична гнучкість, щоб захищати свої інтереси, коли ці союзники змінюють курс.
Підтримка Європи необхідна, але чи стійка вона?
Європа стала незамінним фінансовим і політичним партнером України.
Проте європейські уряди стикаються з дедалі складнішими виборами.
Їхні економіки перебувають під тиском, витрати на оборону зростають, а фінансові потреби для підтримки України виходять далеко за межі поточних бюджетних циклів.
Згідно з економічними прогнозами, наведеними в останніх оцінках, потреби України у зовнішньому фінансуванні на 2027 рік становитимуть приблизно 91 млрд доларів, причому значна частина цих коштів досі не визначена.
Прогнозується, що державний борг сягне приблизно 114% ВВП.
Це тривожні цифри.
Звісно, економіку в умовах війни не можна оцінювати за звичайними стандартами мирного часу. Але надзвичайне фінансування все ж має поступитися місцем продуктивній економічній діяльності.
Кредити, гранти та військова допомога можуть підтримувати функціонування уряду, але не можуть безкінечно заміняти заводи, що виробляють товари, підприємства, які приносять прибуток, працівників, які сплачують податки, та інвесторів, які створюють робочі місця.
Навіть якщо завтра замовкнуть гармати, Україна все одно стикнеться з величезним викликом відновлення.
А для відновлення потрібно набагато більше, ніж міжнародні конференції та вражаючі фінансові обіцянки.
Для цього потрібна довіра.
Корупція та управління не можуть чекати, поки закінчиться війна
Україна вже не одне десятиліття бореться з корупцією, слабкими інститутами, непослідовним дотриманням законів і невизначеністю щодо прав власності.
Війна, що цілком зрозуміло, відсунула на другий план багато внутрішніх реформ. Але вона не зробила ці проблеми невидимими.
Навпаки, величезні суми, необхідні для відбудови, роблять інституційну довіру важливішою, ніж будь-коли.
Іноземні інвестори не вкладуть мільярди лише тому, що Україні потрібна відбудова.
Вони запитають, чи захищені їхні інвестиції, чи незалежні суди, чи можна домогтися виконання контрактів і чи поважають державні інституції законні права власності.
Ці запитання не теоретичні.
Протягом багатьох років я інвестував у Україну сотні мільйонів доларів і знаю, який величезний потенціал має ця країна. Я також знаю, наскільки згубними для довіри інвесторів можуть бути свавільні адміністративні рішення, корупція та правова невизначеність.
Якщо Україна хоче залучити приватний капітал для фінансування свого відновлення, вона повинна продемонструвати, що верховенство права застосовується однаково до всіх, включно з самою державою.
Міжнародна співчутливість може привернути фінансову допомогу, але лише довіра, передбачувані закони та авторитетні інституції привернуть стабільні інвестиції.
Демографічна криза може виявитися ще небезпечнішою
Є ще одна проблема, якій приділяють набагато менше уваги,
ніж подіям на полі бою: люди.
Мільйони українців виїхали з країни. Багато хто з них будує нове життя за кордоном, дає освіту своїм дітям, відкриває бізнес і знаходить роботу.
Дехто повернеться після війни. Інші — можливо, ні.
Демографічні оцінки свідчать про суттєве зменшення чисельності населення працездатного віку на підконтрольній уряду території України з 2022 року.
Виникає фундаментальне за питання: хто відбудовуватиме Україну?
Для відбудови потрібні інженери, технічні фахівці, будівельники, лікарі, вчителі, підприємці та кваліфіковані робітники.
Самі лише гроші не можуть замінити ціле покоління втраченого людського капіталу.
Тому Україна мусить створити умови, які заохочуватимуть її громадян до повернення.
Це, перш за все, означає безпеку, але це також означає гідну оплату праці, школи, охорону здоров’я, надійну інфраструктуру та реальні економічні можливості.
Відбудована країна без достатньої кількості людей, які б у ній жили та розвивали її, стала би трагічним результатом.
Мир має бути чимось більшим, ніж просто відсутність війни
Декілька геополітичних оцінок вказують на те,
що повне припинення вогню малоймовірне у найближчому майбутньому, а за деякими прогнозами – до весни 2027 року, хоча обмежені домовленості щодо енергетичної інфраструктури та судноплавства у Чорному морі можуть бути досягнуті раніше.
До прогнозів щодо термінів встановлення миру завжди слід ставитися з обережністю. За час цієї війни надто багато прогнозів не справдилися.
Проте один висновок заслуговує на особливу увагу: саме по собі припинення вогню не вирішить проблем України, автоматично не відновить зруйновані заводи, не поверне мільйони біженців, не відремонтує пошкоджену інфраструктуру та не переконає інвесторів ризикувати своїм капіталом.
Воно також не усуне загрозу нової російської агресії.
Тому стійкий мир має поєднувати надійні гарантії безпеки з економічним відновленням, інституційними реформами та реалістичною стратегією розвитку держави.
Україні потрібен не просто план припинення війни, а серйозний план того, що буде після неї.
Україна має почати думати не лише про поле бою
Я ніколи не сумнівався у мужності українців. Їхній опір вразив весь світ.
Але мужність,
хай якою надзвичайною вона є, не може замінити економічного планування, належного врядування та ефективної дипломатії.
Справжнє питання вже не лише в тому, чи зможе Україна завадити Росії досягти своїх військових цілей, а в тому, чи зможе вона вийти з цієї війни безпечною, економічно життєздатною, демократичною та процвітаючою країною.
Це вимагає складних розмов, зокрема про переговори, територіальні реалії, фінансування відбудови, корупцію та межі міжнародної допомоги, і ці теми не слід вважати табу.
Патріотизм вимірюється не тим, наскільки голосно ми відкидаємо незручні запитання. Іноді він вимірюється нашою готовністю їх ставити.
Україна вже продемонструвала, що вміє боротися за своє виживання.
Тепер вона має продемонструвати, що вміє забезпечити своє майбутнє.
Адже, зрештою, найбільшою перемогою буде не просто не дати Росії перемогти у війні, а не втратити в ній своє майбутнє.
