Окупанти примушують мешканців Маріуполя до робіт за їжу, запаси якої досі залишаються мінімальними, розповів в ефірі Радіо НВ про гуманітарну ситуацію та масштаби руйнацій у місті Петро Андрющенко, радник міського голови.
https://www.youtube.com/embed/GnLTPjAv9tc
— Про що ви зараз можете сказати стосовно ситуації в Маріуполі?
— З Маріуполем у нас актуальності набуває то одне, то інше. І деякі речі, за якими ми спостерігаємо, які мають певний вплив на теперішнє і на майбутнє, вони трохи змінюються. І ми трохи можемо прогнозувати, до чого воно взагалі рухається цілком, і що важливо чути принаймні нашим українцям, нашим маріупольцям, які зараз не в місті. Нам зрозуміло, що в Маріуполі почався період такої тотальної інформаційної блокади. Це дуже жахливо. Тому що там з’явився мобільний оператор донецький, Фенікс. І в принципі, пішла інформація, родичі вже можуть додзвонитися, поспілкуватися. Тобто принаймні місто трохи розконсерсувалося інформаційно з одного боку. А з іншого боку дивіться: ми бачимо виключно медіа-контект, який йде з міста. Він є по двох каналах.
Це або пропагандистські канали, всілякі псевдожурналісти, що там лазять. Або так звані волонтери, які розвозять гуманітарку по адресах, вони громадяни Росії, і у нас немає сумніву, що це теж пов’язано з ФСБ, тому що там все йде через лобіювання нової окупаційної влади. А люди в місті не можуть навіть фотографувати і знімати відео. Тобто все це можливо лише з дозволу російських військових і лише під їх наглядом, якщо ти навіть селфі хочеш зробити. І ми розуміємо, для чого це робиться.
По-перше, наші люди не знають, що відбувається в Україні. Вони знаходяться в інформаційному полі, яке їм диктує Росія. І буквально вчора виїхали люди, ми їх зустрічали, які вирвалися самостійно, бо таке джерельце ще тече. І вони реально в шоці, що в Київській області, наприклад, немає російських військ, і що Харків під контролем України. Тобто вони впевнені, їм розповідають, що все, по Хрещатику вже котяться російські танки, вони вже перемогли. Це робиться, щоб люди залишалися, і було таке відчуття, що немає куди бігти, не кажучи про все інше. От саме цю картинку зараз створюють росіяни,
що в принципі можна повертатися, життя в Маріуполь повернулося, боїв наче немає, повертайтеся. І за досвідом Донецька вони знають, що так і буде. І це, мені здається, нам новий виклик — переконати інформаційно людей і розповісти їм правду, що дійсно відбувається в місті, про цю жахливу фільтрацію, про пропуски щодо дозволу знаходження на вулиці. Бо не можна знаходитися на вулиці просто так. Ти можеш бути заарештований в будь-який момент, і знову пішов на фільтрацію. В місто можна в'їхати лише з дозволу на фільтрацію на три дні. Зараз вони повідкривали свої «поліцейські ділянки», і всі сто відсотків маріупольців зараз навіть в середині міста мають пройти фільтрацію. Реально жахливі речі. І робота, це питання номер один, мабуть, що в нас є в місті. Тому що ти маєш працювати на окупантів за їжу. При чому це не щось там, якийсь пайок нормальний, а це шість макаронин, дві моркви, півбулки хліба і пляшка води. І люди вимушені працювати. Зараз розбирають завали, дістають з-під завалів тіла загиблих і їх пакують в мішки, вивозять звідти. От чим живе зараз насправді місто.
— Чи можете ви бодай якимось чином дати оцінку цьому воєнному злочину в плані вбитих і покалічених українських громадян?
— Скажімо, останній підрахунок наш, на якому ми фактично зупинилися з певних причин, тому що трохи змінилася військова ситуація, ситуація з контролем по місту, почалася робота росіян зі знищення цих злочинів, то ми можемо казати про мінімально впевнену кількість загиблих маріупольців на рівні 21−22 тисяч осіб. І знову ж таки ми кажемо про мінімальні, тому що точно ми не можемо порахувати кількість людей, яка знаходиться під завалами. Ми не знаємо і, на жаль, можемо і не дізнатися, яка кількість людей просто згоріла в домах, бо там будівлі, дев’ятиповерхівки палали по декілька днів, до тижня. Тобто там взагалі нічого не залишилося, просто бетон і все. Цей розмах військової злочинності реально неосяжний. Але те, що можна казати, так, 21 тисячу щонайменше точно було вбито в місті Маріуполі під час блокування, обстрілів і під частковою окупацією.
— І саме фактично з часу початку вторгнення в Україну, з 24 лютого, я правильно розумію?
— Так, бо перші обстріли почалися,
якщо мене не підводить пам’ять, то перший обстріл по центру Лівобережного району був 28−29 лютого. Тож дуже-дуже швидко це почалося. І потім просто наростала інтенсивність і нелюдяність. Потім літаки, кораблі, все, тільки атомної бомби не вистачає, щоб дізнатися всю так звану силу російської зброї.
