24 лютого, російські війська, розпочавши вторгнення в Україну, стали обстрілювати Маріуполь, портове місто з населенням понад 400 000 людей. Наступного дня вони стали висуватися до його околиць. До 2 березня місто оточили, а обстріл став повсякденним і смертоносним. Незабаром надійшли повідомлення про удари по школах і лікарнях. 5 березня було здійснено першу спробу евакуації людей під егідою Червоного Хреста, організовано колону, але вона не змогла виїхати, бо, незважаючи на російські обіцянки, обстріл не припинявся. Процедуру довелося повторювати багато разів. Життя мешканців ставало дедалі нестерпнішим і небезпечнішим: нападів зазнавали притулки, зокрема один під театром а також житлові будинки. Наразі кажуть, що близько 90% будівель зруйновано. До кінця березня мер повідомив, що 5000 мирних жителів було вбито.
Російським військам не вистачало всього «двох із трьох днів», аби взяти місто — всі решту кілька тижнів. 20 березня Міністерство оборони Росії вимагало здачі міста. Але це було відкинув мер Маріуполя та уряд України. Якою б не була потенційна стратегічна значущість — Маріуполь забезпечує Росії сухопутний міст із регіону Донбас до Криму — тривалість битви означає,
що тепер вона набула надсимволічного значення для українців як демонстрація їхньої стійкості та рішучості, а для росіян — як відмова зазнати поразки, коли вони вже витратили стільки зусиль на цю мету.
Як і багато іншого в цій війні, Маріуполь підтвердив подвійний статус України як жертви, що страждає, і ймовірного переможця. Хоч би що трапилося з містом зараз, Маріуполь як символ віктимізації України привернув до себе найбільшу увагу Страждання маріупольців були однією з причин, через які 26 березня президент Байден відхилився від заздалегідь підготовленого сценарію виступу у Варшаві. Назвавши раніше президента Путіна «головорізом» і «воэниим злочинцем», тепер він вигукнув: «Заради Бога, ця людина не може залишатися при владі». Невдовзі це було описано у ЗМІ як «помилку» не тому, що настрій був недоречним, а тому, що його висловлювання було недипломатичним. Ще свіжі спогади про минулі американські прагнення до «зміни режиму», які закінчилися не дуже добре. Тому майже одразу Білий дім пояснив, що ця заява пов’язана з моральним обуренням, а не з новою політикою.
Втім на BBC з’явилася стаття, яка пояснює, наскільки грубою помилкою було перетнути межу, яку поважали навіть під час холодної війни, поставивши під загрозу мирні переговори і поставивши Путіна у ще більшу лють.
Має бути ще один раунд інтенсивних військових дійЦитувався і президент Франції Еммануель Макрон, який дав пораду про те, що «ми не повинні загострювати ситуацію — ні словами, ні діями». Тоді він зробив ще одну спробу переконати Путіна знизити ескалацію, принаймні, пропустити гуманітарну допомогу в Маріуполь. Не дивно, що цей крок ні до чого не спричинив.
Ефект Бучі
А потім, 2 квітня, коли російські війська залишили міста Буча, Ірпінь та Гостомель під Києвом, журналісти натрапили на жахливі сцени безглуздих руйнувань, пограбувань, зґвалтувань і колективних страт, опублікувавши зображення, які надовго залишаться у пам’яті. Нас попередили, що в міру того, як все більше міст звільняється від російської окупації, на нас чекають сцени, які будуть такими ж жахливими, а, можливо, й гіршими. Пропагандистській машині Москви довелося перейти на нову швидкість.
Вона, як і раніше, залежить від деяких побитих і дискредитованих тим, які використовуються щоразу, коли Росія викривається в поганій поведінці. Вони звинувачують у вбивствах українців, припускаючи, що ті навіщось доклали багато зусиль, щоб убити свій народ виключно для того, щоб поставити росіян у незручне становище. (Як завжди Bellingcat проводить судово-медичну експертизу щодо розвінчання таких тверджень). Мабуть, віддаючи якусь данину британській секретній службі, російські ЗМІ стверджують, що Великобританія має особливий талант до фабрикації масових убивств і тому зіграла свою роль у вигадуванні цих історій.
