Як вдалося евакуюватися із Маріуполя родині 17-річної бандуристки Марії, читайте у нашому матеріалі.17-річна Марія Вдовиченко з сім’єю провела більше місяця в окупованому Маріуполі. Вона – бандуристка, навчилась грати на інструменті при храмі ПЦУ. Війна застала її сім’ю вдома.
Перші дні повномасштабного вторгнення Марія з мамою, татом, молодшою сестрою та котом провели в квартирі, від обстрілів ховались у ванні, допоки не прилетіло в їхній будинок.
- Ми сидимо і чуємо таке – бах! І нас просто хвилями, вібрацією вниз: хто вдарився об стіну, люстри, меблі, скло – все просто полетіло, нам в дах щось попало. Мати, їй було зле, вона хронічно хворіє, в неї відмовили ноги, вона не змогла нічого зробити. Ми її просто тягли на собі до підвалу, - згадує дівчина.
2 тижні вони провели в холодному та сирому підвалі з двома десятками людей. Сиділи без харчів та тепла.
Встигли звикнути до вибухів. Проте сподівалися, що усе закінчиться якнайшвидше, бо з їжі був лише окраєць хліба.
- В нас був шматочок хліба, той сухарик, ми його ділили на скільки могли. Я боялася його їсти, хотілося пити – я не пила, бо в нас була баночка з водою, просто баночка, просто йшов дощ – ми набрали, був сніг – в нас була вода, - каже Марія.
Мамі Марії різко стало зле. У жінки двічі зупинялося серце в підвалі. Батькові доводилось реанімувати дружину самотужки, здійснюючи штучне дихання. Дівчина каже, ані медикаментів, ані лікарів не було, тому залишалась лише молитва.
З кожним днем обстріли ставали дедалі сильніші,
одного дня дівчинка думала, що їм вже не вижити.
- Звуки ніби тут 2 поїзди, а тут в іншому напрямку поїзди. Ми зрозуміли – щось нове і я чую ніби поверхи ці вниз просідають і сусідні будинки. Я була впевнена, що ми помремо. Я просила лише, щоб це було легко, щоб я не мучилась і я не бачила як мучаться мої рідні, - розповідає Марія.
Та вони вижили. 17 березня вирішили вибиратися з міста. Старий жигуль, засипаний уламками будівель, на щастя вцілів і завівся. На виїзді з міста їх направили до окупованого селища Ялта, неподалік Маріуполя.
Зо два тижні сім’я жила в пансіонаті без тепла та води. Гуманітарну допомогу від "ДНР" роздавали за пропискою лише для мешканців селища.
- Висіли оголошення "маріупольцям нічого не давати", – це буде наказуємо. Всі гроші, які в нас були, ми витратили їх на хліб. Могли дозволити собі тільки дві буханки хліба, більше в нас не було нічого, - пригадує дівчина.
Аби вибратися з окупованих регіонів вони мусіли пройти фільтраційний табір рαшиcτів. У черзі перед ними було 240 машин, просувалися по 1-2 автівки на годину. Простояли більше двох діб, виходити з машини не дозволяли навіть в туалет.
Після огляду транспорту "фільтрували" людей.
На перевірку пішла Марія з батьком. Дівчині пощастило, бойовики не повірили, що їй 17 років і виштовхали за двері. На її батька морально тисли і били.
Після цього чоловіку видали "документ", що підтверджував проходження фільтраційного табору.
- Вони казали провокаційні речі щодо міста Маріуполь, йому погрожували: "ми розповідали, що буде, якщо тобі відрізати вухо", – вони це йому сказали. Спочатку ніби його штовхали, а потім чимсь вдарили по голові ще один удар і він впав. Він не пам’ятав багато чого, а оговтався, коли він вже на вулиці був, і йому сказали йти до машини, - розповідає Марія.
Далі сім’я вирушила до Бердянську. Головна дорога непроїзна, тому довелося їхати вночі околицями. Марія називає цей шлях дорогою смерті.Каже, там була горіла техніка, спалені автівки цивільних та трупи. У батька після побиття погіршився зір, чоловік їхав, як міг. За ніч вони опинились в окупованому місті.
Переночували в машині і вирішили діставатись до Запоріжжя. Їм довелося проїхали через 27 російських блокпостів. На кожному роздягали, перевіряли документи, машину, ставили провокаційні питання.
В кого окупанти знаходили їжу – забирали.
Дорогою їхнє авто обстрілювали, вони ледь не наїхали на міну, проте вирвалися і не повірили, коли нарешті побачили український прапор.
- Ми розуміємо, що це наші, але не знаємо, не говоримо перші. Вони кажуть українською, батько думав відповідати-не відповідати. Він мовчки дав документи: "а, - кажуть, - це українці, маріупольчани. Як ви там?", – і ми зрозуміли – це наші. Ми не могли повірити, що ось-ось. Там навіть повітря було інше. Там було сонце, там було сонце! Це була радість, це була справжня радість, - пригадує дівчина.
Сім’ї спершу надали медичну допомогу, нагодували і напоїли. Згодом їх відвезли до Дніпра, а звідти до Львова. Після пережитого Марія прагне якнайшвидше допомогти одужати батькам.
- Я не відчуваю себе 17-літньою дівчиною. Нас вбили морально, з нас вибили все і забрали все і просто пустота, тому хочеться відпочити, хочеться бути людиною, хочеться розуміти, що Україна буде і буде ціла і не будуть вмирати знов просто так люди, - каже Марія.
Волонтери з Дніпра дізнались, що дівчина грає на бандурі та знайшли для неї інструмент. Тож тепер Марія мріє повернутися до українського Маріуполя і знову грати на своїй бандурі у своєму місті.
