Історію бійця опублікували на Facebook-сторінці 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле».
Андрію 45 років. Усе життя він прожив на Хмельниччині, де працював у будівельній сфері та займався фермерством. Має родину й двох дітей.
У 2023 році чоловік вирішив долучитися до війська, адже не хотів залишатися осторонь війни за існування своєї країни.
Тоді рекрутинг ще не був поширеним, тому Андрій потрапив до піхоти, яка виконувала бойові завдання на Куп’янському напрямку.
Спочатку він служив у «Чорній Піхоті». За його словами, штурмові групи проводили атаки, а піхотинці закріплювалися на зайнятих позиціях. Російські війська також неодноразово намагалися штурмувати їхні рубежі.
Фото: 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле»
Перше поранення Андрій дістав, коли повертався з позицій: вибух міни залишив у нього два уламки. Щойно відновився, знову вирушив на бойове завдання. Однак невдовзі був поранений вдруге.
Після третього поранення військовий навіть відмовився від госпіталізації. Уламок 152-мм снаряда лише зачепив шию і, як здавалося Андрію, не пошкодив нічого важливого.
Проте за кілька днів він дістав четверте поранення — ще один уламок влучив у ногу.
Фото: 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле»
Після лікування чоловіка відправили додому на відновлення. Згодом він дізнався, що його подали в СЗЧ.
Із цим не погодився, адже не вважав себе ухилянтом, тому вирішив продовжити службу в 128-й бригаді «Дике Поле».
З огляду на бойовий досвід Андрію запропонували посаду командира відділення.
За останні півтора року характер війни суттєво змінився, зокрема через масове застосування безпілотників. Водночас базові правила виживання піхоти залишилися незмінними.
Андрій переконаний, що на війні страшно всім, і не довіряє тим, хто стверджує протилежне. Пережитий досвід тепер допомагає військовому працювати з новим поповненням.
Вистояти на позиціях Андрію допомагали постійний зв’язок із командирами, посилки від «Бабушки» та передачі, які щоночі доставляли дронами-вампірами. Важливою підтримкою були й розмови з рідними, які навіть на відстані давали сили триматися.
Фото: 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике поле»
Найбільше Андрій хоче,
щоб усі його побратими повернулися додому живими. Він сподівається, що військові, які зникли безвісти, також живі. Навіть якщо вони перебувають у полоні, залишається шанс на обмін.
Ця надія супроводжувала його під час однієї з особливих операцій у Степногірську. Після того як побратими знищили групу російських військових, один окупант здався в полон. Його потрібно було доправити до підконтрольної Україні території, пройшовши через кілзону.
Військовий розуміє, що після обміну росіяни можуть знову відправити цього полоненого на війну — подібні випадки вже траплялися.
Однак Андрій супроводжував його з іншою думкою: завдяки цьому обміну хоча б один український військовополонений зможе повернутися додому. Можливо, це буде хтось із його побратимів, а можливо — зовсім незнайома йому людина.
Раніше АрміяInform розповідала історію Ігоря Нажиги, який разом з побратимами 28 днів прокладав підземні проходи до позицій окупантів поблизу Красногорівки.
Якщо вам цікавий мілітарний контент – підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.