Відкинемо заперечення і вдавання, і з’ясується, що за ними ховається ще зловісніша тема. У російських державних ЗМІ є коментатори, які зараз пояснюють, що українці заслуговують на те, що отримують. Тому що вони «нацисти», спадкоємці ворога часів Великої Вітчизняної війни. Безглуздість цього твердження стосовно чинного українського уряду очевидна але росіяни застрягли на ньому, бо вони не дуже добре вміють відмовлятися від своїх пропагандистських тем.
Отже, українців лають за те, чим вони не є, за їхню зухвалість претендувати на те, що вони — окрема нація зі своєю власною ідентичністю, а ще за опір російській агресії, коли її слід було б вітати як визволення.
Читайте також:
Метью Берроуз
Чотири детальні сценарії. Коли і чим закінчиться війна Росії проти України
4 квітня Байден багатозначно зауважив: «Можливо ви пам’ятаєте, що мене критикували за те, що я назвав Путіна військовим злочинцем. Справді, ви бачили, що сталося в Бучі. Він військовий злочинець». Президент Макрон тепер також визнає, що щось змінилося через «дуже явні ознаки воєнні злочинів» у Бучі, додавши, що «ми не можемо залишити це без уваги». Він закликав ЄС перейти до нових санкцій. Вони були узгоджені ЄС 5 квітня, хоча ембарго на імпорт нафти та газу не отримало достатньої підтримки (підтримку отримало лише ембарго на імпорт вугілля). В ООН російський представник виглядав самотнім і жалюгідним, застрягши у своїй великій брехні, оскільки президент Зеленський показав жахливий відеозапис сцен убивства і поставив під сумнів цінність організації доти, доки Росія є її членом.
Країни, які намагалися не надто виступати проти Росії, такі як Ізраїль та Індія, визнали тепер, що військові злочини мають бути розслідувані.
Але що змінилося? Байдужість до життя було характерною рисою російської стратегії протягом усієї цієї війни. Тисячі мирних жителів уже загинули через влучення ракет, снарядів і бомб. Не бракувало повідомлень про жахливе поводження з боку російських військ. «Ефект Бучі» може підтвердити феномен, згідно з яким після певного моменту військові втрати стають статистикою, числом настільки величезним, що неможливо зрозуміти їхнє людське значення. Що має значення, так це образи, які є інтуїтивними та інтимними, тому ми можемо уявити не тільки жах жертв, але й варварство злочинців. Одна справа стріляти здалеку по житлових районах, і зовсім інша — заходити в ці райони, дивитися в очі безпорадним людям, а потім їх вбивати.
Ефект також полягав у тому, щоб зробити моральну ясність у всі стратегічні розрахунки. Тепер, побачивши, що відбувається, коли Росія окупує територію України, західні уряди знають, що вони не можуть змусити президента Зеленського піти на будь-які територіальні поступки просто для того,
щоб покласти край війні. Звичайно, Захід не в змозі змінити режим у Москві. Україна також не може цього зробити. Це можуть зробити лише самі росіяни. Тому все, що можна зробити, — це підтримувати Україну доти, доки російські війська не підуть, залишивши Путіна віч-на-віч із наслідками своєї катастрофічної дурості. Можливо, повернення Криму Україні, як і раніше, під великим питанням, але для Києва зараз дуже важливо, щоб весь Донбас, включаючи анклави в Донецьку та Луганську, залишався у складі України силою зброї, якщо не дипломатією.
Ця моральна ясність підкріплюється тим, що війна набула нової військової ясності. Це результат рішення Росії, оголошеного 25 березня, — зробити Донбас своїм основним військовим центром. Військова необхідність була змушена сконцентруватися на районі, де у нього було найменше проблем із логістикою і який також давав Кремлю casus belli. Нині російські війська відступили із північних районів Києва, Чернігова та Сум. Це одна з причин, через яку ми повинні дізнатися про злочини до того, як їх вдасться приховати. Внаслідок цього відступу Україна тепер контролює прикордонний район із Білоруссю.