— Поясніть, будь ласка, в місті практично тотально знищеному як люди взагалі можуть зараз перебувати? Їм потрібно десь жити, десь потрібно брати продукти, медичне забезпечення, зрештою просто питну воду десь потрібно брати. За умов знищеної інфраструктури, як це відбувається, якщо вам відомо, звісно?
— Ви знаєте, нічого нормального там немає. Світла нема, води нема, каналізація не працює, газу нема. Добре, що потеплішало на вулицях. Це важко назвати життям. Звісно, що люди, які вже понад два місяці прожили по підвалах, по морозу, без води і їжі насправді, це для них покращення. Відбувається, що люди повертаються до своїх квартир, якщо квартира не згоріла, не розбомблена, бо купа ж квартир в принципі і домівок, де просто повилітали вікна. При тому, що може бути, що половини під'їзду немає,
а половина є. Тобто люди тягнуться додому, і це дуже зрозуміла річ з одного боку. І намагаються якось утримувати цю ілюзію життя нормального. Щодо їжі, їжа виключно через ці подачки, які завозять окупанти, гуманітарна допомога так звана. Вода майже теж звідти. І вони знайшли наш водовоз муніципальний, окупанти, і почали розвозити воду. Просто їх було три, зараз він один на все місто. Тобто вони намагаються створювати цю ілюзію якогось повернення мирного життя. Відкрили одну заправку, відкрили одну школу, в яку ходять діти, але знову повертаємося, світла навіть немає, яка це може бути школа? Це, знаєте, такий сюрреалізм, вони малюють якісь декорації. Це наче взяти, мені згадується, в 2014 році в будівлю міської ради окупанти спалили. І довго ми підходили до її реконструкції. І вже майже пів центра було реконструйовано, було зрозуміло, що з цієї будівлею, поки немає грошей, треба щось зробити. І ми просто її завісили великим банером проукраїнським. От мені здається, що зараз вони все наше місто таким самим чином намагаються завісити якимось своїм банером і зробити вигляд,
що це добре, це так добре.
— А оця бабка із прапором СРСР, це вони до параду 9 травня на руїнах готуються?
— Я впевнений, що так і буде. Я думаю, що хтось їм привезе це опудало, вони його десь встромлять. Або біля драмтеатру, або на площі нашої Свободи, є місто, де серед голубів миру поставити, які є 24 області… Тобто я в цьому сюрреалізмі цілком впевнений, що так і буде. Тому що ми ж вимушені відстежувати все, що відбувається зараз не тільки в Маріуполі, а в принципі на Донеччині для розуміння тенденції. Тобто навіть якщо цей ватажок Пушилін з одного боку каже, що не буде ніякого параду, а по Маріуполю зараз запрошують пенсіонерів на 9 травня прийти святкувати на парад. Тому під час цього параду саме місце з’явитися якійсь бабці з прапором СРСР з нагадуванням. Ви знаєте, я здивований, що вони Маріуполь досі в Жданов не перейменували. Бо коли вони грабували краєзнавчий музей, там навіть бюст Жданова, який досить довго стояв в місті, потім при перейменуванні був демонтований, він там зберігається на згадку. То це дійсно, це сюрреалізм, який дійсно просто неможливо було уявити.
І ми його могли бачити в Чорному дзеркалі, прочитати у Оруела, а зараз так живе ціле колись півмільйонне місто.
— За вашими оцінками, яка кількість житлового фонду знищена? Так, в відсотковому значенні.
— 95% щонайменше — це постраждала інфраструктура, це житлові будинки різного ступеню. І ми впевнені, що щонайменше 40−50% взагалі не відновити. Це ми кажемо лише те, що ми бачимо назовні. Тобто це конструкції багатоповерхівок, з якими до кінця незрозуміло, що з ними. Ми розуміємо, що 40−50% точно ми ніколи не зможемо відновити, треба зносити і відбудовувати. А що з залишком, теж незрозуміло, бо там потребується експертиза, це непроста робота. І інша історія, ми розуміємо, сама інфраструктура, тобто труби, які в землі, це і центральне опалення, і водопостачання, каналізація, газ, електрика. Це фактично майже, мабуть, знищено до такого стану, що простіше буде щось відбудувати з нуля, і це буде дешевше і простіше. Тобто можна казати, що з житлової точки зору місто знищено.
— Окупанти проводять політику, яку роблять вони в інших захоплених містах? Це житловий фонд, який є вцілілим на сьогодні, але мешканці, які виїхали, там просто вибивають двері, описують і передають якимось іншим людям, яких вони туди вселяють.
— Так. Все, що покраще, залишають для своїх умовно військових, їх родин. А все, що таке собі, вони прилаштовують під соціальний гуртожиток. Тобто навіть не одна родина в одну квартиру або будинок, а заселяють масово по п’ять-шість сімей в одне місце.
