До війни у Бородянці, селищі міського типу приблизно у 50 км на захід від Києва, мешкало майже 13 тис. людей. Скільки зараз — невідомо.
За місяць, проведений під російською окупацією, населений пункт, що не має жодних військових об'єктів, перетворився на суцільні руїни: з 29 місцевих багатоповерхівок 8 знищені вщент, ще 21 мають великі пошкодження.
Бородянка вже декілька днів як звільнена від ворога. Але з-під завалів рятувальники все ще продовжують діставати тіла загиблих.
Місцева жителька Юлія, яка попросила не називати її прізвища, розповіла НВ про те, що відбувалось у окупованій Бородянці.
— Коли ви почули перші вибухи і з якого часу росіяни зайшли у Бородянку?
— В ніч з 24 на 25 лютого було тихо, але ми чули, що росіяни ідуть у бік Гостомеля. А вже на 26 число вони до нас поприїжджали.
Наш будинок стоїть на початку села і саме там все почалось — танки йшли через Бородянку. Потім був великий удар по приватному будинку, у якому згоріла вся родина.
Мешканці Бородянки із отриманою гуманітарною допомогою, 5 квітня 2022 року / Фото: Gleb Garanich / REUTERS
—
Чим стріляли?
— Заїхали на одному БТР солдати і поїхали по Бородянці. Вони сиділи зверху. Люди всі по будинках ховалися. Наша тероборона розбрілася по городах, по кутках, хто де, — вогонь не відкривали. А ці на БТР сиділи і в повітря стріляли, — такі попереджувальні постріли були.
Біля нашого будинку недалеко є великий польський завод, — металопрофіль виготовляє. І десь там була невеличка перестрілка між теробороною і цими солдатами на БТР.
Росіяни розвернулись і уїхали. Але запам’ятали, де наші хлопці були, — думали, що там якесь їхнє місце угрупування. Пройшло буквально 1−2 години і там пролунало два великих вибухи. Один з них — у тій хаті, у двір якої забігли наші хлопці. А там мешкало шестеро цивільних.
А тоді були вибухи вже в центрі Бородянки. Сильні. Ми не розуміли, що це. Тому що зв’язку не було. Пізніше взнали, що підірвали будинки в центрі. То вже було 27−28 лютого.
— Чому окупанти стріляли по будинкам?
— Їм було байдуже. Вони женуть в центр когось попереду себе, якогось свого розвідника. На великій швидкості машина того проїжджає і взнає обстановку. Вертається назад,
— і йдуть танки, йде легша техніка, за ними йдуть бензовози. І стріляють.
Десь за десять будинків від нас хлопчина років 27-ми виглянув на вулицю — вони в нього стрельнули.
Ніхто не думав, що вони стріляти будуть, — у нас же нема ніяких воєнних об'єктів, стратегічних. Єдине — аеродром за містом, там з парашутами стрибають.
У будинок через дві хати від моєї вони танком вистрілили, тому що з хати пішов дим. Люди в цей час були у погребі, а хата дровами топиться — і з димаря пішов дим. Вдень вже всі знали, що топити хати не треба.
— Що потім відбувалося в місті?
— Великі перестрілки часто були за межами Бородянки, ввечері. Десь з 8 вечора до 10−11. Вночі трошки стихало, тоді могло бути зранку. Вже з 26 числа ми і не виходили з погребу, — там і ночували. Трошки виходили перебіжками брат і батько, щоб слухати, де що робиться. В центрі весь час йшли бої. Вони стріляли, авіаудари ми чули, це був кінець місяця. Над нашим будинком літаки летіли в бік Гостомеля.
Читайте також:
Місяць окупації і голоси з-під завалів: як живе Бородянка після російського вторгнення — репортаж НВ
— Ви зрозуміли, що залишатись небезпечно?
— Так. Коли ще російська перша пів партії, скажімо так, йшла, — ну, собі проїхали вночі, просто сильний шум, але пострілів не було. Вони тихо пройшли. А тоді вже, коли йшла частина колони вже вдень, то розпочалися перестрілки. І коли вже пішли постріли по населеному пункту, просто по людям, ми зрозуміли, що треба тікати. І 2 березня ми тікали по полям, виїжджали машиною в бік сусіднього села, через ліс їхали. А вже 3−4 березня так їхати було небезпечно.
— Ваші знайомі, що лишились у Бородянці, розповідали, що було далі?
— Кадировці були. Як пішли росіяни, прийшли кадировці. Ходили по будинкам. Людей мирних не дуже і чіпали. Вони заходять, бачать, — у будинку живуть скромно, то нічого не брали.
Вони вели фото- та відеофіксацію. По дворах ходили, знімали відео, — «герої», з автоматами двері [звичайних хат відкривали. І людям погрожували, — тим, що залишились в погребах і в сараях.
Саме головне, казали: якщо хочеш жити — мовчи. Якщо по дорозі зупинили — не рухайся.
Вони відкривали вогонь, стріляли по тим, хто переміщуються.
Якщо ти тікаєш — стріляли.
Із 29-ти розташованих у Бородянці багатоповерхівок 8 знищені вщент, ще 21 мають значні пошкодження / Фото: Gleb Garanich / REUTERS
— Як люди виживали?
— У нас приватний сектор. Городи у всіх є. В погреб пішов — там огірки, помідори. Хтось може якесь м’ясо роздобув десь, хтось якесь сало. Там одне готують, там друге. І хто на одній вулиці живе, вони трошки об'єдналися, один одному допомагали.
Плачевна ситуація була в районі Старий масив, — там садочок дитячий, називається «Колосочок»: у тамтешньому підвалі було багато жінок з дітьми, ховались. А там холодно, сиро. Чоловіки їхні, хто лишався, то десь бігали по хатам, щось дітям принести їсти. Єдине, що рятувало тих людей, — там вузенькі вулиці і велика техніка не могла пройти. І росіяни не знали, куди їхати. Якщо кінчається асфальтована дорога, то ми, місцеві, знаємо, що далі йде ґрунтова і можна об'їхати. А танки розверталися і їхали назад. І не по всім вулицям вони пройшли.
— Для ворога перша ціль були чоловіки?
— Так.
Наприклад, у нас дім ЮНЕСКО є, там свого часу був штаб, який допомагав АТОвцям. Його вщент спалили.
Ще шукали через наркоманів та алкоголіків хлопців, які служили в АТО — і якщо знаходили, то розстрілювали.
— Чому у Бородянці так багато людей загинуло?
— Жертв багато, тому що у нас багато багатоповерхівок. І, нажаль, не було ніякого сповіщення [про загрозу авіа- або артилерійських ударів] І люди, які були в будинках, у підвалах, — вони гинули.