Більше нема небезпеки вступу у війну білоруських бригад. Коли ми робимо паузу, щоб врахувати жахи та позбавлення цієї війни, думаючи про українців як про жертви, ми повинні відзначити, що це є приголомшливою перемогою, незважаючи на те, що багато хто вважав безнадійними шансами.
Читайте також:
Андрій Піонтковський
Найближчі два тижні стануть вирішальними. Що відбувається в оточенні Путіна
Наступний етап
Однак цей новий етап війни обіцяє бути набагато важчим для України. Перед тим, як розглядати стратегію Києва, нам спочатку потрібно розглянути варіанти Москви.
Російські сили дуже виснажені, тому вони мають зробити вибір, на чому зосередити свої зусилля. Оцінки того, скільки батальйонних тактичних груп (БТГ), основний підрозділ, з допомогою якого російська армія організує свої операції, пішли, варіюються. З тих, хто брав участь у першій хвилі вторгнення, а це було часто елітні підрозділи, половина, а може й більше, або пошкоджені без можливості ремонту, або можуть бути відремонтовані, але непридатні для використання у найближчому майбутньому. Втрати — поранені та взяті в полон,
а також убиті - можливо, становлять близько 20 відсотків від початкової чисельності 190 000 осіб.
Ми знаємо з проведеного Oryx докладного документування втрат РФ, що втрати російської техніки були більшими. Наприклад, відомо, що 425 танків було знищено, пошкоджено, кинуто або захоплено. Є повідомлення про те, що багато запасних видів зброї, що вивозяться зі складу, страждають від старіння та псування, відсутності ключових компонентів та непрацюючих боєприпасів. Літаки та гелікоптери виявилися вразливими для засобів ППО, і багато з них було збито. Нездатність російської авіації зберегти свої позиції залишається однією з чудових рис цієї кампанії.
Російський кадровий резерв також не в кращому стані. Москва шукає додаткові «тіла» — чи то сирійські добровольці, чи наймана група Вагнера. Як уже зазначалося, білоруська армія більше не доступна, а війська з Південної Осетії, сепаратистського анклаву в Грузії, вирішили, коли їх попросили вирушити до України, відхилити запрошення. В армію зараз набирається нова група призовників. Терміновиків вже використовували (як заявив Путін,
нібито без його відома), але пускати в бій непідготовлених юнаків, які не бажають воювати, може бути ризиковано.
Читайте також:
Юрій Бутусов
Війна за центральну Україну ними програна. Чого тепер чекати від російської армії
Звичайно, навіть половина початкових російських сил, як і раніше, значна, і тепер перед ними стоїть все менше завдань, і їх легше виконати. Але їхні позиції є неоднозначними. Вирішивши зосередити свої зусилля, російське вище командування все ще має вибір щодо пріоритетів. Схоже, вони ще повністю відмовилися від Харкова. Тим часом вони обстрілюють Миколаїв, місто на південному березі, дорогою до важливого міста Одеси. Протягом деякого часу ходили чутки про операцію з оточення, яка б дозволила їм заманити в пастку значні та боєздатні українські сили в районі Донбасу. Але цих цілей легше досягти, малюючи червоні стрілки на карті, ніж практично. І вони мають ризики. Чи готові вони відмовитись від своїх завоювань у Херсоні, де українські війська їх відтіснили? Якщо українські війська зможуть повернути Мелітополь, чи російські війська можуть на півдні потрапити в полон?
Дещо спрощуючи, росіяни повинні вирішити, які наступальні операції вони хочуть завершити, перш ніж відчують, що можуть потім перейти в основному до оборонної позиції, щоб вони могли утримати те, що мають.
Аналіз, проведений вашингтонським Інститутом вивчення війни, передбачає, що найближчим завданням Росії буде взяття міста Слов’янськ із населенням 110 000 осіб. Є деяка іронія в тому, що це місто відіграє ключову роль, адже рівно вісім років тому невеликий загін на чолі з Ігорем Гіркіним, про який я писав у минулому тексті, взяв це місто, започаткувавши військові дії на Донбасі, поки він не був відтіснений українськими силами.
Докази цього наміру можна знайти в рідкісному військовому успіху росіян на початку квітня, коли вони взяли Ізюм (на південний схід від Харкова), завдавши тяжких втрат українським захисникам, і тепер вони просунулися далі за це. За даними ISW, вони Протягом останніх трьох днів вели активну підготовку до відновлення наступальних операцій — накопичували припаси, переобладнали пошкоджені частини, ремонтували пошкоджений міст в Ізюмі та проводили розвідувальні бойові завдання у південно-східному напрямку.
Російські сили, ймовірно, почнуть наступальні операції у напрямку Слов’янська, за 50 км на південний схід від Ізюма, найближчими днями".
Взяття Слов’янська стане першим кроком до більш амбітної мети відрізати українські сили на сході України. Слов’янськ готується до бою, багато його мешканців евакуйовано. Як зазначає ISW: «Якщо російські сили взагалі не зможуть взяти Слов’янськ, лобові атаки Росії на Донбасі навряд чи зможуть самостійно прорвати українську оборону, а кампанія Росії на повне захоплення Луганської та Донецької областей, імовірно, зазнає невдачі».
Якщо цей аналіз є вірним, цей новий етап війни може мати вирішальне значення. Чергова українська перемога не призведе до витіснення росіян з території України, але ускладнить їхнє становище на наступному етапі. Українські втрати також були значними, як в особовому складі, так і в техніці, хоча, оскільки країна зараз мобілізована для війни, у них не бракує відданих справ і досить добре навчених солдатів. У них проблеми із озброєнням.
Читайте також:
Томас Фрідман
Перша справжня світова війна. Чому Путін програє
Їхні успіхи до цього моменту в основному полягали у розумному використанні переносного легкого обладнання, включаючи безпілотники, протитанкову зброю та системи ППО. У них є список покупок, який був обговорений із західними донорами, щоб заповнити деякі прогалини. Це означає підтримання запасів обладнання, яке вони вже використовують, а також надання додаткової броні, літаків та артилерії, щоб підвищити свої шанси в майбутніх операціях. Тут має бути баланс між застарілим екіпіруванням з колишнього Радянського Союзу, який можна швидко використати, і більш сучасним спорядженням, яке може вимагати додаткової підготовки.
Проте навіть якщо Росія отримає територію, яку вона прагне отримати на Донбасі, і підготується до вирішальної оборонної битви, залишається питання про характер путінського ендшпіля. З самого початку найбільш збиваючий з пантелику аспектом цієї війни була непослідовність російської стратегії. Розрив між заявленими цілями і доступними можливостями був досить великий, коли почалася війна, але тепер він збільшився ще більше, особливо після поразки в першому раунді війни.
Путін, безперечно, не хоче, щоб його вважали невдахою. Можливо, ідеї уряду, що розвиваються українським урядом, виходу з НАТО і опори на гарантії безпеки могли б дати йому певну втіху, але не сильну. Йому тепер доводиться вибирати найгірше з двох лих. Його вважають хуліганом, але не переможцем, і його побиття тих самих територій, про які він, як він стверджував, піклується найбільше, зменшило їхню привабливість. Путін насправді зовсім не людина, що панує над «розумом і серцем», і тепер він не має надії на приєднання Донбасу до Росії з мінімальними втратами. Незважаючи на всі його розмови про історично близькі зв’язки, його братський підхід можна порівняти лише з відносинами Каїна та Авеля. Захоплення Донбасу зараз означало б придушення ворожого населення, відновлення зруйнованих міст та захист від майбутніх військових дій України.
Можливо, він скоро втратить інтерес до захоплення землі, але задовольнить себе деіндустріалізованою та збіднілою Україною, із травмованим населенням та зруйнованою інфраструктурою. Є припущення американської розвідки, яка, схоже, має хороші джерела, що Путін поставив перед російськими військами завдання завершити всю операцію до 9 травня, річниці закінчення Другої світової війни, і позначити її як зазвичай, великим парадом у Москві. Має бути ще один раунд інтенсивних військових дій, але якщо він зазнає такої невдачі, як і в першому раунді, то, можливо, йому залишається лише помилуватися безладом, який його сили влаштували в Україні до 9 травня, і покласти цьому край.
Переклад НВ
НВ має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Лоуренса Фрідмана. Републікацію заборонено.
Оригінал
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ
